Хата з секретом (повість-трилер) Частина 3.

ПРОДОВЖЕННЯ. Друга частина - ТУТ 

***

Мені снилося первісне суспільство. Ці люди були у обідраному одязі, зробленому з конопель або шкір тварин. Житло було викопане у великій напівглинистій, напівкам’яній стіні великого земного масиву. Щось на зразок мурашника. Ми ходили одне до одного в гості просто під землею. Але в той час як всі мали родини, я ніяк не міг знайти доньку з дружиною. Ми через щось посварилися і Вероніка, забравши Тетянку, пішли в інші печери. Схопивши списа, я побіг їх шукати. Але спис був такий важкий, що рука просто німіла, згодом перехопив спис в іншу руку, але й вона стала німіти. Я спробував відволіктися від фізичних відчуттів і думати про щось відсторонене. Наприклад, про те, що у цьому первісному світі дуже багато пахощів, такого немає у сучасному житті. А тут буяли квіти, у печерах пахло сіном, свіжим хлібом, парним молоком. Я не замислювався як втрапив у цей час і в це місце, просто намагався віднайти родину, бо попри сварку я щось обіцяв Вероніці. Здається, мав дати їй якісь цінності. Які могли бути цінності в цьому первісному краї? Камінці? Мушлі? Точені з кісток звірів фігурки? А може посуд? Справді, здається я мав десь глиняну кружку, яку дуже довго робив і хотів вручити Вероніці на знак примирення. Пригадую, в інших родинах було більше посуду, але у нас практично ні, і ми їли руками. Мені ніколи було ліпити з глини посуд, бо я працював… Але де я працював? Де можна було працювати у цьому первісному світі? Здається, я вирощував якісь рослини…

Поступово сон став уриватися. Тунель між печерами був нерівний і мене стало підкидати як на машині. Почувся скрегіт гальм, а тоді я добіг до перехрестя і з лівого повороту тунелю вилетів мамонт і сильно врізався у мене, немов вагон потяга, що аж моя душа мало не вилетіла з тіла. І тут я опритомнів.

Спершу не міг збагнути де я і що зі мною. Дуже боліли руки, як і уві сні. Намагався поворухнутися, але не міг. На мені щось лежало, придавлюючи зверху. Нарешті я визначив своє положення у просторі – лежав долілиць, а руки були зв’язані чимось ззаду, схоже, скотчем, яким ми обмотували коробки з посудом. Що ж це зі мною таке сталося? Десь хтось стогнав, позад мене блискала фара, я зрозумів це, бо її відблиски грали на уламках скла. По лобі щось повільно стікало. Я потягнувся язиком і, облизавши, зрозумів, що добряче забився, розбив лоба і тепер смакую власну кров. Що ж це мені підмішали таке? У фільмах пам’ятаю, нібито клофелін чи щось подібне може так вплинути на людину. Ще могли чимось пшикнути, або, коли я пив воду, до неї щось домішали. Чи не тоді, коли ходив до машини? Пам’ять потроху поверталася, я оговтувався, почуваючись таки краще, бо туман в голові розвіявся. І стогін десь поряд припинився, значить комусь стало гірше, ніж мені.

Потягнувшись, спробував знайти опору для ніг і зрештою вони в щось уперлися. Мабуть, у протилежну стінку салону машини. Тоді я намацав затерплими руками уламок скла. Не дуже церемонячись, став перебирати його пальцями і різати скотч. Насправді клейка стрічка потужна річ. Та ледь ти її надріжеш, як вона далі сама почне розходитися, утворюючи все більшу борозну. Так я звільнив руки і думав, що на цьому все, але виявилося, що руки, хоч і не дуже були порізані, проте не слухалися.

За якийсь час, трохи перепочивши, я таки виборсався з-під коробок, що навалилися на мене, мов немовля з утроби матері, розпихаючи їх безсовісно руками і ногами, не реагуючи на хрускіт і скрип у них. Неподалік і далі тривожно миготіла фара, а ще хтось почав барабанити по корпусу машини. Я зіщулився, очікуючи нової небезпеки. Очі майже звикли до ночі, яка вже дуже хотіла закінчитися.

Пригадався сон чи видіння, яке я бачив, будучи відключеним. Чомусь подумав про кухля і почав обмацувати все навколо, шукаючи найменшу, але найщільніше обмотану коробку, яка вирізнялася з-поміж інших. Вона мала бути схожою на волейбольний м’яч, настільки ми її обмотали скотчем. Урешті намацав, тоді поліз у бік водійського сидіння, де нікого чомусь не було. Спершу я подумав, що то водій барабанить по машині, але потім розібрався, що то був дощ, який знову розходився не на жарт.

Бардачок був відкритий і я намацав сумку з грошима. З «волейбольним мячем», всередині якого був найцінніший для мене кухоль, а також з грошима я виліз на світ божий і побачив, що водія-антиквара викинуло далеко від машини. Він лежав у неприродній позі, а я не був медиком і не знав, чи можу його рухати, чи можу йому зарадити. Та й чи хотів я цього? Чи хотів врятувати цю людину? Потім я згадуватиму той свій стан і так і не зможу дати собі відповідь на це питання.

Згодом я сфокусував погляд на чорній автівці, що лежала на боці трохи далі. Наскільки міг зрозуміти, це була чорна Toyota Land Cruiser. Автівка мигала фарами і її перед мав вигляд страшної машини-термінатора, що зараз почне гарчати.

