Хата з секретом (повість-трилер) Частина 1.
***
 |
| автор |
У вас колись була мрія? Я встиг усе облаштувати до того як почався карантин. Зізнаюся, сам від себе такого не очікував. Та й далося все це великою ціною. Я купив хату! Звісно, у селі, бо лише там слово «хата» сповнене правильною семантикою і змістом. Міські хати геть інакші, і якщо й мають якесь душевне хатнє тепло, то городяни обов’язкового його виб’ють з неї встановленням душової кабіни чи телевізора на всю стіну. Бува і кондиціонера ставлять, тоді вже то не хата, а щось більше схоже на офіс. Ну, та це моя думка.
Одним словом, я купив хату в селі! Так, можливо, це трішки не те, про що мрієте ви, але вже повірте, це саме те, про що завжди мріяв я – простий учитель історії. І це стало можливим лише зараз, у сорок років. І то були неймовірні відчуття, хоч і затьмарені дуже неприємними подіями – сваркою з дружиною і розлученням. З іншого боку, до того йшло. Судіть самі, якщо людина народжується в селі, то прагне жити хоча б у містечку, якщо народжується в містечку, прагне переїхати у більше місто, а з усіх міст молоді люди хочуть втрапити в Київ. Далі йде закордон.
У мене було інакше. Я народився у цьому клятому місті, виріс у ньому, отримав тут освіту і пішов працювати в міську школу. Мене не тягло звідси до Києва, я не намагався будь-що вирватися у вищі прошарки суспільства, як, наприклад, мій однокласник, що пішов у політику і тепер є головою однієї з невеликих партій, та все одно їздить на джипі, площа якого, думаю, більша за площу квартири моїх батьків. Мені цього не було потрібно. Тим більше, що я жив неподалік школи, в якій вчився, а потім став учителювати, і взагалі ходив на роботу пішки: такий собі непоказний чоловік, якому ось уже й сорок. Безбарвна дата для безбарвної особи. Думаю, такі як я могли б, за збігом, обставин стати професійними вбивцями. Ніхто б у натовпі мене не запримітив. Інколи я дивився у дзеркало і не бачив себе: безбарвне волосся, середній зріст, ніяких особливих позначок на кшталт родинки чи шраму. А знаєте чому нема шрамів? Бо і в школі я особливо не влазив у чиїсь справи, не дружив з компаніями і ні разу навіть по-справжньому не отримував у носа. Я носив практично завжди один і той самий одяг непоказний, сірий й інколи трохи завеликий, ну, щоб на виріст було. Так привчили батьки.
Десь в глибині душі в людини, яка загрузла в такій трясовині життя інколи народжуються всілякі дивні бажання. Я згадував про вбивць, які, як правило непоказні і цим небезпечні. Не те, щоб я мав багато чорного в душі, але вся ця життєва клейка субстанція, з якої я не міг вирватися, інколи бродила в душі і справді породжувала не зовсім нормальні думки. Стільки років минуло без серйозний змін, без величезних вражень (не рахуючи народження дитини)… Тож інколи я відчував глибинний, немов тваринний, потяг до чогось, не знати й до чого. Це лякало. Бо зрідка снилися кошмари: нібито я штовхаю під потяг якусь постать або щось іще гірше (думаю й розповідати вам не варто), і мені тоді стає так добре, і я довго пояснюю собі уві сні, що то був злодій, а я просто його покарав. До чого те було, не знаю. Мабуть, у моєму житті бракувало справжнього життя, драйву, адреналіну, смаку, і, врешті, стомлений буденністю мозок видавав на гора якусь страшну нісенітницю.
***
Однак, щось у мені таки було хороше, класне, адже Вероніка обрала саме мене. І це був єдиний яскраво-сліпучий спалах у моєму житті. Вероніка вчилася на економічному факультеті і, як і я, була байдужа до всіх тих мітингів, які тривали в університеті у розпал Помаранчевої революції. Вона саме завершувала навчання, я теж. Інколи ми вже бачилися на спільних парах типу охорони довкілля, абощо. Врешті, вона шукала когось, хто напише за неї наукову роботу і хтось порадив мене. Отже, я був уже й не такою сірою мишкою, якщо потім зумів чимось причарувати її. А можливо мої мінуси, такі як невойовничість, неамбітність, відсутність агресії, якраз і стали для неї – майбутньої дружини і матері – тим вирішальним фактором, який насправді й цікавить жінок, проте багато юнаків цього спершу не розуміють. Юнак хизується тим, що він войовничий, задерикуватий, крутий і амбітний. І ті, які справді мають купу таких, цілком природних для чоловічої статі рис, потім першими йдуть захищати права на мітинги, створюють бізнес, зіштовхуючись при цьому з купою супутніх ризиків, йдуть в політику, забруднюючись по самі вуха.
