Богдан Вівчарик. Незалежність: 30 років надій і обману

Українській незалежності виповнилося 30 років. Це і багато, й мало. Багато, бо виросло нове покоління вільних людей, а мало, бо то всього лиш мить історії на тлі століть жорстокої, кривавої боротьби за право мати свою державу, не залежну від волі імперій. Та сталось не так, як гадалось, як мріялося; дійсність виявилася малопривабливою.

Три десятиліття ми постійно борсаємось у політичних хитаннях: що, кому і як робити? Час невблаганно плине, а віз і нині там – у «болоті» пострадянського стилю мислення та дій чиновників. У нас усі «знають», як і що треба негайно «реформувати», тільки мало хто може й хоче працювати в інтересах народу. У більшості представників української влади завдання іншого штибу – збагачуватися, поки є нагода, поки при кориті…

Аналізувати сучасний стан України важко, та потрібно, бо без цього поступ неможливий. Із чого усе почалося після двадцять четвертого серпня дев’яносто першого?

А почалося все, я вважаю, з розкрадання, привласнення того, що створювалося важкою працею батьків за сімдесят чотири роки комуністичної тиранії. Настала вакханалія «прихапизації», коли надбання народу оберталося на власність тих, хто мав доступ до ресурсів, фінансів і впливав на процеси переходу від суспільства контрольованого до, по суті, анархічного. Хто тоді, у дев’яностих, зумів хоч щось хапнути, той пішки сьогодні не ходить. Щоправда, є й ті, які власною працею заробили на квартиру, машину і безбідне життя, та їх – меншість у морі знедолених, зневірених, ошуканих громадян. Дива не сталося, проте багато хто все ще чекає і сподівається на нього…

Українська приватизація має конкретних авторів і виконавців, які не замислювалися над проблемою рівних можливостей. Кожен президент, прем’єр, депутат унесли свою частку в руйнування хисткої системи державного управління, в законодавчу плутанину і пограбування країни. Радянські гроші, вклади – анулювали, ввели купони, а гривня з’явилася лише за п’ять років, коли майже все було захоплено й поділено між «своїми».

Народне очікування справедливості виявилося марним, надії танули, людей охопив розпач. Епоха вседозволеності, безконтрольності та безкарності затягнулася на роки. На посади призначалися «свої люди» – без досвіду, знань і моралі. Державна власність швидко криміналізувалась і на ній почали «заробляти» шалені прибутки, контролю за якими й досі немає.

…Типовий компартійний функціонер Леонід Кравчук дозволив перші майнові шахрайства, та страйки шахтарів змусили його погодитися на дострокові вибори. Леонід Кучма керував країною, як власним великим заводом, не переймаючись наслідками. Десятиліття його правління породило олігархів, які діяли за примхою своїх егоїстичних потреб, використовуючи власні партії, ЗМІ, міністрів, депутатів.

За тринадцять років такого керування свідомі громадяни збагнули, що їх ведуть у безодню, тож піднялися на перший Майдан. Радянського директора змінив патріотичний інтелігент, банкір Віктор Ющенко, якого ненаситні нувориші намагалися прибрати. Він боровся за Україну, як міг, і зробив головне – повернув українцям їхню історію, визнав Голодомор геноцидом та збудував його жертвам меморіал. Окрім усього, почав активно відроджувати економіку, українську мову, культуру. Згадав про жертовну боротьбу ОУН і УПА, надав звання Героя України Степану Бандері. На більше ні сил, ні часу йому вже не вистачило…

На зміну добру прийшло велике зло: обираємо двічі судимого Віктора Януковича. Він так силувався догодити кремлівським кураторам, що не добув своєї каденції. Патріоти вчасно зрозуміли, що миру з «рускім міром» не буде, і піднялися на другий Майдан – укотре виборювати свободу.

І тут почалася підступна навала вікового поневолювача – «братньої» путінської Росії. Донецький «проффесор» з награбованим ганебно втік і назавжди залишився символом зради власного народу. В умовах війни до влади обрали Петра Порошенка. Йому дісталося найважче: належало обстоювати державність, хутко відновлювати армію, командувати фронтом і розвивати економіку, яка розвалювалася на очах; курс гривні впав, Росія анексувала Крим, а Донбас – частково окупувала.

Зранена війною Україна легко дісталася представнику нового покоління, гумористу Володимирові Зеленському. Відтоді той і керує нею – без особливих успіхів, я вважаю, бо йому дуже досвіду, знань, вміння та справжнього патріотизму.

…Людина – творіння недосконале: живе міфами та сподіваннями. Мислити, аналізувати, діяти більшість не вміє і не хоче. «Хай це роблять інші, але не я». А всі негаразди, між тим, продукуються нами самими. Незроблене вчора шкодить сьогодні, а завтра породжує купу нових проблем, які накопичуються швидше, ніж встигаємо не те, що усунути, а хоча б усвідомити.