Я пошкутильгав до тієї машини, притискаючи до себе коробку з кухлем і сумку з грошима. По лобі все ще текло: може то був дощ, може кров. Але це заважало мені дивитися вперед. Наскільки міг розібрати, на під’їзді до міста джип у лобовому зіткненні зійшовся з автівкою мого кривдника.

Зазирнувши у джип, я побачив чоловіка, який мав такий вигляд, що говорив сам за себе.

Що мені лишалося? Перевіривши, чи нікого більше ніде немає, я пошкутильгав до свого антиквара. Він лежав долілиць і вже не дихав. Навіть у найгірших своїх передчуттях я не очікував, що колись втраплю у таку історію. Складалося враження, що розламавши ту стіну в хаті і діставши старовинний посуд, я відкрив скриньку не дуже доброго минулого, яке почала завдавати клопотів мені і не тільки. Схоже, заховані через вселенське зло речі притягували злих людей. Добре, що я їх позбувся. Майже всіх…

Щось було під ногами. Довелося нагнутися, щоб зрозуміти, що це шкіряна куртка. Кому вона належала з цих двох трупів і як вилетіла з машини, я не знав, та й не до неї мені було. Тому просто пошкутильгав геть з дороги в поле, тримаючи орієнтир на село. Незабаром, якщо мої розрахунки були правильні, мало б світати.

***

Йдучи з сумкою грошей, яку я запхав під светра, поближче до голого тіла, з розбухлою від дощу коробкою в руці, під зливою та без парасольки, я з усіх сил намагався не впасти і не заснути просто тут серед поля в багні. Довелося вибирати острівці з травою, щоб ноги не так грузли.

Пригадалося, як колись бабуся водила мене малого вдосвіта на Великдень святити паску. Це було в селі, де церква не могла вмістити всіх охочих, тому багато хто стояв на вулиці і слухав молитву крізь відчинені двері. Хата, перероблена під храм, стояла саме на тому місці, де колись дійсно за переказами була ще козацька церква. Люди планували тут таки звести нову.

Ми стояли і слухали молитву, а я ще вслухався в себе, бо на дворі переважно було холодно, аж морозно, і поступово я втрачав залишки хатнього тепла, яке зберігав. Урешті священик виходив кропити паски і все інше, що люди напихали в кошики, накриті вишитими рушниками. Після того ми поверталися додому, і я бувало так замерзав, що мене аж трусило.

Ми швиденько з’їдали освячену крашанку і бабуся клала мене в ліжко, давала чаю з медом і вкривала декількома ковдрами. І я тоді ніколи не застуджувався. Зате, коли зігрівався, то поринав у чи не найглибший і найкращий сон у житті.

Зараз я мріяв, що повернувшись до своєї хати, розтоплю пічку, зігріюся і теж засну мертвим сном. Дощ мав би змити всі сліди, і я не мав би підпасти під будь-які підозри. У розпалі був карантин, а це означало, що не так і небагато людей їздило і вешталося дорогами й вулицями, тож я сподівався на відсутність небажаних свідків...

Саме в цей час з-під купи хмизу неподалік стежки вискочило щось і шугнуло у темряву. Я мало не впустив коробку з кухлем, а тоді розсміявся як несповна розуму. Мабуть, мене налякав заєць чи собака, яким було ще гірше, ніж мені, бо вони не мали дому. А я мав. І він чекав на мене. І там був кіт, тобто Кіт, як тепер його звали. Я йшов до себе, до своєї хати в невеликому селі, яке тепер теж було моїм. Воно увібрало в себе мене з моїм попереднім життям і в один момент змінило; воно було живе, бо мало історію, яка так дивовижно відкрилася мені і захопила у свій вир. Я дуже сподівався, що чолов’яга, який з’явився так непрохано, нічого не зробив моєму котові після того, як отруїв мене.

Раптом, попри страшенну втому і дощ, я відчув запахи. Так пахла весна, так пахла земля, так пахло село. Я знову повернувся в дитинство. Так само пахло перед світанком, коли ми з бабунею йшли до хати-церкви і назад.

У місті може пахнути машинами, заводами, розпеченим на сонці асфальтом, смолою, може пахнути піцою, але хіба пахне у місті так, як оце тут зараз. Чомусь схотілося лягти і притулитися до землі. Десь читав, що наші військові на сході так і роблять, туляться до землі, коли чують вибухи снарядів, намагаються отримати від неї захист. У місті землі майже немає. Вона вся зашита в панцер каменю і бетону. Може вона задихається і пріє?

Я спробував спинити потік свідомості, налаштуватися на результат. А результатом мала бути моя хата. Я мав дійти до неї, до своєї нової домівки, через яку пережив уже стільки, що буду, напевне, згадувати до кінця життя. Тут! Але спочатку я мусив відремонтувати своє нове житло, свою оселю. Мимоволі торкнувся сумки під одягом, вона ніби не була геть мокрою, і це радувало.

Йти ставало дедалі важче, сили вже покидали мене і хотілося підійти до дерева, зірвати перші зелені листочки і з’їсти. Може б вони дали наснаги?

Попереду замайоріло село. Я таки дійшов до нього, тож намагався випростатися і не тягти ногу, а йти впевнено і бадьоро, що майже вдавалося.

Хата стояла відкритою, немов осоромлена. Таки живий Кіт сидів і принюхувався до світу навколо. Залишилося лише поздоровкатися з ним і попросити впустити мене до середини.

Попри втому я поліз до холодильника з’їсти хоча б щось. Сосиски, які додумався купити, коли їздив здавалося б сто років тому в місто, підійшли якраз і мені, і Коту.

