Приїхала з чоловіком і дитиною з Броварського району Київщини у Корсунь-Шевченківський перечекати війну

Худорлява тендітна дівчина невпевнено оглядає полиці з підгузками, дитячим харчуванням та іншими речами в волонтерській спільноті «Рота турботи». Але раптом зупиняється на поличці з книгами і завмирає. «То іноземною мовою, німецькою», – зразу уточнює Наталія Піскова, одна з координаторок спільноти. У відповідь відвідувачка читає вголос практично без акценту німецькою мовою назву книги. Всі захоплено слухають. Все це відбувається в Корсуні. Відвідувачка – Ірина, яка приїхала з чоловіком і дитиною з Броварського району Київщини у Корсунь-Шевченківський перечекати війну.

– Ми лише кілька днів тому дізналися, що можна отримати допомогу. До цього перебивалися, як могли, – каже Ірина. – Нас прихистили знайомі. В Будинку живуть три родини, всього восьмеро осіб, серед яких мій малюк, йому рік і вісім місяців. Зараз мене підкинули сюди до центру машиною, поки знайду все необхідне, його бавлять. Поки ніде не реєструвалася. Переселенці мають можливість подати заяву для отримання допомоги до 30 квітня. Невдовзі обіцяють передбачити можливість подання заяви й через застосунок «Дія». Тож я чекаю цього.

Ірина каже, повертатися є куди. Але поки страшно не так за себе, як за дитину. Вони живуть в Корсуні у районі Тартака. Ірина притискає вже до себе дві книги казок німецькою мовою. Каже, читатиме малюку увечері.

– Коли не було дитини, будували кар‘єру, подорожували світом. А малюк з’явився, вже інше сприйняття світу. Коли бахнуло біля нас о п’ятій годині ранку у перший день війни, ми зібралися і поїхали. Ми просто подивилися по карті, де можна далі від Київщини поїхати і поїхали на Черкащину. Знайомі нас набрали, якраз коли ми були в дорозі неподалік Канева. Думали – на декілька днів. Але залишилися тут от уже на скільки. При цьому, за всі ці дні лише зараз довідалася про цей волонтерський центр. Дуже було потрібне раніше дитяче харчування, але були з цим проблеми, тож ми вдома з малюком вже навчилися й супчики, і борщики їсти… – каже Ірина.

До декрету працювала бухгалтером. Вивчала для себе іноземні мови. Каже, особливо було приємно спілкуватися в подорожах по Німеччині мовою громадян тієї країни. Чоловік в Ірини працює в комп’ютерній сфері.

– З початком війни найбільше була потреба в підгузках, у харчуванні, вологих серветках. Але що поробиш. Навчилися їсти борщ і суп, бо було страшно, що зникнуть усі підкормки, а наші запаси вичерпаються, – зауважує Ірина. – Звісно, хочемо повертатися додому, у мене скоро день народження, думала повертатися якраз додому. Але люди, яких я знаю, кажуть, поки не варто повертатися. Тож ще залишаємося в Корсуні.

Поки спілкуємося, приходить чоловік, приносить підгузки. Виявилося, інший переселенець узяв не той розмір, тож все повернув та ще й знайшов у магазині додаткові та докупив запас для волонтерської спільноти. Щоб і іншим було.