Я не тинявся з мітингувальниками, а присвячував час їй, я не був альфа-самцем і дозволяв їй керувати і маніпулювати мною, я не був надто агресивним і нерозсудливим, щоб ризикувати і лізти в незрозумілі справи, наприклад, зібравши сумку, поїхати на Майдан, як її колишній. Водночас те, що в тихому болоті водяться чорти, я переконався на собі, добряче давши в пику одному з хлопців, які обступили нас, коли ми поверталися з кінотеатру. Тоді я уперше пізнав свою якусь нову межу свідомості, яка десь спала. Вероніці це дуже сподобалося. Ми одружилися.
Які б у вас не були плани на життя, ніколи не живіть з батьками. Чи своїми, чи батьками своєї другої половинки. Вероніка була амбітна, різка, строга, інколи нестримна і, звісно, не вміла так варити борщ, як моя мати. Ні, це не я казав, це дала їй зрозуміти моя чудова мама. Урешті, протягом десяти років життя ми розгубили ту любов, яку мали. Вероніка вирішила їхати в Неаполь, там знайшла свою другу любов її мати, яка протоптала туди шлях простою заробітчанкою. Нашу Тетянку дружина забрала з собою. Я дав дозвіл, я не заперечував. Ну які у неї могли бути тут перспективи? В Україні? Так казали всі навколо, і в якийсь момент я усім повірив.
–А ти, а що ти тут робитимеш? – питала мене суворо Вероніка, немов шмагаючи словами.
Я навіть учнів своїх так строго не вичитував, як вона мене. Тоді, пригадую, я відповів, що доглядатиму стареньких батьків. Дружина, ні, вже екс-дружина з презирством відвернулася і поїхала в Бориспіль на літак. З нашою донькою. Хай їм там буде краще.
***
Що мені лишалося? За інерцією я ще півтора роки жив так як до цього: ходив на роботу, писав конспекти, складав плани уроків, читав книжки, але в один прекрасний момент зрозумів, що так не триватиме вічно. Саме помер батьків брат, який жив в одному з найменш статусних районів нашого міста, і виникло питання, що робити зі спадщиною. Оскільки я був єдиною дитиною на дві родини (дядько не мав дітей), то він заповів свої півхати, де проживав, саме мені. І я вдруге у житті проявив характер, як тоді, коли біля кінотеатру несподівано дав у пику хулігану, налякавши цим його дружків. Цього разу я сказав, що сам розпоряджатимуся майном.
Я продав півхати свого дядька і за ці кошти купив стареньку хату у найближчому селі біля міста. Не знаю, чи ви колись кололися або курили щось сильніше за цигарки? Я ні, адже я був тією сірою мишкою, яка й не напилася ніколи як слід у своєму житті. Проте купівлю хати я б порівняв саме з наркотиком. Ти розумієш, що далі може бути гірше, бо хата потребує робочих рук, туди треба постійно їздити, проте я не міг інакше. Це була та мрія, з якою я лиш декілька разів ділився з дружиною, але вона відкидала її як брудну серветку.
Відтак я краще пізнав своїх рідних. Після продажу дядькової хати мій тато перестав зі мною спілкуватися. Ну, не те, щоб колишній військовий до цього був дуже балакучим, але він, як виявилося, мав власні плани на ті півхати свого брата і тому мій план на життя не збігався з його планом. Мама, як завжди, посварилася на мене та й замовкла. І пішла готувати борщ і голубці. Вона вважала, що найкраща дружина це та, яка організовує життя так, щоб чоловік ніколи не відчував голоду. У тата справді був вже великий, як для його років, живіт.
Ага, забув одну деталь: коли я купив хату, оформив усі документи, то дізнався, що село, де я тепер міг жити, у рамках державної реформи увійшло до об’єднання чотирьох сіл. Моє село було не головним у цій компанії, а як і інші два села, приєдналося до так званого головного, що очолювало ОТГ. Так тут називали це об’єднання територіальних громад. Однак у селі ще була школа, тож мені запропонували в ній учителювати. Я розрахувався у місті і повністю перейшов сюди на роботу. Також, знайшовши свої права, які оформлював ще в 11 класі, пішов до знайомого, що працював в автошколі, поновив знання правил дорожнього руху і купив за півтори тисячі доларів «Славуту». А тоді почалася світова пандемія коронавірусу і нашу маленьку сільську школу просто прикрили.
На горизонті жевріла весна – холодна і незрозуміла. Як і теперішній етап мого життя. Я сидів на якійсь довбні біля своєї хати, дивився у світ, а точніше на лісок, що виднівся ген попереду через город, і підбивав підсумки. Отже, мінус дружина і мінус батьки. Ну, не те, щоб повний мінус. Принаймні мама зі мною продовжувала спілкуватися, так само готова була поговорити дружина, якби я зателефонував. Тобто, колишня дружина. Навіть кликала до телефону Танічку. Також мінус робота, яка в час карантину на вагу золота.
