Незабутній запах Львова (оповідання готувалось на конкурс “Львів. Доза. Порно”)

Ось і стали відомі результати конкурсу “Львів. Доза. Порно”. На жаль, не побачив там свого оповідання. Що ж. Конкурс є конкурс і проходять не всі. Але хотів оприлюднити тут це оповідання для загалу. Серед вимог вказувалося, що має бути хуліганська проза. Власне, з назви ви самі розумієте, який заряд закладався у майбутню збірку. Отже, нижче моє оповідання, яке не втрапило до збірки. Цікаво буде почути відгук читачів:

Незабутній запах Львова

Автор: Назарій Вівчарик

Перед тим, як накуритися, ми домовилися не ржати з розпухлої руки Сєрого. Але, звісно, не дотримали обіцянки. І Сєрий, як завжди, почав першим. Де він діставав ту травку, я не знаю, але вона була відмінна. А ще він робив класні бульбулятори, через які ми і курили. Якщо будете робити щось подібне, то знайте, що мокрий бульбулятор набагато економічніше сухого і, маючи певний досвід, можна курити через нього так, щоб у кімнаті не штирило. Це дуже важливо, особливо, якщо ви сците перед батьками. Тоді, на початку 2000-их, були лише студентами училища, яке називали «бурсою», і нам було далеко до двадцяти, тож, звісно, сцяли. Хоч травку тоді курили всі і виросли при цьому нормальними. Що не скажеш про нинішніх «героїв», які давляться амфетамінами типу «фена», а тоді тікають від власної тіні на асфальті.

Після першої ж затяжки Сєрий подивився на свою руку і спробував порухати пальцями, але до того часу вже й вони розпухли, нагадуючи сардельки, які моя мама інколи купувала на обід. Сама ж долоня друга була більше схожа на клешню якогось товстого рака. Я не знаю, як можна бути таким безвідповідальним до свого здоров’я, як Сєрий, але я аж ним захоплювався. Ще позавчора на виробничій практиці він увігнав у долоню якусь металеву дрязку і запевняв, що вишкрябав її звідти. Та, схоже, інфекція поширилася, бо долоня стала напухати. Так роздувалися мамині гумові рукавиці для миття посуду, які я інколи надував для прикола, коли вже геть не було чого робити. Отакою зараз була і рука у Сєрого.

За ним і я почав ржати після затяжки. Ну дуже вже смішна була та рука. «Йо-го-го!» – сказав Сєрий, спробувавши порухати пальцями. Ми прогнозували, що завтра ця долоня розірветься і м'ясо розлетиться по всій кімнаті. Але коли настало завтра, то Сєрий таки пішов до лікарні, де з його долоні викачали гній і встромили якусь гумову трубочку. Добре, що він полікувався. І, коли друг наступного дня прийшов із лікарні, я саме закінчив прибирати і дуже собою пишався. Зі справжнього свинарника, який ми розвели за вихідні, я зумів зробити щось схоже на людське житло: шматочків лимонів, фольги, огірків, шкарпеток, бичків – нічого не було. Лише музика залишалася ритмічно бахкати. Ми тоді слухали переважно «Crazy Town», «Limp Bizkit», «Aerosmith», «Eminem». Від останнього в мене трохи боліла голова, але Сєрий казав, що так треба.

Я вдягнув свою незмінну бейсболку, яка трохи прикривала мій рудий, як вогонь, чуб. Власне, лише кольором ми і відрізнялися з Сєрим. Все інше було схоже: і прищі на лобі, й успішність в «бурсі», й імена. Проте ніхто нас не плутав, адже якщо друг був Сєрий, то я Рижий. Рудий колір волосся мене трохи гнітив, бо на це інколи звертали увагу, зате я мав прізвисько, яке відрізняло мене від друга. Два Сєрих – це було б тупо. Тупіше хіба слово «Сірий». Я його в зрусифікованому місті не сприймав. Але так нас на щирий український манер називав Льоха-галичанин. Льоха був із села Галичани, але жив у Львові, а тому ми вважали його послідовником Бандери. Льоха-галичанин був мені якимось родичем, але яким – я не дуже добре пам’ятав. Проте ми дружили, бо ще з дитинства пам’ятаю, як його батьки приїздили до нас, у центральну Україну, купатися на Росі, а ми їздили до них, у «западенське» село, де тинялися лісами в пошуках грибів.

