Скільки наші заробляють у Чехії та зустріч із «нечистою силою» (нотатка друга)

Найкраще Чехія пізнається заробітчанами в порівнянні з іншими країнами. Так, Ірина з Дніпра у Чехії вперше. Вона працює на заводі Panasonic, де монтує деталі до плазмових телевізорів, які вийдуть у продаж аж у 2020 році. На вихідних жінка ходить на фушки (підзаробіток по-чеськи, тимчасова робота) на завод Sony, де сортує і пакує різноманітні диски. Працює по 8-12 годин, але каже, що якби була змога, то працювала б більше. Бо робота більш монотонна, ніж важка. У Польщі, приміром, вона працювала на складі, а також на теплицях, де вирощували квіти. І там, і там було важко, бо на складі були важкі пакунки, аж руки відвалювалися, а у теплицях було парко і постійно руки в воді, через що почалися проблеми з шкірою під нігтями і стали боліти суглоби.

Відсутність безпритульних тварин, пунктуальний громадський транспорт, багато будівельних майданчиків

– Крім того, у Польщі присутній незначний елемент расизму, поляки, знаєте, гонорові, а тут, у Чехії, я працюю поряд з українцями, молдованами, болгарами і всі рівні. Так, серед керівників виробничих ліній також самі чехи, як у Польщі – поляки, проте тут характер людини більше залежить від її вдачі. Хтось з керівників взагалі «зайчик», а хтось буває строгий, але не дуже. Принаймні їх характер не визначає національність. Чехи за вдачею мені подобаються. Спокійні, мовчазні, зосереджені. Якщо ти нормально працюєш, то питань до тебе не буде. Вже за межами заводу вони ведуть розмірене життя, усі на вихідних їдуть за місто відпочити, дотримуються правил, – розповідає Ірина.

Найбільше вона сумує за дітьми, 4-річним сином і 17-річною донькою, яка разом з бабцею взялася доглядати малого, поки мама на заробітках. Заглядати наперед Ірина не хоче, але їй хотілося б перевезти колись дітей в Чехію. Тому малого планує віддати наступного року в табір, де буде спілкування чеською. А тоді?

– А тоді хотілося б жити тут, бо умови кращі, – каже Ірина.

Поспілкувавшись з заробітчанами, можна помітити, що багато хто планує поїздку в Чехію знову. Поживши декілька тижнів в чеському Плзені, починаєш мимоволі звикати до розміреного життя, до чистіших за наші вулиць (хоч запльовані лушпинням від насіння зупинки можна знайти і тут, але це радше виняток, а не тенденція), до хороших доріг, до водіїв, які дотримуються правил дорожнього руху і пропускають пішоходів, до пунктуального громадського транспорту, який ходить згідно з розкладом, розміщеним на кожній зупинці.

Тут немає безпритульних тварин, а господарі своїх домашніх улюбленців прибирають за ними на вулиці (відсутність безпритульних тварин тут компенсується присутністю зайців, які бігали навіть на території заводу з виготовлення кондиціонерів). Центр міста Плзень чимось мені нагадує Львів, громадський транспорт може довезти в будь-яку точку міста.

По всьому місту бачимо будівельні майданчики, і це показує його перспективу. Це й не дивно, адже якраз безліч підприємств, розташованих в Плзені, визначає майбутнє міста.

– Зараз сюди їде багато заробітчан і з України насамперед. Коли Чехія вступила в ЄС, то це частково задавило сільське господарство країни, водночас розвинуло промисловість. Багато міжнародних компаній розміщують тут свої заводи. І зараз Чехії бракує робочих рук, тому і запрошуємо наших, – каже Вікторія, представниця однієї з фірм, що займається оформленням документів для заробітчан.

Скільки ж можна заробити в Чехії?

Загалом Чехія і Україна не так і далеко одна від одної. Наприклад, для 40-річного Василя з Вінниці країна була на відстані декількох місяців, протягом яких він оформлював документи.