Усе має причину та наслідки. Кожна дія чи бездіяльність безслідно не зникають. У житті події взаємопов’язані, й нічого не буває просто так, через бажання однієї людини (хоча вона може ухвалити помилкове рішення). А щоб таке не траплялось, мають бути законодавчі запобіжники від авантюризму, непрофесійності і зради.

Курсів президентів, прем’єрів, міністрів, депутатів не існує. Цього навчає тільки життя. Для державної діяльності особа має бути придатною фахово та морально. Таких серед нас – катма, а охочих «порулити» країною, нажитись на її розкраданні не бракує. От і пруться до керма влади пройди різних ґатунків, бо безкарність завжди розпещує.

Україна перетворилася на олігархічно-клановий, кримінально-мафіозний анклав, у якому закони діють тільки для звичайних громадян. По правду йти нікуди: суди – корумповані та пов’язані круговою порукою; прокуратура, поліція, СБУ, як мені здається, демонструють цілковиту непридатність до реформування. Інакше кажучи, простого трударя поб’ють і засудять, а «грошові мішки» – відкупляються. Закони для них ще не написані, а щоб і не писалися – платять.

Влада наплодила багато «антикорупційних» органів, від яких корупція не зникає, а стає консолідованою, тотальною та всепроникною, гальмуючи нормальний розвиток. За посади змагаються не рівнем знань і досвідом, а наявністю «покровителів» та спроможності оплатити їхні послуги.

На тридцятому році незалежності з молотка піде остання власність держави – земля та її надра. Цей природний дар належить народу, ціни не має, а дозвіл скуповувати, я гадаю, – свідомий злочин депутатів. За володіння землею у світі відбувалися війни. Неконтрольоване накопичення її у групи багатіїв зробить народ зубожілим. Ми що, самі собі найбільші вороги?..

Від нас вимагають проведення «реформ», суть яких громадяни не розуміють. Після кожної псевдореформи жити стає гірше, а олігархам краще. Чому? Купка «кмітливих» нуворишів володіють усім, а мільйони людей лишилися ні з чим і трудяться на їхнє збагачення. Сучасні технології дозволяють красти мільярди, ховати в офшори, звідки повернути їх неможливо. Тіньові схеми відмивання коштів відомі, та знищити їх нема кому, бо за це теж платять. Український бізнес і політика тісно пов’язані, й розлучати їх не поспішають.

Тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого року Леонід Кучма попереджав: Україна банкрут! Тоді це не збулося, бо мали ресурсну міцність радянських запасів, а сьогодні – нічого немає, і дієвої допомоги теж. В ЄС її обіцяють та висловлюють «глибоку стурбованість».

Наслідки непрофесійного керування та катастрофічного погіршення життя не забарилися. Українців щороку стає менше. Коли народжується вдвічі менше, ніж помирає, – нація приречена на вимирання, відновлення неможливе! Тямуща молодь утікає за кордон, а лишаються старі й малокваліфіковані. З такими «людськими ресурсами» у держави просто немає майбутнього! Її поглинуть сильніші і спритніші.

Три десятки років накопичувалися проблеми, які потребували законодавчого вирішення, та цього не робили – перекладали відповідальність на «папєрєдніків». Олігархічний монополізм панує в усьому. Експеримент із залучення українців до ринкової економіки, на мою думку, успішно провалився. Нам навмисно створили дикий спекулятивний базар, в якому головне правило – беззаконня: немає дров – поїхав в ліс і нарубав; немає що їсти – наловив риби попри заборону; немає грошей – бурштину накопав і продав; старе, малоефективне радянське виробництво – неконкурентне на світових ринках, а нового не створюють, бо сучасні технології дорого коштують.

Майнова приватизація теж нічого народу не дала. Те саме, думаю, буде і з землею. Більшість підприємств збанкрутувало, їх порізали на брухт, акції викупили за копійки – й на цьому кінець «комедії»? Середній клас так і не став рушійною силою справжніх реформ. І попри те, що аптеки, магазинчики, перукарні на кожному кроці, безробіття зростає. Газових родовищ, надр, лісів всім не вистачає.

У нас відсутній дієвий механізм контролю незаконного збагачення, повернення вкраденого. Влада не цікавиться законністю походження фінансів, майна, цінностей. Навмисне ухвалили абсурдний, як мені здається, закон про «амністію злодійства». Тридцять років безсовісно крали, а тепер колишні махінації пробачаються? Україна стала сировинним придатком, постачальником дешевої робочої сили. Природні ресурси нещадно експлуатують, на них наживаються, землю виснажують, капітали виводять. При такому «господарюванні» ми ніколи не вийдемо з боргів. Багатства закінчаться – і підемо з торбою по світах, злиднями гнані?..