Які плюси? Плюс хата, плюс машина і плюс ще 4 тисячі доларів, які лишилися у мене. З-за хати вистромив мордочку сірий кіт, подумав, жалібно подивився і пішов до мене, щоб потертися об ногу. Отже, ще плюс кіт. І такий самий сірий і безбарвний, як я. Теж непогано, бо якщо його гарно розгодувати, то потім, у час повної кризи, можна зварити з нього суп. Я вголос посміявся такому цинічному жартові. Кіт зметикував по-своєму, мабуть, вирішив, що я прийняв його у родину, бо вискочив на ґанок і підтюпцем забіг у хату.
«Може, якусь мишу зловить, то хай живе, веселіше з ним буде», – подумав собі і теж пішов у хату розтопити пічку, бо весна якась надто холодна і непривітна. Добре хоч від покійного господаря, діда Петра, лишилися дрова, які він акуратно складав за сінником. Є що палити.
***
Інколи, у важкі часи хочеться спинитися, сісти і покопирсатися в собі: а що, власне, ти вже маєш? Чого ти вже досяг? Що за душею? У вас не так?
Я лежав на скрипучому ліжку, слухав тріск дров і прокручував своє життя як діафільм. Отже, садочок, де у мене діти вкрали робота-трансформера, і це найяскравіший спогад з того періоду життя; потім школа, де я на футболі промахнувся і вперіщив ногою не по м’ячу, а в землю, чим викликав сміх в усіх, у кого лише можна і довго того соромився. Добре, що хоч від природи я був досить сильним хлопцем, тому пару разів, коли давали стусани одне одному, так уперіщив такого собі неформального лідера класу, що після того мене на кпини намагалися не брати. Добре, а що було далі? А далі, як казав батько, чистять крейдою медалі. Подумки посміхнувся, уявивши його насупленим з газетою перед увімкненим телевізором. Чисто тобі генерал, хоч до генерала він не дослужився.
Після школи я вступив до університету, на бюджет, там зустрів Вероніку, відгуляли сяке-таке весілля в основному завдяки її мамі заробітчанці і перші роки нашого подружнього життя були для мене найяскравішими і найкращими. Усе інше якась омана, якесь сіре павутиння, яке можна було б розірвати і розвіяти за вітром.
А тепер? Дружина з доцею в Неаполі, де, до речі, теж є коронавірус. Краще б тут сиділи. З іншого боку, що я тут міг їм дати? Дрова гучно тріснули, я аж підскочив на ліжку. Так, документи! Що у мене зараз є, то це машина, хата і кіт. На кота щоправда поки немає документів. Можна паспорт оформити, але доведеться йти до ветеринара. А чи схоче він?
Ми з котом обмінялися поглядами. Тварина мирно лежала на килимку неподалік печі.
– Хвоста не підпали, – порадив йому, а той, схоже у відповідь, скривив морду.
Цікаво, чи пам’ятає цей кіт попереднього господаря будинку? От аби знати, як звати цього сірого.
Принісши рюкзак, я дістав акуратну папку з паперами, де були всі документи, і став розкладати на столі. Отже, що підтверджує факт того, що я реалізував свою мрію? Документи на машину я відклав убік й узяв ті, що стосувалися хати. Цікавив план ділянки, план будинку, приватизована земельна ділянка – 20 соток. Не багато, але й не мало. Подивившись у план, почав ходити, звіряючи все. Пам’ятаєте, я казав, що познайомився зі своєю колишньою дружиною Веронікою, бо писав їй наукову роботу. Так-от, з математикою в мене все гаразд, я легко вираховував різні рівняння, попри те, що був учителем історії, а не алгебри і геометрії. Розглядаючи будинок зсередини, я раптом збагнув, що тут щось не так, квадратура не сходилася. Візуально він був меншим, ніж на кресленнях, чи то якась помилка, чи… Я спробував знайти ті стіни, до яких у мене були питання. Ну, це якщо до стін взагалі можуть бути питання.
