Вибухові дрова
Писав на збірку малої детективної прози. Не знайшов серед переможців конкурсу своє прізвище, але вирішив опублікувати це оповідання тут. Мала йти мова про злочини на Різдво. Так і намагався побудувати історію. Очевидно, треба ще удосконалюватися. Тож старатимусь. А поки ось оповідання. Чекаю на відгуки і зауваження.
Капітан міліції Артур Момотов був, либонь, єдиний, хто не
втратив глузд в цій веремії, яка закрутилася після пострілу в Миколу. От лише
визначити, звідки стріляли, відразу не вдалося. Та Артур намагався чіткіше все
зафіксувати. Це йому вдавалося, бо через купу серцевих ліків, які він приймав
після інфаркту, алкоголь був йому протипоказаний. Тож Момотов був у компанії
найтверезіший.
«Ірина казала, що буде весело. Говорила, що можна буде
розвіятися… Ага… А тут все як на роботі. Навіть ось – труп під ногами…» –
цинічно міркував Арчі, дивлячись, як на снігу, де лежав Микола, просто на очах
збільшується червона пляма біля його голови.
Про те, що на цих різдвяних вихідних обов’язково щось
станеться, Арчі здогадувався хоча б через те, що дуже сильно порізався під час
гоління і мав через те паршивий вигляд. Коли він уранці збирався до подружжя
Полянських, які жили аж на тому краю містечка, то сумно розглядав себе в
дзеркалі. Поріз робив його круглувату пику ще непривітнішою, а великий живіт в
уявній талії ніяк не хотів оперізуватися ременем.
Ольга Полянська приходилася дружині Артура якоюсь родичкою,
і саме через те йому доводилося терпіти Оленого Миколу. Хоч чоловік то був
непевний. Ще й попався якось на дрібній крадіжці. Тоді, щоправда, обійшлося…
– Ой, ви так підготувалися?! Будемо робити шашлики? –
защебетала Ірина, коли вони з Артуром допленталися по снігу від автобусної
зупинки до будинку Полянських.
Ольга з Іриною одразу стали цвірінькати. Звідкись з’явилася
і пляшка „Мартіні”. Артур привітався з Миколою і його товаришем у дворі та,
сопучи, заніс сумку з наїдками до коридору. Тоді підійшов до мангалу. Микола
був вдягнений у якусь камуфляжну куфайку з затертими рукавами. В руках у нього
була відкоркована пляшка горілки. Він запропонував ковтнути Артуру. Той,
зітхнувши, відмовився. Біля Миколи стояв сусід. Кремезний чоловік у чорному
шкіряному картузі, який весь час сповзав на очі, і ім’я якого Артур пропустив
повз вуха, розповідав, що для приготування шашлику потрібні тільки фруктові
дерева.
– То ти дрова сам заготовляв? – запитав з нудьги Артур у
Миколи.
– Та я… – якось знітився Микола. – Нещодавно там дерево зрізав.
Кажучи слово «там», він повів рукою навколо, нікуди
конкретно не вказуючи. «Мабуть, украв десь дрова», – промайнула в Артура думка,
проте він її відігнав, щоб не псувати свято.
– А я цієї осені трохи розчистив територію. Позрізав деякі
старі вишні, бо вже не родили, а лише молодим деревам рости не давали. А в нас
же як? – дорогу молодим! – засміявся сусід.
– Це точно, – зауважив невесело Арчі, якому до пенсії
залишалося небагато.
Микола підкинув іще дров, «щоб жару було побільше». Під
ногами на снігу в каструлі кисли в маринаді шматки м’яса.
– Знаєш, звідки воно? – спіймав погляд Артура господар і
вказав на каструлю, – це ж ось, Павло, вполював. Він трохи мисливець!
– А чого трохи? – звів брови Арчі.
