ЗНАХІДКА - Зі збірки "Останнє завдання"
Навколо панувала серпнева передосіння тиша. Повітря немов зупинилося, чим скористався дим від багаття, який гордо підіймався вгору. Трішки нила спина від роботи, але Тарас на те не зважав. Після війни він узагалі менше дбав за своє тіло, почав курити, хоч до цього на дух не переносив тютюновий дим. Щойно йому виповнився 21 рік і хлопці жартували, що Тараса пора женити, але він геть не думав про те. Його нічого не цікавило, пустку в грудях важко було заповнити, навіть не хотів поновлюватись на навчання в університеті.
– Мабуть, я все-таки тобі її віддам, ти можеш цю знахідку віднести в музей, здати в якусь приватну колекцію, заробити врешті-решт. Я думаю, це до біса дорого коштує. Ти ж знайшов таку книгу! – не вгавав Роман.
– Е-е-е… – непевно відмахнувся Тарас, чим порушив плин диму від багаття.
– Та я тобі кажу. Це шанс. Людина здатна навчитися тільки тому, що сама пройшла на практиці. Я колись мав змогу на гроші сєпарні щось купити собі суттєве. Я ж розповідав, коли ще телефонні будки на Укрпоштамті стояли. Звільнив один мужик кабінку, я зайшов, а там гаманець, ну не гаманець, а портмоне. Я дурень і догнав чоловіка, повернув, але ж встиг подивитися, що туди були запхані і гроші, і документи. Запам’яталося прізвище, а потім чув від хлопців, що той, кому повернув гроші, на боці сєпарів воює. Тут же всі одне одного знають. Як сказали прізвище, то я й згадав. От якій скотиняці я тоді портмоне повернув…
– Те, що ми знайшли, треба державі віддати, у музей, – сказав Тарас ліниво і, немов на підтвердження його слів, у багатті голосно тріснула гілка.
Повернувся Ярослав, який ходив до вітру. Прийшов тихо, як на війні. Сів на туристичний килимок, поскрипуючи протезом. Тарас ним захоплювався. Втративши ногу, Ярослав водночас не втратив оптимізму і життєвої наснаги. Він бігав по владних кабінетах, розробляв якусь систему методики реабілітації учасників бойових дій, з тією своєю залізною ногою брав участь у марафонах. А коли Тарас акцентував йому увагу на якихось бюрократичних проблемах: на відсутності пандусів, на засміченому пляжі, та, зрештою, на падлюках-фермерах, що вносять гербіциди, від яких дохнуть бджоли, то на все це Ярослав махав рукою. Мовляв, не концентруйся на проблемі, займись чимось, роби щось, одружись, зроби дітей, розламай з дівчиною вночі ліжко! Це все супроводжувалося його фірмовим сміхом. А якось Ярослав навіть запропонував Тарасу піти разом набити фермеру пику, тому, котрий бджіл потруїв. Тарас відмовився. Його обурення вистачало на пару хвилин, потім знову поверталася байдужість. Швидше за все, навіть не байдужість, а якась туга за війною. Там було все чітко: ось друг, ось ворог, ось чмо в погонах, а оно мавпа в пікселі – то аватар. Іще важливо, що оцей-ось командир, тому його поважають. Так, цей, дійсно, командир. Але головне – війна показує, хто є ти насправді…
Ярослав підкинув дров у багаття. Тарас знов відмахнувся від ідеї Романа заробити на знахідці.
– Бідність – це як хвороба, передається ото від покоління до покоління. Треба це обірвати. Що ти маєш? А так би і матері допоміг, і сам би міг жити краще. Ти свій обов’язок перед Батьківщиною виконав! Тепер живи! – говорив Роман, немов якийсь психолог.
Тараса ці слова не зачіпали за живе. Він продовжував дивитися в небо. Коли йшов на війну, то стільки мав думок, емоцій, бажань, прагнень. Йому здавалося, що в ньому жила веселка, а коли повернувся, то всередині не знаходив жодного кольору життя. Лише сірий – колір польових мишей, які діставали там, на війні. Якийсь психолог казав, що таке спустошення настає, бо в солдата на війні руйнується все, чому його навчили в дитинстві. От кажуть: «Не вбий!» А як не вбити, якщо ворог лізе?
