Чому мені подобається громадський транспорт у Чехії та чому мова має значення (нотатка 3)

Пропонуємо наступний невеликий нарис з подорожі журналіста «Прочерку» до Чехії та знайомства з життям заробітчан і умовами їхнього проживання та праці, що підготовлений у співпраці з одним з агентств з працевлаштування. Два попередні нариси можна прочитати ТУТ і ТУТ.

Чеський транспорт, ціна проїзду, пунктуальність

На чеському заводі з виготовлення кондиціонерів Daikin доводиться ходити оглядаючись. Загалом, така ситуація на багатьох заводах. Річ у тім, що територією заводу постійно їздять невеликі кари (навантажувачі), тож треба бути уважним, щоб не втрапити під колеса. Але така ситуація не дивує. Приміром, так само пішоходу доводиться оглядатися в Черкасах, щоб перейти дорогу і не втрапити під колеса. Тож до цього українці звичні.

Більше дивує якраз порядність і уважність водіїв на дорогах у місті, адже вони завжди спиняться на нерегульованому переході і дадуть дорогу, пропустять. Уважність до пішоходів постійно відчутна. Як і уважність автомобілістів до громадського транспорту, який теж переважно пропускають на перехрестях. Проте і пішоходи тут зважають на переходи та не біжать на червоне світло.

ФОТО

Так само хотілося б відзначити культуру водіїв громадського транспорту, який, до слова, заїжджає на зупинку і спиняється на короткий проміжок часу, навіть якщо ніхто з пасажирів не виходить чи не заходить. Тобто зупинка – це зупинка, і щоб водій проїхав її, як у нас може проїхати автобус маршруту №31, женучи по вулиці Чорновола, то це немислимо. Виняток становлять зупинки «Заставка на знамені», тобто це зупинка за вимогою.

ФОТО

Графіки руху громадського транспорту розміщені на кожній зупинці,й автобуси їх дотримуються. Сам транспорт новий і чистий, усередині працюють кондиціонери. Зупинки оголошують і вказують на моніторах, а щоб зайти і вийти з транспорту, треба натиснути кнопку. Щодо зупинки «Заставка на знамені», то, побачивши потрібний транспорт, треба махнути рукою, щоб він вчасно зреагував.

Також транспорт має регульовану пневмопідвіску, тож в автобус зручно заїжджати дитячим та інвалідним візкам.

Щодо оплати, то квиток можна купити і в водія, і в деяких магазинах («Беріть у в’єтнамців у продуктовому, там дешевше», – порадили нам одразу досвідчені заробітчани), можна розраховуватися карткою чи купити проїзний. Одноразовий квиток коштує 20-30 гривень, а проїзний на місяць майже тисячу гривень (з подальшим поповненням квитка щомісячно на 500 гривень).

Правил тут дотримуються, бо контролери не сплять. При мені в автобус зайшов кремезний юнак і побачив прострочений проїзний у літнього чеха. Дядько виправдовувався, проте таки вийшов з контролером на наступній зупинці, щоб зняти з банкомата готівку і заплатити 500 крон штрафу, інакше при запізнілій оплаті сума штрафу могла б зрости.

Заводські канікули і страшне слово «шукаю»

Для тих, хто вперше їде на роботу за кордон, часто розчаруванням стають заводські канікули. Так, в Європі влітку заводи, як правило, зупиняються на певний час, щоб і люди, і техніка перепочила.

Отже, завод з виготовлення кондиціонерів Daikin зупиняється саме тоді, коли Павло зі Львова тільки опанував роботу на своїй позиції і роззнайомився з колегами. Та на два тижні він має шукати щось інше, бо завод не працюватиме на початку серпня. Ті два тижні Павло згодом таки відпрацював, не прогуляв. Агентство з працевлаштування «перекинуло» його на завод Panasonic, де він мав справу з телевізорами, встановлював їх на лінію, підвозив зі складу нові деталі, робив, що скажуть. Однак Павло був не надто задоволений, бо на попередньому заводі завдяки швидкості роботи його помітили і пропонували понаднормові, які гарно оплачувалися, а на заводі телевізорів він мав лише 8 стандартних робочих годин і більше не давали.