– Так всякі ж дозволи, документи, нема вже сил. Дорого все
це, та й мороки багато. Це мене батько привчив просто до того полювання. Раніше
то воно якось дешевше ніби було. А тепер як раз у півроку виберуся, то добре… –
знову поправив картуза Миколин сусід. – У мене та рушниця вже більше для
відлякування злодіїв лежить, ніж для полювання. А оце запросили хлопці поїхати
з ними, то вже й вибрався.
– Дикий кабан! Ще ніколи не пробував! – сказав Арчі,
дивлячись тепер на каструлю зовсім іншим поглядом.
– Ага, тільки трохи запах має специфічний, то мої не їдять.
Ну то я до Колі прийшов. Бо не викидати ж м'ясо? – знову поправив картуза
Павло.
– Пузо не дзеркало! – засміявся Микола. – З’їмо, тільки
мелькне.
З хати якраз вийшли розпашілі жінки і підійшли довідатися в
чоловіків, коли ж краще накривати стіл. Артур замислився про те, як же то воно
пахне м'ясо дикого кабана. І враз пролунав постріл. Хлопок був якийсь
специфічний, незвичний для натренованого міліцейського вуха. Микола впав, як
підкошений, і з його голови на сніг потекла кров.
Дружина Артура закричала від переляку, а Ольга почала втрачати
свідомість, немов прилягаючи на сніг поряд. Сусід Павло стояв, як вкопаний, і
його обличчя зробилося неймовірно видовженим. Подібні сцени Артур уже бачив,
але звикнути до смерті неможливо. Він відчув, як щось кольнуло у грудях, проте
вирішив поки не звертати увагу на своє серце. Тому сторожко роззирнувся, однак нікого
не помітив. Артур зробив це скоріше за звичкою, бо довіряв своєму слуху, і
розумів, що ніхто не міг вистрілити в Миколу десь з-за паркану. Вистрілили
дрова.
– Павло, – схопив він того за плечі, – поможи Ользі! Забери
її в хату! Ірино, а ти викликай негайно швидку. Я сам наберу поліцію.
Коли Ольгу відвели до хати, а Артур зв’язався з відділком,
він повів задерев’янілого Павла до мангалу.
– Ці дрова… Це ж вишня? – запитав він у Павла, проте той
лише косився на мертвого Миколу.
– Я тебе запитую, мисливцю, це вишня, чи ні? – підвищив
голос Артур.
– Вишня…
– У Миколи малий двір, я поки до відділку дзвонив, то
обійшов усе. Тут пеньків немає, не міг він тут різати якісь дерева! А ти ж
вишню різав?
– Так… – відказав Павло.
Тепер він мав якийсь нещасний вигляд.
– З твоєї рушниці гільза? – раптом запитав Арчі, тицяючи під
ніс мисливцю шматок почорнілого від вогню металу. – Ану дивися маркування!
Той закліпав очима і враз зробився жалюгідно маленьким. Плечі
його зсутулилися, і він важко задихав…
…Коли Артур таки дійшов до магазину з червоною вивіскою і,
обтрусивши сніг, втиснувся своїми габаритами крізь двері, то відразу
заспокоївся. Він привітав продавчиню з Різдвом і, махнувши рукою на всі
таблетки, попросив пляшку пива. Опісля вийшов надвір і знову набрав напарника.
– Алло, Сергію? Ну що там, їдете? Добре, бо це буде ваша
справа. Я чи на лікарняний втечу, чи ще кудись, але не розгрібатиму те лайно,
бо справа стосується моїх родичів! Там сусід – повний дурень. Він вирішив
провчити злодіїв, що крали в нього дрова, і позасовував в цурпалки патрони від
рушниці. Ні-ні! Я умиваю руки! Знаєш що?! Начальство начальством, а житиму я ж
таки з Іриною, тож ні про що не знаю. Та й випив я вже, а який це міліціонер,
чи то пак коп., п’є на службі? Тож я вихідний! Зі святом!
Інші, більш об’ємні оповідання з детективом Арчі можна прочитати
у книзі за посиланням ТУТ.
ДО СЛОВА
Твори переможців конкурсу можна почитати тут:)
Сам хочу купити книгу і вам пропоную
Коментарі
Дописати коментар