Як тільки прийшов із лікарні Сєрий, одразу подзвонив Льоха.

– Та ви задрали, два сцикуни. Скільки можна там нидіти? Приїздіть сюди! Підем по дівках, – укотре запросив нас Льоха.

Я страшенно хотів піти по дівках, і Сєрий також. Ми взагалі вважали, що всі дівки нас хочуть, але просто встидаються це визнати. Про те, що ми ще не спали з дівками в ліжку, ми не казали тому галичанину зі Львова. Думаю, він би нас засміяв.

– Льоха, ти задрав. Білети вже купили. Завтра будемо! – заявив я рішуче і кинув своїм «сіменсом» об диван.

Я вже давно хотів, щоб цей клятий телефон розвалився і щоб батьки подарували мені легендарну «нокію» 3210, яка в ті роки вважалася дуже крутим телефоном. Сєрий цим не переймався, він хоч і мав «нокію», але не легендарну, а велику, як цеглина, у якої зверху стирчала антена. Тим телефоном можна було горіхи бити, і мені інколи було соромно за друга, але він на те не зважав. Сєрий не був багатим, але мав багату уяву. Ось що було в ньому цінне.

Щойно закінчилася весна, ми зі скрипом здали екзамени і мали багато часу. Тому їхали до Львова зі спокійним серцем і надіями на файних дівок. Взагалі, люди тоді мали більше надій і сподівань, хоч так само, як і зараз, щомиті чекали, коли влада вчергове обісреться і дасть їм привід її пообсирати. У потязі ми нюхали чиїсь смердючі шкарпетки, які штирили не гірше від травки, слухали розмови дядьків про «совєцькі» часи та їли смаколики, що моя мама передала для «західняцької» гілки родини. До Львова ми довезли лиш гарний настрій і рушник із книгою. Перше було для Льохиної матері, а друге для батька. Ми б і те все з’їли, якби воно було їстівне. Як не пригадаю ті часи, весь час ми були голодні, носили якесь дрантя, не стриглися, цигарки в основному стріляли, а пиво цмулили як воду. «Що з вас виросте?» – казав про мене і Сєрого тато, але я відганяв те питання.

Льоха придумав гарний план. Нащо нам було їхати до нього в Галичани, якщо весь цвіт нації збирався ввечері у Львові. Але вести нас до тітки, у якої він жив на час навчання, боявся, щоб потім не мати клопоту. Тож ми поселилися в колишньому дитсадочку, переробленому у такий-сякий готельчик, де могли спинятися схожі на нас бродяги. Це було неподалік ринку «Шувар». Тим готелем через десяті руки ніби завідував батько якогось Льохиного друга. За що я люблю западенців, то це за те, що вони як одна родина. Всі одне одному допомагають і нам тоді допомогли.

Звісно, з нами у кімнаті поселився і Льоха. Будівля садочка ще зберігала запах дітей і молока, нагадуючи про минуле. Десь в іншому крилі галасували якісь діти. То була група юних футболістів, до яких нам не було діла. Як не було діла іще до якихось пристаркуватих туристів, що зустрілися нам у коридорах того садочка.

Закинувши речі, ми вирушили у місто, вслухаючись в місцеву говірку та хтиво розглядаючи дівок, які вже почали роздягатися до літа. Грошей ми трохи мали, а найважливіше – мали Льоху, який був досить надійним, усе тут знав і мав більше, ніж ми, грошей. Не те, щоб його балували в сім’ї, просто у вільний час, якого в нього було вдосталь, він перемотував якоря до колекторних двигунів і робив це досить вправно. У Льохи руки росли таки з потрібного місця, не те, що у нас з Сєрим, тому він і мав більше кишенькових грошей. Йому, мабуть, батьки не ставили питань: «Що з тебе виросте?».

Льоха наспівував якусь пісню «Братів Гадюкіних», розмахував у такт руху великими, як у горили, руками, і, дивлячись на нього, ми вірили в те, що ця поїздка для нас буде досить вдалою.