Накидав дров у плиту і запалив їх уже досить професійним рухом. Ще трішки і я буду справді вміти робити багато чого нового. Розгардіяш у хаті дратував, хотілося прибрати, але не міг. Стягнув мокрий одяг і вдягнув щось сухе. Заніс у кімнату, де стояло ліжко і розклав на ньому доларові пачки, щоб підсохли. Розірвав коробку і дістав кухля. Потім налив у нього підігрітої на плиті води і випив, відчуваючи себе князем. А вже потім завалився у ліжко спати.

***

Уві сні я бився з бандитами, тікав від них під дощем, тож виспатися, як у дитинстві, не вдалося. Але принаймні зігрівся. Проснувшись, спробував встати і полетів сторч на підлогу. Виявилося, що одна стопа у мене набагато товща за іншу і дуже болить. Мабуть, підвернув. Пошкандибав до раковини і став ретельно змивати кров, а от замазати порізи не було чим, бо аптечки ще не придбав. Водночас, замітаючи сліди страшної пригоди, почав спалювати брудний скривавлений одяг.

Міркував, чи не поїхати до батьків? Але це могло потягти за собою багато запитань. Урешті, замазавши порізи попелом, натягнув маску і пішов замурзаний до найближчої сусідки, щоб запитати, у кого можна купити самогону. На стук господиня вийшла знехотя, але почувши моє прохання розплилася в усмішці, навіть маску зняла і радо продала мені літрову банку горілки. Це і були мої перші ліки в аптечку, якими я змазав ретельно усе, що міг, а це і лоб, і руки, і лікті, і навіть компрес на ногу поставив. Потім, махнувши на все рукою, трішки випив, доїв усе, що мав, і став рахувати гроші. У мене виявилося двадцять тисяч доларів. Це могла б бути хороша двокімнатна квартира в нашому місті, з ремонтом навіть. Але буде оновлена хата, як квіточка, і веселе обійстя.. Я вже мріяв про це.

Потім почав милуватися вцілілим кухлем. Цікаво, а чи вціліло щось іще в машині? Якщо поліція ідентифікує особу антиквара, то може припустить, що він все це десь вкрав і передасть залишки посуду до музею? Було б добре.

Я став гуглити інформацію про кухля і виявив, що на певних аукціонах за подібний просять чи й не п’ять двокімнатних квартир… Оце так справи! Нове життя, схоже, починалося аж ніяк не з нуля.

Проте були певні обов’язки, тож я зосередився на пошуку водіїв, які їхали в Неаполь, або кудись в тому напрямку і до яких я міг би підсісти. Тут я радів, як дитина, що маю закордонний паспорт. Усе-таки зробити його в час карантину було б нереально.

Попідписувашись на новини в різних профільних групах у соцмережах, зареєструвавшись в деяких сервісах на зразок «БлаБлаКар», я таки знайшов чоловіка, що їхав у цей складний час до Неаполя. Як не дивно, він був саме з тієї ж області, що і я, тож доїхати до нього на своїй машині можна було б легко, а далі, вже пересівши, помандрувати до Італії. Чи надійний це чоловік, я не думав, як не думав і про інші труднощі, які могли виникнути в дорозі, на кшталт, чи потрібно мені, окрім паспорта, мати якісь ще документи, як-то запрошення на якийсь навчальний захід, запрошення від родичів чи знайомих, медичні довідки. Я мав гроші, які міг пред’явити як аргумент і це мало б спрацювати. Треба лише розміняти трохи, щоб не давати крупними купюрами. Сам водій просив якісь 7 тисяч гривень. Хіба це для мене були зараз гроші?

Вважаючи, що я таки діло зробив, почав прибирати в хаті. Поїздка була запланована на наступний тиждень. За цей час, сподівався, заростуть усі подряпини і порізи, а також хату залишу в нормальному стані. За останнє й узявся.

Я думаю, ви знаєте, як то воно – прибирати удома? Особливо, якщо ти смертельно стомлений, особливо, якщо ти ніколи до цього не ламав стін і не прибирав після того за собою.

Спершу я думав віднести всі залишки виваленої стіни надвір, потім вирішив, що купа сміття може привернути увагу сусідів. Урешті я почав заносити все будівельне сміття в кімнату сховок і, нарешті роздивився, що металеві ящики, в яких зберігався посуд, не такі вже й непотрібні. Насправді, вони були по своєму – цікаві і, вочевидь, теж старі. Але розбиратися з цим зараз не хотілося, тому автоматично все прибирав, намагаючись трішки збити пилюку в повітрі водою. Звісно, надовго мене не вистачило. Дуже боліла нога, тож я лишив трохи сил на те, щоб зготувати вечерю. Для цього довелося йти до погреба шукати хоча б ще одну дідову консервацію з помідорів. І у дальньому кутку я її таки знайшов. Ще знайшов трьохлітрову банку з чимось каламутним. Схоже, ця консервація вже добряче зіпсувалася. Теж забрав її з собою, щоб не вибухнула і не засмерділа весь підвал. Виніс і поклав біля дверей мутного бутля, а тоді вже заніс у хату знайдену нормальну банку помідорів, немов цінний скляний древній посуд, який пакував до цього з незнайомцем. Від згадки про антиквара мене пересмикнуло. Ногою втрапив у багно і мало не згубив черевика. Від безперервного проливного дощу у підвалі почала назбируватися вода. Як дати цьому раду я не знав, хіба вичерпувати. Треба буде і це питання роз’яснити для себе в Інтернеті, бо так можна буде й підвал втратити. Завалиться ще, а мені ж тут жити, господарювати.