Хтось з заробітчан платить посередникам на сотню євро більше, а хтось напряму контактує з агентурою і економить кошти. Агентура у Чехії – це фірма-посередник між заводом і вами. Таку фірму можна знайти в інтернеті чи за порадою. Якщо оформлення затягнеться, то посередник принаймні пояснить це вам і заспокоїть (про це я писав раніше ТУТ).

Василь з Вінниці пояснює: агентура, до слова, при складанні договору вписує декількох роботодавців, тож, потрапивши на заробітки, ви, якщо вже геть не приживетеся на заводі, на який планували поїхати, можете перейти на інше підприємство. Агентури працюють легально, тож ви маєте медичну страховку, захищені законом. Оформлюють робочу візу в Чехію на три місяці або два роки. Зрозуміло, на два роки довше оформлення і дорожче.

– Я працюю по 8 годин на заводі з виробництва телевізорів. Отримую сто крон на годину. Краще, коли є можливість брати додаткові години. Так, якщо місяць має приблизно чотири тижні і ви працюватимете по десять годин всі робочі дні, то матимете більше двадцяти тисяч крон. Якщо не пропускатимете роботу, то матимете і премії, інші надбавки за інтенсивність. А ще можна знайти роботу на вихідні. За кращих умов до тисячі доларів в місяць можна заробити, – роз’яснює Василь і додає: – Так, інколи в Польщі у мене було більше, але я там робив у ковбасному цеху і мені робота була заважка. Тут набагато комфортніше.

Важлива відмінність за кордоном у тому, що на прохідній заводу можна зустріти людей і 20-річних, і 50-річних. Тобто вік тут для старших – не перешкода і не вирок. Більше того, інколи старші мають більший досвід і краще справляються зі свердлом, ніж молоді. Це підтверджує Петрович (через поважний вік його лиш так називають) з Кривого Рогу, який приїхав сюди з дружиною заробити на навчання донці-студентці. Поки дружина підключає до пластин дроти, він складає мотори не по вісім стандартних годин, а по 12-ть і навіть інколи 16-ть. І жодного прорахунку в роботі.

Нічна зміна. Як я з болгарином спілкувався

Вдається познайомитися з заводом з виготовлення кондиціонерів Daikin у нічну зміну. Завдяки агентурі потрапляю на одну з найбільш різношерстих ліній зі складання двигунів до кондиціонерів. На лінії і латвієць, і болгарин, і чех, і українець. За іронією долі українець на позиції найдалі від мене, тож доводиться налагоджувати діалог з болгарином Крісто.

До слова, на лініях завжди є перекладачі, які знають українську чи російську  і допоможуть вам порозумітися з керівником лінії (містером чи реліфом по-чеськи).

Крісто нібито трішки знає російську. Але це він так думає…

– Так нормально? – показую болгарину виконану роботу, зафіксувавши одну з деталей.

– Так, перерва буде о другій ночі, – словами і на мигах відповідає мені болгарин Крісто.

Ну, головне, що в нас з ним зав’язався контакт, а там вже побачимо…

Усі працівники в однаковому синьому одязі і спеціальному взутті з металевими носками, щоб нічого не впало на пальці. Лиш болгарин Крісто у джинсах. Добре, хоч кофта у нього в тон з загальною синьою заводською формою. Крісто довго щось пояснює керівнику лінії, з чого можна зробити висновок – він не може знайти ключ від шафи в роздягальні, де його форма. Форму тут мають носити усі. Неприємності ситуації додає те, що за загублений ключ доведеться платити штраф. Крісто це знає, тому обіцяє знайти ключ.

Юнак працює на заводі з дружиною, але вони практично не бачаться, бо вона в іншу зміну. Удома на діда-бабу вони лишили двох діток, а самі поїхали на заробітки. Крісто чекає ще тиждень-другий, коли завод стане на двотижневі канікули і поїде з дружиною додому до дітей (про заводські канікули публікація ще буде).

