Вівчарик: МЕДІА

 Сашко лузав гарбузове насіння, залишене дядьком Романом, і дивився у вікно на сірий, лютий березень. У палаті він вирізнявся не тим, що був єдиним кучерявим чи у військовій формі. Ні. Його видавав вік. Інші пацієнти — дядьки з ревматології, з болями в спині, колінах і серцях — усі були старші. Дехто — відверті діди.

В Америці вийшов 55-й номер журналу Dark Horses: The Magazine of Weird Fiction («Темні конячки: журнал химерної прози») за грудень 2026 року. Серед авторів випуску є й наш земляк Назарій Вівчарик.

У шкільні роки в Смілі, коли дядько Володимир був у настрої, він час від часу брав мене з собою кататися по місту і району, а то й по області. Дядько розвозив товар по господарчих магазинах, а я дуже любив їздити у машині. Таким чином побачив не лише найближчі райцентри, а й села. Власне, побував там, де стояли господарчі магазини. Цікаво було, коли ми шукали адреси нових магазинів. У часи відсутності мобільних телефонів це ще був той квест. Але тоді я збагнув, що коли хочеш потрапити в центр населеного пункту – шукай вулицю Леніна. 

Є книги, які читаєш повільно, смакуючи кожну сторінку. А є ті, що затягують із перших розділів і не відпускають. «Вираж» Гридіна саме з таких.

 ​Їхати у Львів на семінар — справа звична, але коли дорога перетворюється на добу випробувань, усе сприймається зовсім інакше. Тим паче, коли це твоя найдовша поїздка за маршрутом Черкаси — Львів у житті. Звісно, я готувався до розкладу, але реальність внесла свої корективи. І підсумок вражаючий: запізнення на цілих 12 годин.