Жителька Києва, що переїхала на Золотоніщину: замальовуємо дні, рахуючи, коли вернемось додому

серед тих, хто замовляв речі та продукти через сайт https://spivdiia.org.ua і Наталія, працівник держустанови з Києва.

Жінка з грудною дитиною одразу після початку війни поїхала у село під Золотоношею.

– Після запуску програми «Співдія» я зразу довідалася про неї. Відповідно і звернулася за цією програмою. Зараз замовляла памперси, інше маю. Але знаю, що багато жінок потребують дитяче харчування. При цьому, різні діти звиклі до різного харчування і на якесь інакше переходять важко, а знайти відповідне харчування через війну буває складно, – каже Наталія.

Наталія відмовляється фотографуватись як працівник держустанови.

– Я приїхала у ЦНАП, зареєструвалася, потім поїхала у сільську місцевість. Там ми живемо, дечого, звісно, бракує. Тож через «Співдію» зареєструвалася, написала контакти і чого потребую. Вважаю, треба більше поширювати цю програму. Я бачила якусь рекламу на телебаченні, але цього не достатньо, – вважає Наталія. – Також скажу, що багато жінок приїздять наляканими й інколи просто за один раз не готові все запам’ятати чи сприйняти. Треба людям нагадати, бо часто вони психологічно надломлені, схвильовані, можуть бути розсіяні. Я ж зараз рада отримати допомогу, бо хоч в Золотоношу і завозять памперси, та коли ми з сільської місцевості приїздимо в магазин, там вже немає того так нам необхідного 5-го чи 6-го розміру.

Киянка каже, хочеться повернутися додому, але страшно.

– Я десь читала, що 1 рік війни, це багато років розмінувань. Тож ще страшно вертатися в Київ. Тим більше, ми живемо в тому районі, по якому якраз стріляли, – каже Наталія. – Ми замальовуємо дні, коли можна повернутися додому. Та зволікаємо. Маємо малу дитину, яка боялася і до війни гучних звуків, навіть пилососу, то що вже казати про вибухи, про те, щоб бігати в бомбосховища. Водночас, слава Богу, є куди вертатися, усе в нас ціле. Та поки ще не складаємо плани на майбутнє. Тут зараз спокійніше.