Якось Тарас невпевнено запитав Романа як старшого, що йому дала війна? Краще б не питав, бо після того став лише заздрити однокашнику за те, що той мав відчуття, про які сам Тарас лиш мріяв. Відчуття завершення справи і відчуття твердого ґрунту під ногами.
– Я ж цією війною просто завершив один з етапів свого життя. Усе чітко і ясно. Поки ти ходив у садок і школу, я бігав по лісах в рядах УНА-УНСО і готувався до цієї війни. Важко було, бо інші крутили пальцем біля скроні і питали, чи я дурний? А я знав, що буде війна, бо інакше бути не могло. Такий у нас сусід… І на війні я просто закріпив усі знання і навички, які мені дали. Це було логічно. Я цього потребував. А тепер повернувся і от пробую згадати професію електрика, на кого власне і вчився. Зараз багато електриків поїхали в Польщу чи Чехію, тож робочі руки тут потрібні. Так би мовити, мало в мене конкурентів. Трохи й заробляю. А після зміни ще по приватних викликах ходжу, то там і господині бувають такі… ууух! – Роман показав руками, які можуть бути в тих жінок груди.
Тарас лякався себе, адже колись лише й думав про ті груди. А тепер? Пустка немов проковтнула його, душа полетіла в небуття. У всіх спогади як спогади, а він найбільше пригадує той випадок, коли побився з хлопцями за паління в бліндажі. Тарас спершу сам не палив, займався в мирному житті дзюдо і тому не був привчений до такого смороду, а на війні ж практично цим займається кожен.
Водночас після повернення з АТО не знаходив собі місця. Прорубавши через пекло війни дорогу, він отримав шеврон, як відмітку, – «свій» і саме так ділив усіх навколо.
– Знаєш, Рома, ти краще сам його десь продай, – сказав Тарас Романові.
– Та ти здурів! У мене є хата, жінка, дитина і навіть дев’ятка в гаражі. Хай і тестева. Ну, реально, пацан, ти живеш в орендованому житлі, не хочеш ставати ні в які черги, не хочеш отримувати ніякого клаптя землі. Що далі?
– Назад…
– Туди?
– Туди, – і після паузи додав: – То, може, хай Ярослав візьме собі?..
– Е ні, ти знайшов. Я, взагалі, на горищі не був, я лиш унизу збирав сміття, – зазначив Ярослав. – Думаю, що цю книгу можна за добрі гроші продати. Ні, я ж патріот, ти знаєш, але з нашою системою… Де гарантія, що книга, справді, буде в музеї, що її потім не віддадуть якомусь олігарху в приватну колекцію? Я за те, щоб ти, Малий, трохи підлатався.
Тарас знов прокрутив ситуацію. Вони приїхали в глухе село Наддніпрянщини валити стару хату Романових діда-баби. На горищі в кутку знайшли заляпаний глиною сховок, де була срібна табакерка, монети ще царські, змащені якимсь мазутом, а тому в гарному стані, – і книга. Саме остання річ викликала шквал емоцій в Ярослава – історика за освітою. Він стверджував, що знахідка унікальна, бо книзі може бути до 500 років. Вона мала обкладинку, окуту міддю, загорнута в повсть. Деякі сторінки були склеєні, але деякі – вцілілі – можна було розгорнути і переглянути. То була Біблія, очевидно, на старослов’янській мові. Законсервована в глині цієї старенької хатки, що вже наполовину вросла в землю, книга збереглася відносно непогано. Можливо тому, що над хатою нависали дерева, створюючи затінок, і тому горище не нагрівалося під палючим сонцем, як це буває зазвичай.
– Треба віддавати Тарасу. Як не собі заробить, то хоч приціл новий купить батальйону, – зазначив Ярослав. – Хоча, що я применшую, якщо ця книга, справді, має не одну сотню років, то Тарас зможе, вигідно продавши, купити собі власну армію!..