Болгарин і його сусід латвієць роблять так, як нам казали не робити під час ознайомлення з правилами заводу: обоє слухають в навушниках музику та попивають час від часу енергетики, які ховають тут-таки на лінії.

Ніч тягнеться повільно і досить монотонно. За Крісто цікаво спостерігати. Він фіксує деталі моторів для кондиціонерів напрочуд швидко, орудуючи шуруповертом, як фокусник. Потім зверху закріплює пластмасові панелі, наклеює продовгуваті сірі смужки – рівно, як того вимагає інструкція. Далі мотори чекає людина, яка поряд з іншими деталями везе їх в інший цех, де продовжується процес складання кондиціонерів.

Позад нас, як бджоли, крутяться інші працівники. Хтось робить за іншою лінією свою роботу, а хтось підносить нам ящики з новими деталями. Час від часу підходить керівник лінії. Ноги від постійного стояння починають втомлюватися. Один з робітників, що підносить деталі, питає, звідки я. Він теж українець і підійшов, почувши рідну мову. Чоловік з Миколаєва. Каже, що стояв колись тут на лінії, поки не перевели. З болгарином вони навчилися розуміти один одного, тож чоловік допомагає і мені порозумітися з Крісто. Враз українець каже мені бути уважним, не розмовляти, показуючи при цьому на високого світловолосого чоловіка, що підходить до лінії.

«Прийшла нечиста сила серед ночі. Як настає дванадцята, вони інколи приходять», – каже українець. Я придивляюся до незнайомця, та вгадую у ньому всього лиш чеха, але ніяк не нечисту силу.

Потім довідуюся, що «нечистою силою» тут називають нічних контролерів, які ходять між лініями та контролюють виконання робіт. Мої сусіди по лінії ховають мобільні телефони, одразу стають більш зосередженими, проганяють сон.

Юрій з Києва на початку лінії починає мимоволі пришвидшуватися, і вся лінія пришвидшується за ним. Контролер з відповідним бейджиком спостерігає за роботою, робить записи у свій зошит і йде до інших працівників дивитися на їхню роботу. Наші хлопці видихають. Хтось сонно кліпає і п’є енергетика.

Найбільше хочеться спати перед ранком – годині о 4-5-й. Нічна зміна триває з 22 до 6 ранку, так само вісім годин, як і інші зміни, проте оплачується більше. Над ранок сон минає, до лінії поступово підходять працівники ранньої зміни, готуючись розпочати роботу.

Ми з Крісто фактично здружилися, ходили разом на перекури, він намагався розповісти, що робить на заводі не один рік, говорив за куплену машину, однак я так і не зрозумів яку. Я інколи сонно кліпав і погоджувався.

Врешті Крісто замовк, попередні понаднормові години роботи (які він відробив ще вдень) таки давалися йому взнаки, тож, щоб геть не заснути, юнак пив і пепсі, і каву, та ще й багато курив на перерві.

Я вирішив з’ясувати в нього, чи дійсно болгари, кажучи «Ні», кивають, як у нас, коли кажуть «Так»? Крісто начебто зрозумів мене і пояснив, що, навпаки, махають головою, кажучи «Ні» чи «Так», не болгари, а серби.

«Ага», – розумію я, киваючи головою як при ствердженні.

Крісто теж киває ствердно. Ми киваємо то у боки, то вгору-вниз головою. Врешті заплутуємося. Латиш і чех спантеличено дивляться. Збоку це, мабуть, справді здається дивним. Нічна зміна закінчується, і Крісто йде шукати ключі від своєї шафи.

Удома я в інтернеті знаходжу інформацію, що кивок голови означає «Ні» таки в болгар. Отже, з Крісто в нас ще є певний мовний бар’єр, адже ми не зрозуміли одне одного.

Назарій Вівчарик, Черкаси-Плзень-Черкаси, фото автора

Далі буде: Про заводські канікули, болюче мовне питання і мрія про такий самий громадський транспорт…