Коли поїв, знову заснув мертвим сном, а проснувшись, підскочив до Інтернету. Так, у групі патрульної поліції у «Фейсбуці» звітували про знайденого в місті чоловіка з проломленою головою і про аварію на дорозі. До речі, про аварію, в яку я втрапив і завдяки якій, можливо, й вижив, писав також сайт державної служби надзвичайних ситуацій. Історія обростала подробицями. Поки рятувальники інформували власне про саму аварію, то поліцейські інформували про знайдений потрощений старовинний посуд у машині одного з постраждалих, на який не було ніяких документів.

«А ще б пак, які я вам міг тут виписати документи? Хіба на коліні?» – сумно посміхнувся я.

Також повідомлялося, що в одному з автомобілів міг перебувати ще один пасажир, який, проте, безслідно зник, а проливний дощ ускладнив його пошуки.

Після того я розпалив пічку на совість і почав спалювати ті залишки одягу, де ще була кров. Усі докази слід було віддати вогню. А тоді – на Італію до екс-дружини і доньки. Усе-таки я тепер її багатий чоловік, хоч і колишній…

***

Знову наснилося щось дивне, я знову був у первісному суспільстві, але цього разу не шукав рідних, а акуратно пакував усі речі, що мав у печері. Планував якусь втечу. Яку? Звідки? Куди? Сон мав свою логіку, тож над цим не замислювався. Водночас у сні немов пригадував минуле життя, молодість, коли ми пакували речі в хаті дідуся-бабусі, яку збиралися продавати. І от тепер у цій печері, де я був частиною первісного племені, позад мене стояли мої предки і кивали мені осудливо головами, мовляв, а що, шкода покидати свою печеру, шкода вибиратися в інший світ, шкода своїх рідних речей? А як ми? І нам, мовляв, боліло, коли після нашої смерті ви, діти, наші речі з хати забирали, сортували, щось у підвал під своєю п’ятиповерхівкою в місті запхали, щось продали, щось роздали…

«Ба! Діду! – починаю обурюватись, я поправляючи шкури вбитих тварин, з яких був зшитий мій одяг, – Ну що ви починаєте? Ви ще не народилися! Ви жили взагалі не тоді, коли я, бо я живу тут в часі, який передує вашому!»

Починається суперечка, я щось доводжу їм, вони протестують, урешті я прокидаюся таким змарнілим і втомленим, яким і лягав спати. Йду до умивальника обробляти порізи. В принципі, справа не така вже й кепська. Самогону вистачить і на те, щоб напитися, у разі чого… Знову тягне до інтернету, і я не бачу там нічого нового про моїх кривдників. Хіба поліція просить свідків відгукнутися. Але які свідки в такий дощ та ще й серед ночі? Дуже сподіваюся, що мене ніхто не бачив.

Сон забрав у мене багато часу, а боротьба за життя ще більше. Розумію, що зараз вечір, третій вечір після того, як я почав колупати цю стіну…

Знову став крутити у руках кухля, який таки вцілів і був, як виявилося, найдорожчим з посуду. А якщо таки здати у музей? Чи не здавати?

Обов’язок громадянина країни у мені бореться з звичайним споживацтвом. Колись у нашому місті була вулиця, де працювали ремісники, потім там за совєтів зробили парк. За сучасних років парк вирубали і розбудували торговий центр та заклали плиткою площу біля нього. Щоправда, перед копанням фундаменту під торговий центр дали трохи історикам поколупатися в землі, і ті виявили пару могил, знайшли частинки посуду, декілька фрагментів печей. Але торговий центр там усе одно постав. І все. Кінець історії. Бізнес переміг нашарування сторіч. Навіть той знайдений посуд чомусь направили не в місцевий музей, а в столичний. Так і живемо.

Тоді я прийняв рішення. Знову всівся за комп’ютер і почав шукати різні аукціони, щоб спробувати зареєструватися і презентувати свого кухля. Пофотографувавши його на мобільний, доклав до оголошення і фото. Дощ припинився. Можна було трохи похазяйнувати.

Надворі пахло незвичайно, повітря було сповнене озоном. Усе навкруги буяло. Дерева, кущі, бур’яни, що щільно оточували мій будинок, немов обприскало «живою водою». Трішки потинявшись двором, позаглядавши по кутках, посмикавши де-не-де бур’ян, дістав з сараю суху дошку, поклав поверх намоченої дощем довбні і всівся, щоб помедитувати.

Укотре, вже будучи тут, у селі, я підбивав підсумки життя. Що я отримав? Що я нажив? Але цього разу думав не про матеріальне. Село, навколишній ритм, а вірніше, відсутність зримого ритму, все це змушувало ставити внутрішні «маяки», бо зовні тут могли змінюватися лише пори року. Ні, звісно, останні пару днів я жив украй насичено, тут я помацав свої порізи. Проте це вже були мої проблеми, якби не було цих перипетій, то, по-суті, нічого б не було такого, що мене могло сколихнути. Дзвонила мама, подзвонили декілька знайомих по шкільних справах, з якими постійно перетинався на роботі. Навіть подзвонив той самий єдиний товариш, до якого весь час хотів зателефонувати я. Вийшов немов день прийому дзвінків. Добре, що таки провів сюди антену, а може то просто оператор покращив мережу, бо помітив, що в них у глухій зоні з’явився новий абонент.