– Може, тому, що я неправильно просив понаднормові? – жартує Павло. – Адже чеська мова має свої приколи. Наприклад, мені одразу порадили не вживати слово «шукаю», бо воно означає в них те ж, що й у нас слово «секс», але досить грубо, лайливо… Я це пам’ятав-пам’ятав і забув. Зразу прийшов до керівниці лінії і сказав, що шукаю понаднормові. Вона сказала «Не потребую…» Мабуть, також мала на увазі те ж, що й я.

Та Павлові насправді пощастило, що він узагалі мав якусь роботу. Деякі заробітчани пригадують час заводських канікул неохоче, бо не всі агентства по-людськи ставляться до приїжджих і знаходять тимчасову роботу. Так, Влад із Києва їздив кудись за місто на курячий завод, де не витримав і тижня. Каже, там неприємно пахло і доводилося працювати в холодному приміщенні. Іншого разу він пішов на будівництво, але цього йому вистачило і в Україні, тож за час двотижневих канікул на заводі він фактично пропрацював лише тиждень. Пропущений тиждень сподівається наверстати згодом на своєму рідному заводі, якщо отримуватиме понаднормовий час.

Після канікул люди діляться враженнями про те, хто де відпрацьовував, кого куди агентство направляло. Насправді нюансів багато. Хтось отримував більше ста крон за годину, але працював на важчій роботі, ніж той, хто мав 96-98 крон. Хтось їздив на роботу за місто, і в нього була вкрай нудна робота (як-от: рвати папір на макулатуру), а хтось і взагалі переїздив в інше місто на два тижні, де розкладав фрукти по ящиках тощо.

Ольга з Вінниці, яка працює на Panasonic, розповідає, що найбільше її під час тимчасового переходу на інший завод (у зв’язку з зупинкою свого заводу на канікули) здивував контроль. Так, на іншому заводі – Sony – на лінію вона могла взяти лише свою пластикову картку-пропуск і ключі від скриньки в роздягальні.

– При цьому на попередньому заводі я могла брати невелику сумочку, де в мене була пляшка з водою і особисті речі, а тут було суворіше. Та й вийти з заводу я не могла лише через турнікет. На Sony доводилося заходити в камеру, де піднімала руки, ноги і нагиналася. Контроль просто вражає, бо там, очевидно, була робота з дрібними деталями, які можна вкрасти. Але з чіпами абощо я не працювала, а лиш сортувала диски, вкладала в коробки рекламні буклети, клеїла наклейки на продукцію, – каже Ольга. – Вдячна агентству і за такий підробіток, але все одно та перевірка на прохідній ще довго не забудеться.

Мовне питання, ідентифікація українців і «республіка Мукачеве»

Щодо мовного питання. Заробітчани зізнаються, їдучи в Чехію, переймалися питанням, як же розумітимуть чехів. Але в чеському автобусі, приміром, ти не відчуваєш себе чужим, бо чуєш якщо не українську, то російську. Так само на заводі на лініях є перекладачі.

Та все ж, якщо ви знаєте чеську мову, то вам буде легше і ставлення буде до вас прихильніше. У Чехії є безкоштовні курси чеської. Чехи не переходять на іншу мову, як ми в більшості на російську у спілкуванні з російськомовним громадянином. Чехи люблять свою мову і бажають, щоб ви спілкувалися з ними їхньою. Мені казали, що такі ж самі німці.

Отже, курси в центрі міста діють і дехто з заробітчан туди таки ходив. Адже знання мови і гарна рекомендація на завод у підсумку дають можливість отримати дворічну візу, а згодом і переїхати жити в Європу.

Ми їдемо автобусом від заводу до битовні (гуртожиток по-чеськи). У салоні чути багато мов: чеську, болгарську, румунську (балакають найголосніше), поряд навіть двоє корейців. Біля дверей помітив темношкіру дівчину, яка розмовляла англійською по телефону. Іще в автобусі є робітники, які розмовляють російською і українською, і от визначити, звідки вони, проблематично. І так лише з українцями. Хтозна, російськомовна людина з України, Росії чи Молдови? Румуни, словаки чи латвійці розмовляють між собою тільки своєю рідною мовою. Наші (принаймні на перший погляд) можуть виявитися зовсім не нашими… У цьому сенсі мовну багатогранність українського заробітчанина помітили й на заводі.