Та Льоха випробовував наше терпіння. Замість дівок він потягнув нас на ратушу, показував собори, стукав у зачинену того дня каплицю Боїмів, і добре, що не повів ще й на Високий замок чи Личаківський цвинтар. Бо нам то все було до дупи. Ми були вихованці бурси, а отже, безкультурними, і тому дивувалися, як Льоха міг бути таким підвищеним і одухотвореним, та ще й знав назви соборів. Перебуваючи в такому стані, він зраджував усім ідеалам, які панували в бурсах України. Добре, що ввечері Льоху попустило.

Це сталося, коли він видзвонив якогось старшого родича Василя, який приїхав до нас на батьковій «Волзі», що дуже ревіла і мала навіть п’яту передачу. Льоха таки був класним другом, бо попіклувався і про нормальне дозвілля. Пізно увечері ми поїхали машиною до клубу. Слухайте, мені тоді було байдуже, як той клуб називався, і я ще не знав, що в майбутньому, зростаючи, всі свої любовні пригоди порівнюватиму з отими, що розпочалися вночі у клубі і завершилися вранці десь за його межами. Багато віддав би потім, щоб згадати назву нічного клубу, але не склалося…

– Нам треба найти тьолок, – дав завдання нам Льоха і ввалився у клуб, який, звісно ж, був десь у підвалі.

Усередині добряче гупало, під стелею розбризкувала зайчики світла скляна куля, а попід стінами збиралася сумнівна аудиторія. Я був нерішучий, бо рудий, Сєрий – нерішучий, бо ще необдовбаний. Зате Льоха з Василем упевнено пішли до барної стійки і замовили пиво. Схоже, їх тут знали. Опісля ми приєдналися до якоїсь галасливої компанії з купою дівок, що дуже швидко балакали західняцькою говіркою. Я ледь устигав щось зрозуміти, і мені це вдавалося, бо мав практику спілкування з родичами зі Львова. А от у мого Сєрого все було гірше, бо він зростав у зросійщеному середовищі, а тому нічого не розумів. Та я кинув друга напризволяще, а сам почав белькотіти з якоюсь чорнявою «гуцулкою Ксенею». Життя давало шанс, і треба було ним скористатися. Я вже уявляв, як засовую їй руки під трусики, і від цього дуже збуджувався.

Розмови, танці, дурні жарти, і ось ми вже сиділи всі семеро у «Волзі» і їхали до того колишнього садочка, який став типу готелем і де Льоха винайняв нам кімнату. Семеро, бо з нами було троє дівчат – на кожного, крім Василя. Той лише курив цигарку за цигаркою і думав про високе, бо й справді був високий, як електричний стовп. Йому було ближче до тридцяти, і за моїми мірками він був уже безнадійно старим і немічним. Геть шкода було такого, але що поробиш? Старість – не радість… Та я мав про що думати й без того. Зокрема, усе мацав себе по кишені, чи на місці презервативи. Я ж таки був файним хлопцем і підготувався як слід. Окрім того, тихцем від усіх я вчився вдома цілуватись на спілому помідорові, тож намагався з цією «гуцулкою Ксенею» закріпити на практиці набуті навички. У машині смерділо цигарками, пахтіло духами, дзвеніло від якихось західницьких музиків у магнітолі, і все це, а також ця чорнявка під боком створювали таку драйвову атмосферу, що я був на сьомому небі від щастя і вже думав залишатися у Львові назавжди.

Поряд мене на задньому сидінні також сиділи дві дівчини і Сєрий, який щось белькотів на суржику своїй новій подрузі. Третя дівчина дуже тяглася до Льохи, який був попереду. Льоха, звісно, намагався викрутитися, як вуж, і поцілуватися з дівкою, через що врешті відламав дзеркальце заднього виду. Старому за моїми мірками Василеві це не дуже сподобалося, але чи міг він винити Льоху, яким зараз керували виключно гормони?