Я обраховував площу, почавши з коридору, навіть з веранди, яка була трішки молодшою за хату, прибудованою. Отже, з веранди ми потрапляли в коридор, який вів просто в першу кімнату. Водночас зліва були двері в таку собі невеличку кухню, а справа двері у ще одну кімнату. Між іншим, три невеликі кімнати були розташовані так би мовити по колу. Пішовши прямо коридором, ви заходили в кімнату і з неї направо в іншу, потім знов направо і через третю виходили до коридору. З кімнатами ніби все було так, як на малюнку, між ними якимсь чином примостилася пічка, яка обігрівала всі три кімнати. Мабуть, її дід переробив, бо в сиву давнину люди б не робили пічку так, щоб вона обігрівала всі кімнати. Тоді економили дрова і колись пічка мала б гріти лише одну кімнату, а інші дві чекали літа, щоб нагрітися. Розібравшись з цими трьома кімнатами, чи то кімнатками, бо були вони вже й не такими великими, я повернувся до кухні. Мене турбувало, що вона мала б межувати з однією кімнатою, але натомість між маленькою кухнею і кімнатою щось мало бути ще, бо стіни ну зовсім не межували. Та й плита з червоної цегли, що була на кухні немов промовляла: «гей, чоловіче, я тут розташована так само, як п’яте колесо на возі, нащо я тут?»
Невже між кухнею і першою кімнатою був простір, де містилася у стіні якась стара велика пічка, яку просто замурували, щоб не розвалювати? Постукуючи по стінах, я став ходити туди-сюди по хаті. Урешті розтопив плиту на кухні і став смажити завчасно нарізану картоплю, яка лишилася від попереднього господаря. Зізнаюся, навіть одна банка помідорів у підвалі під верандою знайшлася. Щоправда, спершу я трішки боявся їх їсти, може вони тут з часів царя Гороха, проте, врешті, таки вирішив ризикнути. Інших варіантів у мене не було, бо скуповуватися в продуктовому магазині мені потрібно було ще тільки вчитися. До сорока років прожив під крилом мами і дружини.
Задзвонив телефон, мама запитувала, як я почуваюся і кликала на холодець. Зізнаюся, після такого запрошення у мене набрався повний рот слини і я мало не заляпав телефон. Подякувавши, передав привіт татові і продовжив приготування вечері. Було в цьому щось сакральне – готувати самому собі вечерю і розуміти, що ти залежиш лише від самого себе. Це був для мене той момент, коли я дуже гостро відчув: моя доля в моїх руках. Урешті, обстукувати, чи навіть колупати, стіни я вирішив при денному світлі, а зараз слід було поїсти і лягати спати. Живе тепло від плити розморило і хилило на сон. Раптом відчув, що на мене дивляться, обернувся і побачив сірого кота, що вже не спав, а контролював процес смаження картоплі.
– Я маю картоплю, квашені помідори, маю копчене сало від батьків і хліб. Вибачай, про тебе я не знав. Та й не дуже зможу годувати, бо я в тебе поки безробітний. Тож доведеться тобі, як у тій казці про «Кота в чоботях», добувати їжу і собі, та ще й за мою долю подбати. Зможеш? – запитав я у кота.
Той нявкнув, задер вгору хвоста і зайшов на кухню, тягнучи носом повітря.
Вечеря вдалася на славу, зокрема тому, що готував її я. А що може бути смачнішим за ту їжу, до приготування якої ти сам доклав зусиль? На столі тихо грало радіо, яке я прихопив з собою. Поряд лежав ноутбук, який нагадував мені, що сюди потрібно провести інтернет, і за цим таки столом сидів я, їв і роз’яснював коту свою ситуацію. Він у цей час їв картоплю з копченим салом, яким я з ним люб’язно поділився. Мама чи Вероніка безперечно засудили б цей розгардіяш, але мене все влаштовувало настільки, що я ладен був і ноги на стіл викласти.
– Знаєш, Кіт, я про це мріяв весь час, мабуть, усе життя. Ще в школі у нас був один фанатично налаштований учитель народознавства, який просив нас, школярів, ходити в селах по хатах дідів-бабів і просити у них різні речі народного вжитку, побуту для шкільного музею. І я, коли батьки возили в село, таки ходив і просив. І щоразу, поки ті старі люди щось мені малому розповідали, оглядав хати, дивився, де і що лежить, думав про історію тих речей, а тоді ще в буклетику, який видав наш учитель, розглядав експонати музею. Це ж цікаво! Це ж дух нашої давнини, як сказав би Донцов. Коли вже будучи студентом я їздив з іншими студентами на археологічні розкопки у якості рабсили, то підземна історія мені не приносила стільки задоволення. Я уявляв, як жив би в селі, як би господарював, як мої не такі вже й далекі предки. А от жити так само як трипільці чи хтось там ще я б не міг. То вже було задалеко від мене. Тому… А до речі, яка історія цього села, з чого все починалося? – увімкнувши ноутбук, я пригадав, що не маю Інтернету, а спроби підключитися до світової павутини через телефон не увінчалися успіхом.
Інтернет – те завдання, яке я поставив собі на завтра.