Тут Ярослав загиготів фірмовим сміхом. Тарас теж посміхнувся, бо цей сміх був заразливий. Загалом, він був тут наймолодшим і вважав, що двоє однополчан просто нездатні його зрозуміти або вони просто не бачать абсурдності всього цього життя навколо. Його однолітки зараз навчалися в університетах, складали семінари, колоквіуми, тести, залицялись до дівчат, пили в гуртожитках, ходили в кіно на фільми, де когось із головних героїв могли навіть убити. Тарас міг чітко пояснити, як краще вбивати, знав, яку гримасу має маска смерті, якою густою є кров. Вона не розбризкується повсюди, як молоде вино в фільмах…
– Чуєш, агов! – не міг докричатися до нього Роман. – Ти там заснув? Кажу, якщо хату подужали втрьох розібрати, то, може, і клуню розвалимо?
– Та ну тебе, я вже втомився і стопа болить! – відмовився Тарас.
Одна з балок, яку вони скинули з даху, мала покручені іржаві цвяхи, і Тарас пізніше таки став на один з них. Колись він хотів стати лікарем швидкої медичної допомоги, як його батько, вчив біологію, потім трохи вчився у медколеджі, і, до речі, непогано, але далі були Майдан і війна. Мабуть, саме ці події знищили в його пам’яті знання про мікроби й інфекцію, бо юнак лише обтер стопу чорною землею. На тому й усе.
Багаття потрохи згасало, але ще виконувало головну функцію – відганяло комарів. Тарас повернувся до вогню спиною, відчуваючи нерівну рельєфність рідної землі. Чому сучасні люди не сплять на землі, не притуляються до неї, не слухають її? Он, як вона дихає, гуде, віддає стогоном боїв зі Сходу. Його батько колись працював підряд дві доби, бо підміняв колегу, не дозволяв собі прилягти, поки доба чергування не завершилася. Він учив, що треба завжди завершувати справу. Так само дід, що працював на ДОКу, не вважав справу звершеною, поки все там не перепиляють до останньої колоди. І Тарас, хоч не мав ще освіти, не був такого віку, як тато, а тим паче, дідусь, завжди знав, що справу треба завершувати. Це найбільше його гризло і мучило. Вони не закрили кордон! Не закінчили війну, тому і продовжують гинути такі ж, як він, хлопці й дівчата, старші і молодші… Врешті Тарас заснув і бачив якісь клапті порваної плівки кінофільму, а не сни, так немов над ним пролітали листки того підгорілого паперу, яким Ярослав розпалював багаття.
Над ранок Тарас прокинувся, огорнутий туманом. Десь ген далеко по той бік невеликого ставидла чулося гавкання, мукання, рохкання. Там була основна частина села, а вони були з його краю, на дальшому кутку. Він відчував, що виспався в таких умовах більше, ніж удома в ліжку. Чув, як хропе Роман. Ярослава десь не було. Мабуть, пішов покурити і розім’яти хвору ногу, якої в того насправді вже не було.
Він скинув купу лахміття, яким його вкрили уві сні хлопці і потягнувся до книги. Та охайно лежала на карематі Ярослава, мабуть, той гортав її щойно. Тарас немов відчував крізь неї глибину віків і мудрість, що намагалися передати предки. Продати комусь, щоб заробити собі? А навіщо?
Проснувся Роман, Ярослав прогулявся, і вони почали готувати сніданок на вогні. Смачно поївши польової каші, сьорбали чай. Кожен пригадував щось з війни. Роман вкотре розповідав, як вони ховали під матрацами гільзи, коли приїздили міжнародні спостерігачі подивитися, чи вони дійсно «перестали стріляти». Опісля згадували про командирів, про «неправильні» накази і «правильні», на їх думку, рішення, про волонтерів, котрі робили привабливішим їм життя. А ще Роман вкотре сварив військову прокуратуру, яка не давала спокою їх знайомому однополчанину, у якого на війні згорів танк і солдата зробили відповідальним за техніку.