Врешті, на якомусь повороті нас спинив дядько у синій кепці і з жезлом. Звісно, то був ДАІшник. Я ще на той час не мав машини і не знав жодного аргумента проти штрафів ДАІ, але цей бевзь у тенісці і жилетці, з якої стирчали тонкі руки, мене дуже розсердив. Він порушував той ідеальний світ, який почав сьогодні утворюватися навколо мене. Ну чого ж ці ДАІшники всі такі сухоребрі, як я? Адже своїм виглядом вони повинні вселяти шану, повагу і безпеку. Натомість я лише міркував, як далеко відлетить цей бевзь, якщо його штовхне Льоха. Не знаю, в якому розташуванні тієї ночі були зірки на небі, але Льоха вийшов із машини й так і зробив. Кістлявий ДАІшник летів недовго, але ефектно. А в цей момент із машини, що чатувала ген під будинком, уже вистрибував його напарник. Та ми теж були не ликом шиті. Льоха вскочив у машину, і Василь вдавив педаль газу. Я пригадав, як він хвалився нам про свої викрутаси цією «Волгою» по горах. Зараз саме був час довести, що він не брехав. І Василь доводив, давлячи газ і переключаючи передачі аж до п’ятої, тієї, яку він сам ставив на машині. Одна дівчина розплакалася. Якраз та, що вуркотала перед цим із Сєрим. Але я думаю, що її просто вивів із себе суржик, яким спілкувався мій друг. Мені той суржик також різав вуха. Інші дві дівчини шаленіли і стріляли іскрами з очей. Та я й сам відчував адреналін від усієї цієї комедії, яка могла враз обернутися трагедією. Але ми продовжували летіти вузькими нічними вуличками старого Львова, лякаючи котів і випадкових перехожих. Схоже, в поліції не було п’ятої передачі, бо погоні ми не спостерігали. Зате вкрай швидко опинилися біля свого тимчасового помешкання неподалік «Шувару».

–        То я цей… – кинув Василь.

– Давай… – погодився Льоха і виліз із машини.

Ми вилізли слідом, і за «Волгою» тільки смуга лягла. Десь таки вили сирени, але нас це лише веселило. Врешті, гуртом ми повалили до колишнього дитячого садочка, а нині міні-готелю, де нас чекала кімната з ліжками. Недосвідчені у любовних утіхах ми з Сєрим, звісно, переглядалися та відчували певне напруження, але врешті це треба було зробити!

– Олекса, слухай, ну я не знаю… А може, купи чогось? – говорила його дівчина, спрямовуючи нас до вітрини, що єдина світилася посеред ночі в цьому районі.

Олекса, тобто Льоха (і як вони так могли перекрутити ім’я?) змінив маршрут. Ми таки пішли до магазину, довго обговорювали, що купити, і зрештою послали Льоху як того, хто мав найбільш дорослий вигляд, щоб не було зайвих питань. І Льоха таки прикупив трохи пляшок та якихось чіпсів на радість дівчатам. Я у цей час пробував мацати за дупу свою малу і слухав її історії про господарство та про те, яка вона роботяща, зрідка вставляючи якесь слівце. Власне, мені було начхати на те, яка роботяща Марія (а її звали саме так, а не «гуцулкою Ксенією»). Хоча десь глибоко в свідомості мене став свердлити якийсь черв’ячок, що це таки класно десь ґаздувати з такою Марією, заробляючи вдень гроші і кохаючись із нею вночі. Ото б я жив! «Дядьку, ти ще женись тут, чого доброго!» – посміявся з мене внутрішній голос.

Уже коли ми опинилися в кімнаті, сидячи кожен за імпровізованим столиком зі свою парою, Сєрий дав задню.

– Я вийду, – враз сказав він.