Ураз десь зашаруділо. Я стрепенувся, кіт спершу теж, а тоді почав скрадатися у куток, де шкрябала, схоже, миша. Мені це було чомусь все неприємним, я подумав раптом і за гігієну цієї хати, де бігають серед ночі миші, і за гігієну кота, який їх ловить. Отже, я його гладив, тоді сів їсти, а чи мив перед цим руки? Замислившись, я пішов до іншої кімнати, підкинув дров і ліг спати. Руки вирішив помити вже завтра.
***
Хай надворі буде карантин, атомна війна, апокаліпсис – це ніщо, якщо у тебе є долари, і ти готовий доплатити дядькові, що мантачиться до тебе аж із міста, щоб поставити на хаті антену, підключити до неї модем, який буде роздавати Інтернет і на телефон, і на ноутбук і навіть на телевізор, якби я кого купив сюди. Схоже, сам майстер був трішки здивований моїм бажанням жити в цій глухомані. Ми обоє були без масок, але антисептиком руки побризкали, як радили у новинах.
– Ви, мабуть, з тих, сироїдів, ага?
– Ні, я їм м'ясо, просто жінка з дому вигнала, тому тепер облаштовуюся тут.
– А-а-а… – видно було, що дядько щиро мені поспівчував, сприйнявши усе всерйоз.
Отримавши кошти, він швидко поїхав, немов боявся, що я стану плакатися у нього на плечі. Я провів його поглядом, а тоді всівся на стару лаву, яку знайшов у такому самому старому сараї, й увімкнув радіо на телефоні, підключившись до Інтернету. Все працювало, проте чи треба було мені це? Я вимкнув зайві в цьому світі звуки цивілізації і став дослухатися до співу пташок з лісочку неподалік, десь у далеких сусідів (бо хата стояла трішки окремо від інших) чути було горлання півня, десь гавкав собака, хтось гудів бензопилкою, пиляючи дрова абощо. Навіть вчувалося кувікання свиней. З-за кутка хату обдував колючий весняний вітер. Дерева навколо наче й хотіли б зацвісти, але вагалися, чи не померзне цвіт уночі. Тож поки зволікали.
– Хоч би й ти нявкнув чи що? Он всі інші якісь звуки подають, – присоромив я кота, якому ніяк не міг підібрати ім’я.
Насправді в голові крутилося лише одне ім’я – «Кіт».
Сірий кіт подивився ображено і таки м’якнув.
– Молодець, треба тобі сиру купити чи ковбаси, – похвалив його і той ще раз нявкнув.
Урешті я пішов до хати читати про історію цього села. Безробітний міг собі дозволити не поспішати нікуди і нічого не робити.
Село як село, тож покинувши ноутбук, я поліз на горище, де не знайшов нічого, крім декількох пар старого взуття, якусь щітку, жовті погризені газети, невелику сумку з інструментами, проте молоток, обценьки, долото і викрутки вже поїла іржа. Ну, так собі скарб, але й на тому спасибі. Окрім того, на горищі знайшов трохи згризених качанів кукурудзи і купу мишачих горошків.
Злізши, я повернувся до кімнати. Мені дуже свербіли руки з’ясувати, чому між кухнею і кімнатою такий простір. А якщо там ще одна кімната? Хоча там могла бути просто старосвітська піч, якої позбулися дивним способом, замурувавши всі дверцята й отвори, щоб не розбирати все. Та й хто потім буде ремонтувати, якщо я діру в стіні зроблю? Краще б роботу собі шукав, хоча де її зараз знайдеш у карантин?
Я таки пішов прогулятися. Перспектива ламати стіну не дуже надихала, тому вирішив ознайомитися з навколишнім світом, може й із сусідами познайомлюся. Дорога спершу йшла вулицею, врешті вийшла до невеличкого лугу і звернула до лісу, який власне був чимось середнім між лісом і посадкою. Цей лісок розрізав навпіл струмочок, що стрічкою стелився собі кудись уперед. Спинятися не хотілося, якийсь спортивний інтерес гнав мене вперед і врешті по звуку я визначив, що лісок може вивести мене до траси, де гуділи автівки в напрямку міста. Думаючи вже повертатися, я раптом наштовхнувся на покинуту серед дерев хату. Хтозна, може це була колись хата лісника? Але вона справляла гнітюче враження і її сліпі розбиті шибки підсліпувато дивилися у небо. Збоку був гараж, мабуть, на велику машину, отже, тут таки міг жити лісник. У гаражі навіть була яма, куди могла заховатися вся моя «Славута». Пахло пусткою і смутком. Я повернувся додому так нікого й не зустрівши. Але вже біля хати побачив жіночку, що ішла вулицею. Вона була в марлевій масці, немов демонструючи свою дисциплінованість.
– А, ви наш дачник? – запитала здаля.
Від сільського голови я вже знав, що дачниками тут називали людей, котрі купували сільські хати, щоб пожити у них весь теплий сезон на природі і свіжому повітрі, а як холодало, верталися до міста. Переважно то були люди старшого віку.
