55 відтінків негативу від Джеймса Деларґі

Купити книгу Джеймса Деларґі під цікавою назвою «55» мене змусила реклама, так зізнаюся, повівся на рекламу, на різні рейтинги, де фігурувала ця книга. Та й назва чіпляє, та й анотація досить інтригуючи, плюс детективи люблю, а тут ще все так закручено. Я очікував чогось на кшталт Донато Каррізі "Ловець невинних душ". Про Каррізі я писав раніше, та книга дужесподобалася, раджу.

Щодо Джеймса Деларґі, то книга також не відпускає. Хто любить міцні детективи-трилери, справжні, зі стрілянинами, з роздумами і головоломками, з шквалом емоцій – вам сюди. І все це на фоні австралійської реальності, і я на цьому акцентую увагу, бо як правило ми проживаємо в детективах американську, ну нехай європейську (англія, франція…) реальність. А тут Австралія. Спершу до відділку поліції ввалюється переляканий і покритий кров'ю відвідувач на ім'я Гебріел. Він тільки-но вирвався з лап жорстокого безумця, пройде трохи часу і до відділку поліції ввалиться Хіт – той, на кого вказував Гебріел. От лише Хіт все розповідатиме так само з точністю до навпаки. То хто ж тоді з цих двох вбився, а хто жертва? Хто кого хотів убити, а хто тікав?

Практично до кінця книги так і залишається загадкою, хто ж з цієї парочки вбивця, та ще й серійний, бо нібито йдеться про 55 жертв, з цього і випливає назва книги.

Джеймс Деларґі створив світ, який вже хочуть екранізувати, бо все настільки яскраво, чітко і реально подано, що проситься на екран.

Кінцівка у романа дуже незвична, нестандартна. І змушує на хвильку заціпеніти від несподіванки. А потім ви можете домислити, що ж сталося.

Наприклад, я побачив дуже чітко картинку з негативним фіналом, а такого я не люблю, як, власне, і не люблю героїв з настільки яскраво вираженим негативним наповненням. І я не про вбивцю, а про керівника поліції-самодура, що у ситуації, яка склалася в книзі, керує нашим головним героєм і від цього нашому головному героєві – детективу Дженкінсу ох як несолодко. Врешті, починаєш вже очікувати, що керівника поліції просто приб’є маніяк і буде все гарно і добре. Бо жертв маніяка ти не знаєш, а от з начальником-самодуром встигаєш познайомитися протягом розгортання історії сповна і ця негативна постать настільки роздувається до кінця книги, що навіть затьмарює в чомусь убивцю. У цьому контексті шкода головного героя, тобто детектива Дженкінса, бо крім звичайних буденних клопот життя додає йому перцю і в вигляді цієї історії з маніяком, і в вигляді цього начальника, що валиться як сніг на голову, і в вигляді родинних проблем, адже він ризикує втратити дітей. Коротше, треш ще той, який, десь у якійсь мірі трішки заважає стежити за чисто детективним розвитком подій і зосередитися на вбивці на його мисливцеві, тобто детективові.

Отож назва книги і анотація дуже зачіпають. Глухе місце десь в Австралії, двоє чоловіків і детектив, якому слід визначити, хто злочинець. Задумка – супер!!!! Проте ця розхлябаність, коли сама детективна історія відступає на задній план, бо наперед виходять емоції між детективом і його начальником, ці рефлексії героїв, роздуми про життя… Це трішки відволікає. Екранізація тут справді потрібна, тоді книга отримає нове життя, але чи хотів би я ще раз сісти і зачитатися нею?Ну, це на любителя... Але щиро хотів би прочитати продовження історії від самого автора, бо сподіваюся таки, що діти детектива живі.