Я був спантеличений, але, з іншого боку, розумів напруження друга. Все таки це мало бути перший раз і хотілося більше усамітненості й інтимності, а не якоїсь публічності і груповухи, до якої підштовхували обставини. Відсутність Сєрого спершу нас не особливо тривожила. Ми почали пити пиво і хрумати чіпсами, балакаючи про те, чого ніколи потім не згадаємо, та намагаючись поцілуватись у процесі розмови. Моя Марія продовжувала розповідати про себе, немов бачила в мені свого майбутнього біографа, подруга Сєрого посміхалася і зітхала водночас, а подруга Льохи сміливо ловила його губи своїми і безсоромно цілувалася досхочу. І я намагався присунутися ближче до своєї гуцулки і поцілувати її в губи: від запаху її духів і тіла в мене вже крутилася голова і я був готовий на все. Історія мала б мати якесь подальше продовження… «Але ж ти не будеш тут трусити причандаллям при Льошикові й інших дівчатах?» – враз почув я внутрішній голос. Як на те, якраз почало проситися назовні випите пиво. Червоний і розпашілий, я вискочив услід за Сєрим. І вже у коридорі зрозумів, що не знаю, де в цьому лабіринті дверей і закутків знаходиться туалет. Мало не перечепившись об якусь канапу в невеликому холі, спробував зорієнтуватися по запаху, але ніде ніби й не смерділо сечею. Що ж, тут прибирали на совість! Ураз я побачив у холі вікно і, подумавши, що це буде мій запасний варіант, побрів далі – наліво, а тоді направо. Так я поминув якусь маленьку кухню з плиткою і тумбочкою та опинився в душовій, де нанюхав знайомий запах.

– Сєрий, ти шо, траву куриш? – спантеличено запитав я хриплим від гигикання з дівчатами голосом.

Темна постать в кутку мовчала. Отже, Сєрого погребло.

– Сєрий, ти шо, дибіл? Там же дєвки! Та вони вже мокрі і тіки чекають, щоб ти їм вставив! Ми можемо відірватися! Дома, дибіл,  накуришся! – розсердився я на друга і потряс його за плече.

Але Сєрий, схоже, курнув добряче, бо лиш обернувся і пробелькотів щось про скисле пиво.

– Яке нафіг пиво, пішли! Оно туди! – спрямував я його, звідки прийшов, а сам думав іти далі, та враз мені спала думка помочитися просто в душовій.

Не кажіть, що ніхто ніколи з вас не сцяв у душових. Окрім того, я таки не знав, де туалет, а пиво вже підпирало. Та й щиро зізнаюся, що тут трохи смерділо. Відчинивши кабінку, побачив унизу щось темне, і зрозумів, звідки тут узявся сморід. Отже, Сєрий теж шукав туалет. І не знайшов…

Десь клацнули двері. Я нарешті почав складати в своїй розпашілій голові карту коридорів і зрозумів, що туалети знаходяться в іншому крилі. Я побрів туди, залишивши осквернений Сєрим душ. Але десь ще раз гупнули двері. Я притих, почувши дитячі голоси. Це тинялися ті молокососи-футболісти, що поселялися вранці разом із нами. Малі, сходивши в туалет, повернулися спати. Знов запала тиша, і тоді я смикнув одну з ручок дверей, що були переді мною, – ті були замкнені ззовні. Я смикнув ще раз, а потім ще раз. Пиво вже підпирало так, що було геть кепсько, але тепер додалася ще одна проблема. Невже в голову цим молокососам спала думка замкнути за собою ось ці довбані коридорні двері, сходивши вночі до вітру? У мені почала наростати паніка. Я уявив кімнату, де сидів Льоха з трьома файними дівчатами, повністю голими, і вони цілували і погладжували його прутня. Я мало не розридався. Як можна було в цей час тинятися з Сєрим будівлею, як два дурні. Можливо, Льоха влаштував цю гулянку лише заради нас, а ми так повелися… Враз я намацав у кишені телефон. Це був порятунок. Але спершу треба було таки сходити до вітру. І нащо я стільки випив пива? Повернувшись у душову, я трохи відчинив вікно і визирнув у темну ніч: стрибати з другого поверху було ризиковано, а от помочитися звідси? Саме це я і зробив, що неабияк полегшило мій стан. Але враз під вікном зашурхотіла якась постать, рухаючись, немов привид. Мене спершу пересмикнуло, а тоді я побачив знайомі обриси. Невже той дибіл тиняється під стінами, шукаючи потрібні двері?

– Сєрий? – покликав я друга.

Тінь завмерла, а тоді пішла далі вздовж стіни. Оце його погребло. Аби я ще не потрапив на нього, коли дзюрив. Схопивши телефон, набрав Льоху. У відповідь боявся почути якісь стогони й еротичні зітхання, натомість Льоха досить бадьорим голосом закричав у слухавку:

– Де ви є, барани?