– Я тут планую весь час жити. А у вас якісь квитанції?
– Та це за свєт, – фірмовим тутешнім акцентом проговорила жінка, вклавши листок між дошками в паркані. – А ви маску носіть, так січас нада.
– Ясно, буду, – сказав я, забрав квитанцію за електрику, і пішов в будинок, щоб не лякати листоношу.
У дворі мене зустрів кіт, який, власне, тепер так і буде іменуватися – Кіт. Я так вирішив. Це буде його ім’я. Врешті, я ж тут господар і мені нема з ким рахуватися. Буде так, і все.
Кіт не проти був називатись Котом. Він нявкнув і пішов за мною в хату. На мене війнуло характерним запахом старості і трішки вогкості. Треба буде дочекатися теплих днів і все тут як слід провітрити. Ураз звернув увагу, що окрайчик хліба, який лежав на столі біля тарілки, зник. Пам’ятаючи, що я таки його не доїв, і він мав бути на столі, розпочав пошуки. Хлібець знайшов у кутку кімнати. Отже, тут лазили миші. Яка ж гидота! Мене це вкрай обурило, і я вирішив уже завтра купити якоїсь отрути. Кіт в цей час ходив за мною і теж принюхувався. Схоже, він розділяв моє обурення.
Ми стали готувати їжу. Цього разу я вирішив приготувати щось більш домашнє, а не холостяцьку смажену картоплю і, врешті, я таки зупинився на смаженій картоплі. Вигадування страви мене втомило, тож я автоматично почав смажити картоплю у тій таки немитій після вчорашнього смаження сковорідці. Кіт був не проти. Я теж.
Невдовзі нехитра їжа була готова. Я поділився картоплею і шматком сала з котом, а тоді й сам став їсти. У пічці в кімнаті палахкотів вогонь – я навіть погуглив трішки, щоб переконатися, що нічого не плутаю, отже, те що було на кухні іменувалося як плита, бо то була нехитра споруда, а в кімнаті, вірніше, між кімнатами, була таки пічка, бо її конструкція була більшою, у ній були якісь ще окремо дверцята, вона була вимощена аж до стелі і мала нішу. Мабуть, щоб туди можна було покласти якийсь горщик, аби їжа умлівала. Я не знаю, що це означає і чого та їжа має умлівати, напевне, треба знову гуглити в Інтернеті, хоч це мені було й не дуже цікаво. Просто так казала моя мама, коли готувала щось у духовці – «умлівати». Чогось думки про їжу і її приготування почали мене втомлювати, значить, нелегко самому себе обслуговувати. А мама моя готує все життя. Здуріти можна.
Доївши, ми розійшлися з Котом по різних кімнатах. Я влігся на скрипуче ліжко ближче до пічки в другій кімнаті, а кіт ліг у першій, немов стеріг мене. А ще він сторожко принюхувався і я сподівався, що мишу він таки спіймає. Я думав про план хати. Про пустку між стінами, між кухнею та кімнатою, бо не могла стіна бути такою товстою. Щось там таки мало б бути, хоча б вбудована старезна недіюча піч.
Раптом я аж сів на ліжку, бо пригадав як лазив на горище і не бачив там ніякого комина, ніякої конструкції в місці, де була, за моїми підрахунками, якась пустка. Отже, піч там бути не могла. А от у центрі горища вгору таки здіймалося вимуруване продовження кімнатної печі. І від кухонної плити тягнувся невеличкий бордюрчик до спільного комина.
Уставши, я пішов подихати свіжим повітрям. Надворі скидалося на заморозок, зима все ще не хотіла покидати цю землю і ген під деревами я навіть помітив купки нерозталого снігу. Дивно, отже взимку тут таки трохи сніжило. Як я не побачив сніг раніше? Здається щодня, щогодини я бачив щось нове у селі, чув нові звуки, звикав до навколишнього середовища, немов з мене виходив міський чад, і я починав бачити і чути все більше і більше. Десь затьохкала пташка, назву якої я не знав. Всівшись на лавку, закутався щільніше і подумав про діда, який тут жив і про його родичів, які вирішили тут не жити. Мабуть, вважали мене диваком, і раділи, що змогли спродати хату хоч за копійки.
Першого дня по приїзді я зняв тут зі стін декілька родинних фото, невелику ікону, якусь вицвілу картину невідомого художника, склав це у кутку веранди, де вже наскладав гору всіляких речей – від старого телевізора і холодильника, до розбитого глечика і декількох каструль та тарілок. Дивно, що рідні не забрали цього, дивно, що і сільські п’янички не покрали, мабуть, привиди чужого життя мало кого цікавили. Та й чи треба це все мені? Непотріб, який потрібно перенести в сарай, а там вже колись вивезу його на смітник. Звісно, крім фотографій, картини і ікони. Може рідним покійника ще вдасться віддати, бо викинути рука не підніметься.