До демократії ми теж не доросли, бо не з того тіста зліплені. Замаскованих ворогів на посади призначають, а Героїв Майдану – тих, хто першими стали до бою проти російської агресії, – переслідують за міфічні порушення «прав людини» на окупованих землях. Майданівців оголосили «ворогами», які начебто дві тисячі чотирнадцятого «незаконно» повалили владу васалів Кремля. Тільки у нас можлива відкрита агітація проти держави, її інституцій, і заклики до «дружби» з агресором на його колоніальних умовах. Ось таке розхристане українське суспільство…

Що ж далі? Як розвиватимуться події? Чи долучимося до європейської спільноти демократичних країн, чи знову опинимося в ярмі новітньої російської імперії? Над цим думають у Києві, аналітичних центрах Вашингтона й Москви, тільки з різною метою. Сценарії розвитку моделюються за багатьма факторами: спроможністю влади, станом суспільства, економіки, фінансів, наявністю ресурсів. Зведене докупи малює невтішну картину: ми – на межі системного розпаду і фінансово економічного краху, уникнути якого складно. Негативні тенденції множаться, а позитивні не можуть виявитися через бюрократію та злочинну безвідповідальність високопосадовців. У країні сім років точиться війна, і державне управління має бути дуже ефективним, та влада діє за іншим принципом – «бенкет під час чуми».

Вважаю, що США намагаються заохотити Україну на радикальні дії, рішучі зміни, та не знають, як підступитися до розв’язання наших надскладних внутрішніх проблем. Хай що путнє вигадав би уряд, результат – негативний, бо на місцях багато спотворюють. Слушні закони нівелюються необов’язковістю виконання через відсутність контролю. Найвища політична еліта – олігархи – живе своїми клопотами, а не народними. Держава для неї – тимчасовий засіб надмірного збагачення. Так триває (із незначними варіаціями) три десятиліття поспіль.

Путінська Росія робить усе можливе, щоби нам жилося якнайгірше, хоча риторика лунає миролюбна: ми – «адін народ» і маємо бути «вмєстє». Своїх намірів не приховують. Україна для них – тимчасове «історічєскоє нєдоразумєніє», яке потрібно повернути під контроль Москви. Роблять це за сприяння п’ятої колони – зрадників, правової управи на яких немає. А скільки у нас агентів впливу Росії, скільки відвертих ворогів і ефесбешних «кротів»? Відповідні органи про це чудово знають, та вдають, що то не їхня «парафія».

Ми роз’єднані мовою, конфесійно і візіями майбутього. Одні прагнуть у Європу, до демократичних цінностей, а інші – під «захист» імперії. Дезінтеграція суспільства поглиблюється, а єдність регіонів слабшає. Путін це добре знає і вміло грає на наших проблемах, висуваючи абсурдні вимоги, без виконання яких миру з ним, мовляв, годі й сподіватися.

На моє переконання, в Кремлі мають кілька планів знищення української державності, головний з яких – поступовий економічний занепад, послаблення інституцій центрального управління, мінімізація оборонного потенціалу і боєздатності Збройних Сил, перетворення регіонів на самостійні квазідержави з «особливим статусом», непідконтрольні київській владі. Примусова «конституційна федералізація» України свідомо закладена Путіним у Мінські угоди, і на це влада погодилася, бо протистояти стрімкому наступу армії РФ тоді не могла. Коли в Москві побачать, що Київ майже не впливає на «децентралізовані» області, пролунає команда «Фас!», і від держави Україна залишаться сумні спогади. Мені здається, що половину загарбає Росія, а західну частину «подарують» сусідам.

Перша ознака розпаду держави – фінансова неспроможність, дефолт. Грошей немає, й нікого не цікавить, де вони поділися. Коли припинять виплачувати мізерні пенсії за величезних зарплат суддів, прокурорів, чиновників, банкрутство стане неминучим. Та й у Путіна є свої олігархи: українські не потрібні. У захопленній Україні вони «перефарбуються» або втечуть. Росія знищить паростки українськості та замінить на свій агресивний, ворожим «рускім міром».

Думаю, українці добрі та щирі до чужих, але байдужі, невимогливі до своїх. Надмірна довірливість, необов’язковість – наша споконвічна риса. За свободу – життя віддамо, а йти на вибори і голосувати, вимагати від чиновника належно керувати – не бажаємо. Тридцять років нашої незалежності – тому доказ. Нас свідомо вводили в оману, а ми сліпо вірили й марно сподівалися на краще.

Нашому «феномену масового егоїзму», недалекоглядності, політичної апатії в світі аналогів не знайти. В цьому ми дійсно унікальні.

Попри все, бережімо Україну. Чи справдяться путінські наміри – залежить тільки від нас.

Богдан Вівчарик, м. Луцьк

*передрук з Літературної України