Хата з секретом (повість-трилер) Частина 2.

ПРОДОВЖЕННЯ. Початок - ТУТ

***

Виявилося, що виїхати з села, особливо з моєї вулиці, після дощу нелегко, бо тут асфальту не так і багато, як і старої бруківки, тому довелося попітніти, щоб вирулити на нормальний шлях, та ще враховуючи мій невеликий досвід водіння. Так само я намучився, намагаючись потім втрапити до свого дому. Це було ще важче, бо, очевидно, за моєї відсутності дорогою проїхав чи то якийсь великий автомобіль, чи трактор і перемісив у багно залишки дороги. Тепер вона була схожа на ту безладну купу каші, яку я собі нещодавно накидав у миску і з’їв.

Кіт чекав на ґанку. Я витягнув пакет з їжею, одразу всипав у якусь стару миску котові смаколиків. Потім пішов в хату і замочив насіння гарбузів і соняшників отрутою від щурів і мишей. Потім був дзвінок мамі, потім я розтоплював знову піч. Ну, знаєте як воно буває. Ще подзвонив Толик і ми пробазікали з ним добрячу годину по відозв’язку – я ходив по кімнатах і показував екскурсію. Врешті настав вечір, я посидів за комп’ютером, потім готував їсти, а перед сном розклав усе просякнуте отрутою насіння на газету сушитися, підсунувши поближче до пічки.

***

Устав я рано. Спершу мало не почав лузати насіння, але спохопився і зсипавши його до банки, так і лишив на столі, вирішивши ввечері посипати по кутках. Власне, в інструкції було написано, що слід замочити в отруті пшеницю, але пшениці я купити не додумався, а от соняшникового і гарбузового насіння було вдосталь. Я це так ретельно розповідаю, щоб ви запам’ятали це насіння, бо саме воно мене врятує.

Узявся до роботи. Моєю екіпіровкою була стара одіж і противірусна маска, щоб не надихатися пилюкою. Тож долотом і молотком, почав довбати дірку. Стара стіна піддавалася легко, і я уявляв, як за нею побачу чорну смолисту пітьму, кіптяву, нутрощі великої печі, які там роками накопичувалися від спалювання дров. Можливо, я десь таки прорахувався і зараз ця дурна ідея обернеться повним фіаско.

Невелика діра таки була зроблена. Стіна складалася з якихось чорних вуглистих блоків, склеєних між собою чи то глиною чи якимсь іншим дешевим матеріалом. Ну звісно, а хто вам у сиву давнину клав би тут білу цеглу в бетон?

Коли у дірку посвітив ліхтариком, у мене немов мурашки побігли по шкірі. Там, вимальовувалися обриси чи-то меблів, чи-то якихось інструментів. Щось зблиснуло і по внутрішніх стінах невеличкого приміщення побігли сонячні зайчики. Отже, там було як мінімум скло. Стара шафа зі скляними дверима? Але чому замурована в міні-приміщенні?

Зрештою я збагнув, що мої внутрішні припущення і підозри таки знайшли пояснення – тут був якийсь сховок (у кращому разі) або смітник, тобто замурований непотріб (у гіршому). Я кинувся на двір за молотом, який бачив у тому таки сараї. Тут треба було працювати рішуче і наполегливо, бо з’явилася мета. Можливо, у хаті була комора, як у моїх батьків у квартирі, і там можна було б знайти купу всіляких старовинних речей. А тоді я звісно збагачуся! Перше припущення завжди є найфантастичнішим найнеймовірнішим, скоріш за все хибним, але досвід життя вже показував мені, що перше припущення водночас нерідко стає якраз тим єдиним вірним, у яке спершу ніхто не вірив.

Дорогою я мало не збив свого сірого кота.

– Кіт, гайда допомагати, – зарепетував я йому і мало не врізався у чоловіка, що стояв у моєму дворі.

***

– Доброго дня! – не дав мені оговтатися чоловік.

Він був немов уламок скелі, яку хвилями відірвало від високого берега, а потім відполірувало морем: довгий, худий, жилавий, водночас без чітких рис обличчя, за які можна було б зачепитися. Не мав він ні родимок, ні бородавок, ні гострого носа, чи окулярів. Просто чоловік у чорному костюмі, який з’явився невідь звідки в моєму дворі. І цей голос був саме тим, який я оце сьогодні чув по телефону крізь тріск і шум мережі. Цей голос немов заворожував, заспокоював і ще більше відволікав від зовнішності, бо змушував просто розслабитися і не нервувати. Це був якийсь Кашпіровський, їй-богу. Єдине, що я помітив в його образі таке, за що міг зачепитися – костюм йому не личив, немов він не звик до нього.