Піднявся вітер, який розігнав хмари і на небо виплив пузатий місяць. Собаки не брехали, бензопили не гуділи, півні не кукурікали. Стояла тиха весняна сільська ніч. І я сидів біля своєї хати, відчуваючи, що це саме те місце, де я повинен зараз бути і мені не треба грати якусь роль, тут я міг просто бути собою.
Стрепенувся, коли з хати, скрипнувши дверима, висунувся Кіт, але без миші. Він немов дивувався, чого я сиджу на холоді. Мабуть, мав рацію, тому я пішов у хату, проте сам. Кіт, вийшов і шмигнув кудись за ріг. Напевне, тепер була його черга насолоджуватися ніччю.
***
Уранці я зробив зарядку, а тоді став варити кашу. Так, я варив рисову кашу, уважно стежачи, щоб вона не підгоріла. Варив, як і до цього смажив картоплю, підкидаючи в кухонну плиту дрова. Газова плита з балоном хоч і стояла в кутку кухні, проте здавалася мені не такою вже й надійною, а злетіти у повітря я не хотів. Треба було поїхати в місто купити електроплитку, коли скінчиться карантин. Хоча, коли він скінчиться я не знав. Але до того часу в мене могли б і гроші скінчитися.
Урешті каша була готова, її я скрасив все тим же салом. Нехитра їжа. Кота десь не було, тому я швидко впорався зі сніданком, прислуховуючись до шарудіння під підлогою, і пішов надвір шукати інструмент для колупання стіни. Знайшов у сараї досить потужне довге долото і молоток, та зваживши все в руках, засумнівався, а чи зможу я, людина, котра ніколи навіть шпалери сама не клеїла і не ремонтувала кран, розбити стіну, та ще й з розумом, ну, щоб не розвалити при цьому хату? Воно то звісно ламати – не будувати, та все ж тями треба до всього. Пригадалося відео з Інтернету, як у різних країнах ліквідовують непотрібні будівлі, підриваючи їх. Пам’ятаю, якийсь хмарочос в Китаї упав ну дуже точно, водночас десь в іншій країні багатоповерхівка завалилася від вибуху на бік, притиснувши житлові будинки по сусідству. Я не динаміт, але якщо завалю все це багатство, яке я придбав у родини покійного старого, то не буде де жити. Проте це ж лише одна стіна, та й та буде ціла, бо я лише зроблю дірку і зазирну ліхтариком усередину. Якщо то просто така товста піч у мене в стіні, то я побачу обвуглені стіни крізь чорну дірку в кіптяві і на тому все. До речі, а чи маю я ліхтарика?
Перевіривши, як світить ліхтарик на смартфоні, я заспокоївся. Отже, буде і світло, щоб прорізати пітьму в нікуди. Лиш те «нікуди» треба пробити. Зізнаюся, що готувався я немов до якоїсь вкрай серйозної справи, аж зіпрів від хвилювання. Опинившись на самоті зі своїми клопотами, роздумами, з можливістю абсолютно самому вирішувати всі свої проблеми, я враз збагнув, що все не так легко, як здається. Десь зрадливо підкрадалася думка, що під крилом у батьків, та ще й з ініціативною дружиною все могло бути добре, як у раю. Але цей етап життя був позаду і, щиро сказати, я ніскілечки не жалкував, бо то було таки інше життя, інший світ, інший «я», якому б не прийшло в голову брати в руки молота і гамселити ним по стіні. І байдуже, що там за нею. Адже у тому світі можна було наштовхнутися як мінімум на осуд оточуючих. Тут їх не було.
Несподівано задзеленчав телефон. Незнайомий номер. Дивно. Роботу я ще шукати не починав, резюме ніде не розміщував, а номери потрібних людей усі були підписані.
– Алло! – заявив я досить різко у невідомість.
– Алло! Доброго дня, – почувся у відповідь звідкись здаля голос, що здався спокійним і впевненим, аж надто впевненим, проте тріск заважав мені зробити точні висновки.
– Так? – прокричав я, мимомолі підвищуючи голос, щоб перекричати цей шум і тріск.
– Алло? – уточнили на іншому кінці: – Ви мене чуєте?
Я ще намагався запевнити, що чую, та, схоже, мене вже не чули. Проблема була у зв’язку.
Хата не знаходилася в яру чи в ямі, та, можливо, стояла віддалік від найближчої антени, тому сигнал був не дуже якісний. Що ж, пригадую, вийшовши на дорогу за ворота, я вже знаходив місце, де були абсолютно всі позначки і там дуже якісно ловив сигнал. Така-от аномалія. І там я гарно міг чути маму і спілкуватися з нею. Або Толіка – єдиного друга, який у мене, мабуть, був. Проте зідзвонювалися ми не так часто, як з мамою.