Через город на шляху до лісочка, де лишав машину мій перший кривдник, уже утворилося озеро. Звідти на мене щось дивилося. Поки я гадав, що то могло бути: видра чи нутрія, – воно пішло собі поратись по господарству.

Цікаво, а якби я тут завів також господарство, наприклад, курей, і півень щодня будив би мене голосним кукуріканням, як он чути в сусідів здаля. Або завів би кролів, і мав свіже м’ясце. Чи навіть козу! Так, як у тому анекдоті, коли бракує проблем, треба купити козу і буде тобі ще більше проблем, а тоді ще купити худоби і ще, аж поки дійдеш до краю, спродаєш все і залишишся лише з тими проблемами, які мав, починаючи з кози. Тоді людина розуміє, що її проблеми, по суті, не такі вже й проблеми. А от мати купу господарки і бігати від одної скотинки до іншої – то таки клопіт. І тут не втечеш від проблем, бо корову треба доїти, собаці треба щось вкинути в миску, у свиней вигребти все те, що вони там наробили і підсипати свіжої соломи. Як ті діди-баби свого часу справлялися з усим цим? Вони, мабуть, пили якісь протеїнові коктейлі, щоб стільки працювати. Я ж найважче, що носив у своїй повсякденності, це зошити і книги… Згадався також сон – хаотичний і нелогічний, в якому я бачив дідуся з бабусею. Щось від мене немов хотіли, але забув уже чимало фрагментів того сну.

За роздумами відволікся від нагальних проблем, душа заспокоїлася. Врешті, завдяки тій секретній кімнаті я лише здобув – досвід, гроші, гулі, але втратив купу нервів. Проте, як хтось казав, якщо менше нервів в організмі, то менше й нервувань в цілому.

Заплющивши очі, притулився спиною до стіни. Стало тихо як уві сні. Не в моєму сні, не в сьогоднішньому, а загалом. Сни вони ж мають бути тихі і добрі, де ми маємо повертатися в дитинство, а не бути такими оце тяжкими, як у мене за ці два дні. Здавалося, я почав відчувати атмосферні коливання, став наповнюватися цією навколишньою тишею і знаходити в собі якісь прагнення, бажання до дій, сили.

З даху зірвався мій Кіт, якому не вдалося спіймати горобця. Втрапивши в траву, він сердито поглянув на дах, звідки прилетів і побрів до мене. Заскочив на коліна, боляче вгризаючись кігтями крізь штани у ногу. Я стерпів, аби лиш не прогнати живу душу, що розділяла зі мною самотність. Несподівано відчув чийсь запитливий погляд, ці наївні селяни вважають, що можна отак просто зазирати одне до одного у двори і спостерігати за сусідським життям. Власне, а за чим тут ще спостерігати?

– Ну як вам? – крикнула жінка від хвіртки.

Я спершу не зрозумів, та потім здогадався, що ця пані має на увазі самогон, який мені продала.

– Супер! – показав я пальцем вгору і спробував зробити вигляд зовсім не інтелігентний та пропитий, хоч і не знав до пуття, який це вигляд, але мій брудний старий одяг мав допомогти.

Сусідка, схоже, вдовольнилася, мабуть, зраділа, що матиме постійного клієнта.

– А вам тут скосити треба. Там он Ганькин Володька має бензокосу. Можете в нього попросити, недорого бере, – сказала сусідка.

«Господи, невже я зобов’язаний знати, хто така Ганька і хто такий Володька?» - подумалося мені, але, звісно, висловлювати такі думки не став. Чемно подякував і продовжив сидіти, гладячи кота.

Жінка покрутилася і пішла собі, бачачи моє небажання про що-небудь говорити.

Мою ідилію порушили і я пішов собі в хату, збиваючи з високої трави крапельки дощу.

***

Розтопивши пічку, переконався, що весь одяг, який лиш міг мати крапельки крові, вже спалив. Тепер топив лиш дровами. Їх лишалося все менше, але ж і тепла погода повинна була колись нагріти цю хату, а на наступний сезон нарубаю. Або куплю, он скільки доларів висушив.

Очима пошукав пістолета і пригадав, що його не стало, коли мене отруїв антиквар. Мабуть, забрав собі і тепер на ньому могли виявити мої відбитки. А може він його дорогою викинув? Чи обмацав сам і тепер там годі знайти мої відбитки? Чи є взагалі десь мої відбитки в системах різних структур? Справді, я здавав відбитки пальців на паспорт з чіпом. От і влипнути можна було… Сівши за ноутбук, пошукав інформацію про своїх двох кривдників, та нічого, окрім декількох дописів і домислів від інтернет-користувачів, які завжди все знають, не знайшов.

Несподівано побачив сповіщення, які стосувалися мого виставленого на аукціон кухля.

«Добрий день! Це Анатолій. Ми так не домовлялися. Ви мали його передати мені. Все-таки, я обіцяв значну суму. Окрім того, домовленості є домовленості. Чи може моя людина під’їхати зараз до вас?» – писав невідомий мені Роберт, на картинці якого красувався якийсь ієрогліф замість обличчя. Дивно, начебто антиквар не представлявся Анатолієм. А може й представлявся. Зрештою, він міг назвати перше ім’я, яке спало на думку. Після отруєння я провалився у такий глибокий сон, що деякі фрагменти могли і випасти з пам’яті. Отже, мій посуд мав досить велику ціну, надто цей врятований з дорожньо-транспортної пригоди кухоль. Я відписав, що плани змінилися і я хочу більше. Ніколи, чуєте, ніколи в житті Сергій-вчитель не написав би такого, але Сергій-власник-хати-який-пережив-два-замахи-на-життя міг і ризикнути.