Врешті дбайливо загасивши багаття, зібралися в місто. Ранок уже був пізнім, туман розтанув, як весняний сніг, і тепер можна було пильно роздивитися місцевість, що хлопці робили автоматично, не змовляючись. Звички з війни не можна було швидко позбутися. Роман дякував хлопцям за допомогу, бо тепер міг отримати другу частину грошей за ділянку, яку продав фермеру. Того цікавив великий клапоть землі, а не стара хата. А знайшовши хорошого покупця, Роман не хотів його відпускати. От хлопці і допомогли її розібрати, щоб той позбувся цього сільського, як він казав, «вантажу».
Опинившись у місті, Тарас пішов спершу додому. Змінивши запилений і просякнутий димом одяг та помившись, він урешті пішов до музею. Мама приготувала котлети на пару, адже син після фронту мав трохи клопоту зі шлунком, проте Тарас делікатно відмовився. Дорогою до музею купив «снікерс», пригадуючи, як перебивався шоколадними батончиками в напружені часи на Сході.
Про їх міський музей Тарас чув, адже бував там у шкільні роки, а будівлю зі шпилем просто не можна було не помітити, проходячи містом. Але щоб іти туди в такій справі, то це, звісно, вперше, тому юнак постійно поправляв наплічник з книгою. Врешті уповільнив крок, йому почалося здаватися, що він втнув дурницю, вдягнувшись у піксель в місто. Нащо було таке робити? Адже лиш привертав до себе зайву увагу. Невже більше одягу не мав удома?
У музеї пахло пилом і вогкістю, та чергова бальзаківського віку виявилась напрочуд привітною. Одразу ж провела його в кабінет до наукових співробітників. Три пари очей уп’ялися в нього, як реп’яхи, від чого Тарас ще більше знітився. А якщо подумають, що вкрав десь книгу або хоче від них гроші за неї?
Урешті коротко пояснив, що розбираючи в селі стару хату, натрапив на книгу. Три пари очей перевели погляд з нього на експонат. Музейні працівники були зачаровані старою книгою, висловлювали здивування щодо її збереженості.
– І ви нам її передаєте? – запитала висока худа білявка, яка ховала очі за товстими окулярами.
– Ну, так… – сказав Тарас.
– Це так приємно. Ми напишемо про це на нашому сайті. І обов’язково запросимо вас, коли створимо з нею експозицію?
– Ну, так… – повторив юнак, не дуже розуміючи, навіщо це треба.
Йому подякували, записали ім’я, контактний номер телефону і Тарас пішов. Ледь вийшовши з музею, люто закурив. Затягнувшись, подумав про білявку.
«Але ж вона може бути вища за нього, та й що я їй скажу при наступній зустрічі?»
– Чувак! Це ти! – почув ураз юнак, і крізь тютюновий дим перед ним вигулькнув однокласник.
Обоє дуже тепло обійнялися. Але після першої ж секунди розмови той почав пояснювати Тарасу: «Я не пішов на війну, тому що…»
Тарасу вже довелося чути подібні розповіді від альфа-самців, але він знав те, що в декого з тих, хто служив з ним пліч-о-пліч, були подібні відмазки. Але вони пішли. І хтось лишився там, куди пішов, назавжди.
Тарас розпрощався з однокласником, і вони вирішили колись зустрітись, хоча Тарас знав, що це колись не настане. Так само він знав, що не набереться сміливості і не прийде сюди до худої білявки в товстих окулярах, бо вона, мабуть, розумна і живе нормальним життям. Та й старша за нього, якщо вже працює. А він поки не має ні освіти, ні роботи.
Днями мама напосіла на нього, запитуючи, коли він поновить навчання. Та чи хотів він цього? Чи хотілося б Тарасу, взагалі, вчитися далі і на кого? Він не знав. Інколи ця збайдужілість до життя лякала його і навіть хотілося заплакати. Але чоловіки не плачуть.
Автор : Назарій Вівчарик
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: оповідання ВИБУХОВІ ДРОВА
Коментарі
Дописати коментар