Телефонний дзвінок збив мене, рішучість і прагнення до руйнування кудись поділися. Думаючи про незнайомця і про дивний голос, я вийшов надвір, спостерігаючи, як з-за лісу випливають чорні хмари. Зима була безсніжною, а весна видалася посушливою. Тож очікуваний дощ міг принести радість селянам чи комусь ще, хто посадив якийсь город і чекав врожаю. Я городу тут не садив, але наближення дощу спонукало і мене поцікавитися, а що ж я маю. Швидко обійшов двір, оглянув латку землі за і перед двором. Окрім того зазирнув за сарай. Там серед дошок рясно зеленіла мабуть викинута взимку стара цибуля. Її довгі пера були такі соковиті, що одразу закортіло зробити салат. Щодо двох городів – там, звичайно ж, не було нічого. А як міг покійник засадити для майбутнього господаря дому город? Отож-бо. Однак у будинку я швидко поліз до тумбочки на веранді, де, здається, при першому огляді будинку щось бачив. Справді, в тумбочці у старій коробці з-під печива (треба спробувати продати її колекціонерам, бо коробка, схоже, ще хтозна яких років) виявив сірникові коробки з насінням. Кривим почерком було написано «помідори», «огірки», «буряк» і ще щось, але інше розібрати вже не міг, а по формі насіння визначити також нічого не вдавалося. Лише гарбузове і соняшникове насіння, яке лежало в пакетах, впізнав безпомилково. Цікаво, чи живе воно? Швидко вибіг на двір, відшукав сапку і почав садити на городі гарбузи, а по периметру городу соняшник, поглядаючи в небо, щоб обігнати дощ. Урешті спинився, бо город, очевидно, треба було спершу перекопати, або хоча б посапати, вичистивши його від буряну. Але якщо це буде перший і останній цієї весни дощ? Обіцяли ж посуху… Так чи інакше, а посаджене хай собі росте. Іншу городину посаджу пізніше, коли приберу город від бур’янів. Я побіг шукати палички і став встромляти їх там, де посадив насіння, щоб потім знайти паростки соняхів чи гарбузі, коли сапатиму. Відчуття охопило таке, ніби я сам Творець, який ось тут просто зараз робить чудо, вдихає життя у цю чорну масну землю.
Дощ таки прогнав мене з городу. Під дверми вже чекав Кіт, я впустив його, вкотре обіцяючи купити щось поїсти і почав розбиратися з насінням, порівнюючи його з фотографіями з Інтернету.
Переглянув також новини. А що ж воно там діється у світі в час пандемії? За новинами я трішки вже скучив, але ця навколишня сільська тиша мала і свої переваги – менше було стресів і хвилювань. Подивившись новини, розхвилювався через коронавірус і швидко закрив стрічку зі страшними заголовками. Після роботи, хай і невеликої, на свіжому повітрі, потягло на сон. Дощова погода також додавала сонливості. Враховуючи, що я нікому нічого не був винен, міг не працювати, то не залишалося нічого як влягтися і добряче заснути, незважаючи на шурхіт під дерев’яними дошками підлоги.
Під час сну здалося, що я важко дихаю, бо до мене прийшов коронавірус. Він сів на груди і вишкірив зуби. Вирвавшись зі сну, побачив на собі сірого кота, який мурчав і тривожно зазирав в очі. Спершу схотілося зігнати його, бо таки тиснув на груди, а з іншого боку тварина гріла, муркотіла і від цієї вібрації розливалося по тілу приємний спокій.
«Це ж по суті безхатько. Він міг блукати хтозна-де, і в нього можуть бути мікроби, глисти чи блохи. Ну, нічого, головне, щоб не було коронавірусу. Треба почитати в Інтернеті, що пишуть про котів у цьому сенсі. Чи розносять вони коронавірус?» - подумалося.
Рішуче вставши, відкинув думки про пролом стіни і вирішив таки поїхати на закупи. Бо якщо я добряче попрацюю, втомлюся, розвалюючи, пробачте, будинок, а потім схочу їсти, потрібно буде мати ту їжу в холодильнику. Так і зробив. Навіть записав в телефоні нагадування купити трохи корму для кота.
ДАЛІ БУДЕ.
Друкується з: Вівчарик Н. Хата з секретом / Н. Вівчарик // Душа землі – в людському слові: зб. творів лауреатів Всеукраїнського конкурсу кращих творів на сільську та аграрну тематику ім. Григора Тютюнника. – К.: Самміт-Книга, 2020. – С. 110–134.
Буду вдячний за коментарі та поширення :) Вам секунда роботи, а я буду знати, що хтось читає і реагує
Коментарі
Дописати коментар