Як же я радий був чути Льоху-галичанина, одразу ж попрохав його врятувати мене з душової. Він заіржав, як кінь, і кинув слухавку. Мабуть, Льоха таки уже п’яний, голий і знесилений після любовних утіх, тож доведеться вибиратися самому.

Я смикнув двері дужче, ще дужче. Вибивати їх спершу боявся, щоб не наробити галасу і не зіпсувати собі солодку ніч, яка мала б пройти за гарним сценарієм. Але ж і стрибати з другого поверху я не буду. Наліг на двері плечем, але ж я був не Льоха. Двері, звісно, не піддалися. Нічого, в екстремальних ситуаціях люди ще не таке можуть зробити. Розігнавшись і зібравши всю силу, я, немов гарматне ядро, полетів, попри душові кабіни, плечем уперед. У цей час двері різко відчинилися і на порозі постав рятівник-Льоха. Але чи міг я вже спинитися? Закони фізики ще ніхто не відміняв, і тому я з усього розгону врізався в Льоху, зносячи його на своєму шляху.

Ми повалилися на підлогу, охкаючи і стогнучи: незважаючи на міцний стан, Льоха не міг бути готовим до такого повороту подій. «Мені капєц», – вирішив я, скочуючись із нього. У цей час відчув на собі чийсь погляд. Це на нас дивився Сєрий, який прийшов із першого поверху. Мабуть, мізки потроху поверталися до нього.

– Бля, пацани, мене хтось обіцяв! А ви що тут робите? – запитав Сєрий.

Усі ці роки, наближаючись до позначки в сорок років, я весело сміюся з тієї ситуації. Але саме тоді мені було геть не смішно. Один мій друг був обіцяний (і цікаво, ким?), а іншого я збив із ніг. Піднявшись, Льоха не убив мене, як того можна було очікувати. Він просто подивився на мене, потім на Сєрого, а тоді сказав:

– Ну ви, хлопці, даєте!

– Та оце ж… А ти там що? – запитав я, показуючи у напрямку дівчачого сміху.

– А, ти про Олю? – уточнив Льоха. – Оля сказала, що хоче не трахатися, а заміж. Але ж я не хочу ще женитися.

І Льоха розвів руками. Ми пішли в кімнату, розповівши дівчатам, що до Сєрого хтось приставав і ми його відбили. Тоді Сєрий пішов у душ, щоб не смердіти, а ми викликали дівчатам таксі, і я прощався з Марією, яку охрестив «гуцулкою Ксенею», вдихаючи аромат її волосся. Наступного дня ми похмелялися у суто чоловічій компанії, а тоді Льоха нас проводжав додому. Ні дівок, ні екскурсій він уже не пропонував.

…Наперекір батьковим питанням про те, що з нас виросте, ми з Сєрим таки стали нормальними людьми, відкривши фірму з ремонту електротехніки. Бо, власне, на це ми і вчилися, і лише це вміли робити. Ми більше не хапали, а заробляли гроші. Єдина проблема була з назвою фірми, бо я хотів назвати її «СС «Галичина». Адже нас було двоє Сергіїв, а «Галичина» – від походження Льохи, який дуже нам допоміг із консультаціями і реєстрацією нашої контори. Та Сєрий уперся рогом, що я ідеологічно стурбований, тому фірму ми назвали примітивно і тупо – «Електромайстер».

За ці майже двадцять років я вже їздив до Львова і сам, і з власною родиною та малим сином. Замовляв багато екскурсій. Ми відвідували всі ті місцеві «родзинки», перелік яких пропонує кожне турагентство. Але я весь час не можу позбутися того нашарування спогадів, того аромату духів чорнявої «гуцулки Ксені», яка насправді була Марією. І саме її волоссям пахне для мене Львів, у чому я ніколи не зізнаюся ні своїй дружині, ні напарнику по бізнесу Сєрому, для якого Львів, мабуть, пахне зовсім не жіночими духами, а сциклинням. Але я йому того не згадую, бо обом було б соромно. Проте й далі продовжую їздити у Львів за найменшої нагоди та гуляти там, шукаючи ті спогади і ту атмосферу, яку чомусь ніяке турагентство не може мені відновити… (2018)