Черкащанин Григорій Мохуренко: «Оборону тримаємо!»

Черкащанин Григорій Мохуренко – головний сержант батальйону 95-ї окремої десантно–штурмової бригади.. Служить під Горлівкою. Зараз йому 34. Та він встиг повоювати майже на всій лінії фронту, адже на війну пішов ще у 2014 році простим солдатом.

Пригадує, зокрема, Дебальцеве, бої за яке тривали в січні-лютому 2015 року. За час оборони Дебальцевського виступу свої життя віддали 136 наших воїнів (17 із них – жителі Черкаської області), 331 військовий отримав поранення, ще 7 наших співвітчизників – потрапили в полон, 18 бійців зникли безвісти.

Черкащанин Григорій Мохуренко у центрі

– По нас гатили з усіх боків, куди не повернемо. Виходити було дуже важко, доводилося у прямому сенсі пробивати собі дорогу, – пригадує Григорій Мохуренко.

10 місяців він перебував під Новгородським, де 2017 року зазнав першого поранення – в ногу.

Каже, з роками війни побачив, що цивільне населення потребує здорової пропаганди з боку української влади, звичайної правди. Адже жити під постійною загрозою обстрілів, під прицілом московських пропагандистів, коли замість правди їм щоденно втюрюють брехливу, але блискучу, мішуру непросто, тож дехто і піддається пропаганді з боку Росії.

– Є і нормальні люди. Знаєте, молодь більше патріотична, а деякі люди старшого віку все чекають на Росію, – каже військовий.

2018 року під Верхньоторецьким під час обстрілу опорного пункту російськими найманцями бійці перечікували в укритті. Після двох годин обстрілу викликали підкріплення з БТРом. Та БТР затримувався і Григорій прийняв рішення бігти до машини, щоб допомогти у разі потреби. Пролунав вибух і йому  осколками йому поранило ногу та голову. У лікарні уламки з ноги витягли, а з голови – ні, бо дуже близько до нерва. За три тижні виписався, повернувся на стаціонарний опорний пункт. Уже там вийшов із ноги ще один уламок.

– Усе б нічого, – каже черкащанин, – та коли погода міняється, я це дуже відчуваю – болить голова.

За ратні подвиги Григорій Мохуренко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня,  а також медаллю «За військову службу Україні».

– Записуватися у добровольці я пішов до військкомату разом із батьком, – згадує він. – Але взяли лише мене. Батько хоч і бойовий, та роки не дозволили йти на контракт. На фронт потрапив у складі 128-ї бригади. Якраз під час боїв за Дебальцеве, де залишався до самого виведення. Повернувшись в пункт постійної дислокації, я перевівся в іншу бригаду. Захотілося спробувати себе у десанті.

Цікаво, що з 2005 по 2008 роки Григорій уже служив за контрактом, потім звільнився. Працював у Черкасах на ЧШК. Урешті, після Революції Гідності, знову пов’язав своє життя з армією.

Разом із бійцем на фронті була і вівчарка Грей – спеціально навчена на пошук вибухівки та контрабанди.

– Пес теж постраждав, під час обстрілу дістав поранення в лапу. Та його вилікували, зараз знову чергує з нами, – каже боєць. – Грея привезли волонтери. Спершу сам з ним займався, потім возив до кінологів. Ми тоді була на Арабатській стрілці, майже під Кримом.

Поки Мохуренко захищає Вітчизну у селі під Черкасами на нього чекають батьки, в Золотоноші – дружина. Сам Григорій нині служить у Житомирі, але часто вирушає на Схід. Перебуває там і зараз. Каже, що волонтери досі про них не забувають і бойовий дух у захисників на висоті, тож їм не страшні тривожні новини, які постійно обговорюють у ЗМІ. Вони вже звикли до всього.

– Як бачите, з військовою службою, війною я пов'язаний давно. Сам навчався багато чого у старших товаришів по службі. Тепер передаю досвід підлеглим. Тож попри поранення звільнятися не збираюся, – каже Григорій Мохуренко. – Адже Донбас – це Україна, наша земля, і ми повинні її захищати і звільняти від окупанта!

Якби так думали усі, то були б ми набагато щасливіші, бо і війни тоді б не було...