Відповідь не забарилася. Ієрогліф Роберт обіцяв переглянути умови і додати зверху, проте просив негайно скинути фото кухля з усіх боків, а також інший посуд, якщо він був. Я відписав, що посуд побив власник будинку, де я знайшов цей кухоль, окрім того, були проблеми з самим власником будинку, тож все, що вдалося врятувати – це кухоль. Але він в ідеальному стані, і я зараз знаходжуся за наступною адресою…

«Жадібність фраєра згубила», – пригадав я вислів, даючи невідомо кому свою адресу. Ну, але, з іншого боку, не можуть же втретє до мене приїхати якісь бандити? Принаймні я, як учитель історії, який працював у школі, знав, що хоч хулігани в класі є, їх менше, ніж тих дітей, які нормальні і мають світлі й цілком здорові прагнення.

Чоловік з фотографією ієрогліфа обіцяв, що він, як і планував, зараз в Італії, де суворий карантин, а його людина зможе під’їхати до мене через день, бо знаходиться зараз в Західній Україні. Ми досить коректно і гарно завершили розмову, і я навіть не уявляв, скільки коштів можу отримати, адже точної цифри так і не було названо. Стартову суму лоту на Інтернет-аукціоні я вказав, взявши її зі стелі, і вона була вкрай високою.

Наближався вечір. І тут мені зателефонував незнайомий номер. Двері були замкнені, та я на всяк випадок узяв до рук молотка. Також вимкнув світло і лише потім відповів. Виявилося, що дзвонив водій, з яким я домовився їхати у Італію. Він повідомляв, що у нього змінилися плани і їхатиме він через день. Саме тоді мав прибути і невідомий мені кур’єр з грошима за кухлем. Я підтвердив поїздку. Ми чемно розпрощалися.

Коли стало темно, я зрозумів, чому люди тікають з села. Місто схоже вночі на великий акваріум, де будинки-водорості здіймаються догори, де світяться неонові вивіски, де рухаються, перекручуючись, банери, де вулиці підсвічені ліхтарями та вітринами магазинів, а ще так по-домашньому світять ліхтариками кав’ярні. Що вже казати за різдвяні свята, коли всі навколо обвішують будинки гірляндами.

Раз побувавши в місті, у селі вже не хочеться проводити ніч. Бо тут робиться так темно і тихо, що хоч вий на місяць. Але це якщо він є. У моєму випадку, хмари затягли небо і місяця не було. Де подітися я не знав, але переживши два замахи на своє життя, вирішив убезпечитися. Я виліз на горище, влігся там на матраци біля теплої грубки і спокійно засопів, навіть не картаючи себе за те, що дав невідомій людині свої координати. Усе таки історія з кухлем – це єдина історія мого життя, яка тепер розвивалася. В іншому разі я б сидів, дивився на дощ, що стікає по шибці, думав би про те, що безробітний, не знав би, де діти гроші. А так, прекрасна історія про лицаря, що захищає свій замок.

***

У цей самий час я почув рипіння долівки в хаті. І це не міг бути Кіт, бо він так важко не ступає. Отже, від’їзд в Італію через день, у ту країну, де, за іронією долі живе чи перебуває зараз замовник цього кухля. Який же довгий ланцюжок веде від замовника кухля до його власника.

Але треба концентруватися на поїздці. Отже, через день. Якраз встигну вирішити наболілі питання. Дивно, що людина, переживши великий стрес, не стає слабшою, а навпаки. З іншого боку, можливо, у мені завжди дрімала жага пригод. А ця хата зі сховком лиш додала смаку життя. Поглянув на телефон, де був завбачливо вимкнений звук. Хтось телефонував, але зі зрозумілих причин я не міг відповісти. Тож я просто продовжував лежати, стискаючи в руках і телефон і молоток. Урешті поскрипування стихло. Мабуть, непроханий гість пішов в іншу кімнату. От лише цікаво, скільки ж людей зараз у моїй хаті шукають кухля. Саме в цей час я почув, як хтось тихо скрадається по сходах на горище. Як тільки голова вистромилася, я щосили вгатив по ній молотком. Тіло як мішок з картоплею покотилося додолу, а вслід наполегливо і глухо застрекотів автомат чи що там ще, плюючи в мій бік кулі, які безладно розліталися крізь діру в стелі і пробивали старий шифер та в’їдалися в балки.

Я перекотився подалі від входу на горище, дивуючись, що зброя може так тихо стріляти. Цей звук не почув би жоден сусід, мабуть саме так і працює зброя з глушником. Шкода, що я таки не мав пістолета, яким мені погрожував перший бандит. Варто було б таки спробувати відстрілятися, але чим? Відкотившись, я вирішив дати здачі тим, що є. Тут варто щиро зізнатися, коли я ліз на горище, то шукав щось велике і таке, яке здійме шум. Тому взяв сюди трьохлітрову банку з ти незрозумілим, що закрутив колись на зиму попередній господар дому. Бувають моменти в житті, які не піддаються логіці. Закрутка на зиму не могла мене врятувати від бандитів, проте я чомусь вірив, що вона змінить хід поєдинку.

Я спостерігав, як банка повільно котиться до дірки в стелі. У цей час почулося, як хтось вовтузиться внизу, мабуть, відтягували пораненого мною бійця. У цей час банка зникла в дірці, полетіла донизу і гепнулась на підлогу. Скажу вам, досить лунко. Почулося зле матюччя, до мене долинув вкрай неприємний сморід гнилих овочів. Хтось став на скло і воно захрустіло, а людина, у відповідь завила.