Містер (тобто керівник виробничої лінії) зауважує Віталію з Черкащини, мовляв, якась не така в тебе мова, як у тих українців, що працювали тут на шуруповерті до тебе. Тоді з’ясовується, що то таки були українці, просто з західної України. Адже справді мова кожного регіону у нас відрізняється і річ не лише в україномовних та російськомовних українцях. Так, через деяких час після приїзду я починаю розрізняти за мовою представників Львівщини,Франківщини і Тернопілля. Та навіть із Вінниці і Сум, якщо хлопці й розмовляють українською, а не російською, говорять інакше. Це справді відчутно. І їх усіх цікаво слухати, бо є слова, які зацікавлюють і ріжуть вухо. Є діалекти, які я взагалі читав лише в книжках.

Павло починає розмову з нами як західняк, а врешті переходить з Наталією, що родоміз Херсону, на російську. Я приглядаюся до нього ближче, бо західники, на відміну від представників східних і Центральних регіонів,не схильні переходити зі співрозмовником на російську. Павло пояснює, що хоч сам зі Львова, але переїхав жити з дружиною на її батьківщину в Дніпропетровськ. Отже, в його родині сповна реалізується принцип «Схід і Захід разом».

Віталій із Черкащини працює на заводі Panasonicуже третій місяць. Він знає,де можна підзаробити у вихідний. Зокрема, у центрі українці будують багатоповерхівку і беруть «своїх» на підробітки носити цемент чи підмітати, а чи робити іншу роботу.

– Тільки як прийдеш, то балакай українською, – ненароком згадує він за мовне питання. – Там керують хлопці з Закарпаття. Як говоритимеш українською, зразурозуміють, що свій, і більше шансів, що візьмуть на підробіток. Бо там небагатьох беруть.

Віталій знає, що каже, бо вже ходив туди декілька разів і заробив за день більше тисячі крон.

Олена з Мукачевого – виняток з правила. Вона хоч українка, але має також угорський паспорт, за яким і приїхала на завод Daikin. Тобто вона тут не як наша, а як громадянка країни ЄС. З керівником виробничої лінії – Давидом – вона може говорити і чеською, і англійською. До слова, українська в неї якась дивна…

– Так я ж не з України, а з Мукачевого. У нас окрема республіка, – сміється Олена.

Паспорти інших країн мають тут небагато українців, але такі є. Зокрема Роман за 2 тисячі євро зробив собі румунський паспорт. І може бути в Чехії не три місяці, як українці, а довше. Планує заробити грошей для поїздки вглиб Європи. Він не боїться холоду і думає поїхати в Норвегію на рибне господарство. Каже, хоч там і важко і прохолодно, але багато платять. Власне, румунський паспорт суттєво спростить йому цю мандрівку, але треба ще заробити грошей.

Роман ні з якої не республіки, як Олена. Він із Закарпаття і навіть знайшов собі якогось родича в Румунії, що, проте, не дуже спростило йому оформлення паспорта. Тепер Роман – громадянин двох країн. Виїжджаючи з України, він уже стає румуном і показує всюди лиш той паспорт. Наш ховає до того часу, поки не повернеться додому. Роман не знає румунську, а під час поїздки туди для оформлення документів вивчив усього пару речень. Та, маючи гроші, каже, що все можна вирішити. Зате він, як і Олена, знає угорську, проте в Угорщині родичів не знайшов, тому таки вибір упав на Румунію.

Іще щодо мовного питання. Помітно, що україномовним українцям тут легше таки порозумітися з чехами, поляками чи, скажімо, словаками. Тоді як російськомовним українцям важче. Це ще раз підтверджує близькість нашої мови до інших споріднених слов’янських мов.

– Як ти їх розумієш? – питає Саня з півдня України в тернополянина, теж Сані.

Обоє живуть в одному гуртожитку.

Західняк жартує, що його бабця як сердиться, то балакає так само, як чехи. Насправді ж Саня просто трохи знає чеську, вслухається в вимову і розуміє 90% сказаного.

Назарій Вівчарик, Черкаси-Плзень-Черкаси, фото автора