Мабуть, варто повторити, що не знаю, чому я сюди на горище поряд з усяким інструментом забрав і банку. Потім, міркуючи, я вирішив, що це було пов’язано з підсвідомістю, з дитячими іграми абощо. Колись ми любили щось кидати з балконів. І я за це навіть отримав від батьків прочухана. Та саме банку я хотів скинути на тих, хто планував забрати в мене кухля. Він, до речі лежав обмотаний декількома ганчірками в залізній шафці у потаємній кімнаті.

– Гей, там, дєда, злазь, дурачок, ми тебе трогати не будемо, віддай кружку! – закричав чийсь владний металевий голос, але між рядками читалася така агресія і злість, що я вирішив таки не йти на співпрацю, більше того, навіть не уточнював, що я не дід, а ще цілком молодий, як для себе особисто, чоловік.

Мовчки підсунувшись до теплої і товстої грубки, я стискав кінець довгого ланцюга, яким, можливо, колись, була прип’ята до деревця коза Зірка чи Білка, чи як ще називають в селі кіз? А може дід на такому ланцюгу тримав корову. Бог з ним, тим господарством. Важливо було, що шарпнувши за ланцюг, я мав скинути на того, хто зараз визирне з тієї дірки на горище, старий іржавий велосипед. Це мені нагадувало фільми дитинства про хлопчика, який сам відбивався в будинку від бандитів. У фільмі хлопчик відбився, але в житті, кажуть, в нього склалося не дуже, бо ніби підсів на наркотики чи ще якусь заразу. Краще б завів собі худобу… Між тим, я міг оборонятися лише тим, що було під руками. Високу велосипедну раму, яка стояла сперта на дошку, я хотів використати не як якусь вкрай потужну зброю, а як пугало.

Унизу скрипіли сходи. Мене ще раз покликали, і ще раз назвали дідом. Я таки проковтнув образу, і там унизу, мабуть, вирішили, що я убитий. Нагору таки піднімався чоловік, не дуже криючись і стиха навіть лаючись, що було необачно. Думаю, оця дурна ідея з банкою таки мала якусь користь. Там унизу вирішили, що банка – це моя єдина потужна зброя і розслабилися.

По голосу невідомого я чув, коли саме треба смикнути за ланцюг. Спершу показалася голова, потім бандит став все більше підніматися над діркою в стелі, а я закляк, боячись, щоб те велике, що він тримав в руці, не вистрілило. Проте врешті мозок відпустив м’язи, і я смикнув ціпок, сам скорчившись у позі ембріона за грубкою, яка була досить товстою, щоб витримати не одну чергу автомата. Але стрілянини не було. Схоже чоловік у темряві вирішив, що на нього хтось кинувся. Він почав боротися з рамою велосипеда, крізь яку простромилася його голова. Неочікуваність такого розвитку подій, схоже, збила бандита з пантелику настільки, що він оступився і тіло смикнулося донизу, але на моє щастя він примудрився просунути вільну руку у раму, а тоді перехопив нею автомат і в падінні намертво вчепився у нього рукою, відповідно, автомат був стиснутий і не міг вискочити просто так з рами. Чоловік повис, а знизу затріщали і звалилися трухляві сходи, якими до цього вже з’їхав попередній бандит. Ті, збиті з простих дощечок сходи, і так трималися на шмарклях і доброму слові надто довго. Поки відбувалася ця нерівна боротьба між людиною і металом, я підскочив до дірки і вгатив цвяходером по руці, яку бачив. Бандит з криком загримів донизу, а я схопив автомат і став похапцем намацувати, де ж там натискати і з якого боку стріляти.

Скажу вам, що мати вищу освіту таки непогано. Якщо ви справді навчаєтеся, а потім ще й викладаєте, то розвиваєте мозок принаймні настільки, що можете зрозуміти, де в автомата перед, а де зад. Я таки розібрався і натиснувши на спусковий гачок, випустив у чорну діру униз трохи куль. Колотнеча внизу дала зрозуміти, що я нікого не вбив. Рипнули двері і непроханий гість встиг втекти надвір раніше, ніж я б спустився додолу. А спускатися таки було потрібно. Хата була не такою вже й високою. Тож мені нічого не залишалося, як випустивши наосліп ще пару черг з автомата, скинути його униз акуратно на тіло, що масною смолянистою плямою виднілося серед загальних сутінок, а тоді… А чи не можу я покалічитися об свою ж банку? Я намацав серед купи непотребу на горищі якісь шкарбани, натягнув поверх своїх черевиків і тоді прослизнув у дірку, зависнувши, щоб зменшити відстань до підлоги. Врешті пальці таки зісковзнули, і я приземлився на підлогу серед битого скла.

Нога, яка боліла до цього, тепер заболіла ще більше. Мабуть, таки треба у травмпункт. Я підповз до чоловіка, якому гепнув по голові і забрав автомат, намацуючи знову де передня частина, щоб не пристрелити себе самому.

Надворі була тиша, у будинку теж. Аж тут почувся звук мотору – хтось від’їжджав від мого будинку. Я вистромив автомат крізь розбиту кулею шибку і вистрелив. «Нехай бояться!» – войовничо проказав сам собі.

Продірявлена кулею чорна велика машина рвонула з місця. Я ж відчув, що натискання спускового гачка вже не дає ніякого ефекту. Отже, скінчилися набої. У цей час знову задзвонив телефон. Дружина! Але говорити я не міг. З цілком зрозумілих причин.

***

За ноутбуком я посидів недовго, боявся, що бандити, скільки б їх не було, повернуться. Встиг написати дружині, написав і тому Роберту, який, швидше за все, і стояв за цією стріляниною. Після цього вичистив браузер ноутбука, вийшовши з усіх можливих соціальних мереж. На всяк випадок. Також ретельно протер автомат ганчір’ям і лишив собі в хаті як непотріб, адже запасних патронів не мав. Забрав з собою з хати лише акуратно загорнутого кухля і гроші. Потім таки прихопив і ноутбук. Опісля відтягнув чоловіка, якого вдарив по голові, до машини і стиха, не включаючи фар, поїхав по розбитій дорозі до центру села, де поклав його на зупинку і лиш тоді повідомив в поліцію про знайденого незнайомця, який нібито говорив мені, що втік з якоїсь автомобільної аварії.

Відчувши себе доброю людиною, яка не кинула собі подібного в біді, поїхав додому. Але не так як завжди, а через лісок. Земля тут розбухла від вологи, тож я лишив машину під кущем далеко від хати, щоб не загрузла.

Сам пішов уперед. Таким чином я опинився там, де колись опинився найперший незнайомець, котрий тримав мене на мушці пістолета, поки я ламав стіну в хаті до секретної кімнати. З того часу стільки всього сталося, що для мене минула нібито вже ціла вічність. Десь далеко по вулиці блимнула і вимкнулася пара фар. Отже, поранений моєю банкою і цвяходером утікач привів підмогу. Мені лишалося лише спостерігати призвичаєними вже до темряви очима за тінями, що побігли до моєї хати. Скільки ж тут їх? Ніби четверо, чи п’ятеро. Уночі важко було розгледіти, ще й з такої відстані. Може їх навіть було більше. Та й рухалися вони швидко і тут вже, мабуть, справа була не в грошах. Думаю, я дуже зачепив їх особисті почування… Усе таки вони, либонь, припускали, що я якийсь дід. Хто-зна як Роберт з Інтернету зрозумів мене. Може він вирішив, що листується з ним уже й не антиквар, а старий власник кухля. Я не знав їх попередні розмови чи домовленості. Але дуже сподівався, що він прочитає мій нічний лист.

З хати не долинало ні звуку, бо я таки був задалеко. Але крізь вікна вряди-годи помітні були відблиски ліхтариків, отже, вони шукали мене і кухля вже майже не криючись. Я ж сидів тут і відчував, як мої ноги вже давно промокли і зараз мокли від безупинного дощу плечі й голова.

Тіні вийшли з хати, хтось дивився у телефон. Ага, може таки той невідомий мені Роберт дасть їм відбій після мого повідомлення? Тіні ковзнули у бік машини і зникли. Дуже хотілося, щоб вони забрали і той автомат, з якого я стріляв. Удалині зблиснули фари. Я ж усе сидів під кущем і не наважувався йти до своєї хати. І справа була не лише в перелякові, а й у нозі, яка задерев’яніла і просто таки волала про фахову лікарську допомогу.

Ураз манівцями до хати підступила ще одна тінь і клянуся вам, я мало не кинув у неї кавалком землі, адже то, скоріш за все, була сусідка, що торгувала алкоголем. Вона чи не найближче жила до моєї віддаленої від усіх інших хати. Хоч цей мій куток і передбачав певну інтимність, та все ж з її будинку було видно і машини, й фари. Почулося чи вона гукнула? Тоді зайшла в хату, у мою хату! Хоча, чого можна було ще чекати від торговки самогоном?

Швидко став пригадувати усе важливе і цінне, що було в мене у хаті. Документи з грошима лежали в бардачку машини, ноутбук і кухоль теж був у машині, гроші при мені. Власне, і машина, моя перша, хоч і не статусна, машина, яка була для мене цінністю, знаходилася неподалік. Відкрилися двері і тінь метнулася у бік своєї хати. У темряві я чітко почув якесь дзенькання. «Посуд!» – справді, сусідка обрала собі металевий посуд, який завжди може бути в пригоді. Ну не нахаба? Та яке вона має право!

Знову я хотів кинути у її бік грудкою, але все було таке мокре від дощу, що й грудка б розвалилася раніше, ніж долетіла до цілі.

Усе ж, думаю, посуд можна купити, або, маючи таку натуру як тепер, я міг би піти і забрати не тільки свій посуд, а й той, що був у тітки вдома. Та чи треба було привертати увагу? Краще сказати їй, якщо питатиме за нічних гостей, що мене пограбували, поки був у місті в батьків.

З цими думками я, геть мокрий, пішов до машини і поїхав у місто. Ніч завершувалася. Слід було трохи перечекати і тоді мав відкритися базар, адже карантин вже потроху пом’якшували. А на базарі слід було придбати новий одяг, взуття і тоді вже йти в травмпункт не схожим на безхатька, а будучи нормальною людиною.

ДАЛІ БУДЕ.

Друкується з: Вівчарик Н. Хата з секретом / Н. Вівчарик // Душа землі – в людському слові: зб. творів лауреатів Всеукраїнського конкурсу кращих творів на сільську та аграрну тематику ім. Григора Тютюнника. – К.: Самміт-Книга, 2020. – С. 110–134.

  Буду вдячний за коментарі та поширення :) Вам секунда роботи, а я буду знати, що хтось читає і реагує