– А… А… А що ви тут робите? – запитав я.

– Розумієте, я намагався до вас додзвонитися, але справа не чекає. Зв'язок у цих краях, як ми знаємо, поганий. І я врешті вирішив приїхати до вас особисто. Але тут ось яка справа, у мене досить гарне дороге авто, проте низька посадка, і я б на ньому сюди не доїхав по розкислій від дощу землі. Тому проїхавши від траси аж ген до того лісочку, що у вас за городом, я лишив там машину, а сам вирішив пройтися. Щоправда замастився…

Лиш зараз я відвів погляд від його лиця і поглянув на туфлі, які, мабуть, були дорогими, та тепер були забрьохані вкрай, як і нижня частина брюк.

– То, може, зайдемо в дім, – чи то запитав, чи то запропонував гість.

– Так, звісно, – сказав я, бо будучи вчителем ще й гарно вихований батьками, ти не можеш ось просто так взяти і послати у відомому напрямку невідомого гостя, який пройшов такий шлях до тебе.

Лиш підходячи до ґанку я замислився: «А навіщо він пройшов такий шлях до мене?»

Повернувшись, я набрав в груди повітря, та марно.

– Повірте, справа стосується цього будинку, я зараз сяду і покажу вам документи, у нас виникла невелика помилка по спадщині, – зауважив чоловік і тут я помітив у його руці чорну папку.

Ми таки зайшли до будинок. У коридорі роззулися і пройшли на кухню

– Ох, та у вас ремонт, – спохопився гість і в голосі заграли нотки тривоги.

– Я тут трохи хотів переробити стіни, недавно купив цю хату. А вас як звати? – вирішив я познайомитися, хоч, щиро зізнатися, мені не дуже було й цікаво.

– Олег Львович. А вас… Сергій?

– Так, а звідки ви знаєте?

– Розумієте, я був у нотаріуса, склалася дуже неприємна ситуація. Я родич господаря цього дому і, як ви розумієте, спадкоємець. Тож, з усією повагою, нам треба буде переглянути власність на хату. Але! Відразу попереджу, що маю гарний бізнес, я людина не бідна,  тому компенсую вам усе, навіть моральні збитки.

– Е-е-е, – тільки й зміг промовити я.

– Так, я все розумію, але прошу не поспішати з судженнями. Я з’явився раптово, це так незручно, але закон на моїй стороні. І я готовий компенсувати ці незручності.

Запала тиша. Чоловік у чорному костюмі стояв серед кухні у шкарпетках, у заляпаних болотом брюках, з чорною папкою, в якій був крах моїх мрій і фантазій.

– А що у вас у папці? – раптом запитав я. – Ви ж розумієте, що це треба якось документально вирішити.

– Так, звісно, у папці ось документи. Копії від нотаріуса. Ви можете все переглянути. Навіть краще сказати, повинні переглянути, бо це ж документи, – він почав розкладати папери на столі, але я не міг сфокусувати погляд.

Урешті я сів, він також. Я витер об штани руки і взяв декілька листків документів. Що це все означало?

– Але ж я ходив до нотаріуса, вона перевіряла всі документи, і в сільраді я був…

– Я все розумію, але вкралася помилка. Дід не зазначав про мене як онука, але я онук і маю право на цю хату. Послухайте, я приїхав здалеку, з Києва. Я не хочу ні судитися, ні конфліктувати. Ми могли б це якось вирішити в законний спосіб і мирно? – він заглядав мені в душу і від цього мені робилося якось тривожно.

– Що ви хочете зараз?

– Відкупити у вас хату за ту ж ціну, бо ви думали, що купуєте її законно, вкладали гроші. Також я додам зверху грошей за цей клопіт.

– Нащо це вам? Ви тут житимете?

– Ні, село ж навіть не в Київській області, на роботу не наїздишся, але як спадщина, як пам’ять про діда, хата важлива для мене. Дуже, бо я любив діда, – сказав чоловік, але у голосі не було ні грама емоцій, немов це говорив робот.

– Слухайте, забув, як вас…

– Олег Львович.

– Так, вибачте, Олег Львович, все дуже раптово, неочікувано. Я маю подумати. Мені треба поговорити з юристом, показати документи… Так же не робиться.

Я засовався на стільці.

– Я приїхав з Києва, сьогодні ще повертатися, а ви самі бачили, які дороги. За скільки ви купили хату?

– Та смішна ціна, якщо ви були в нотаріуса, то могли бачити копію договору. Тут же не в грошах діло. Просто я вирішив перебратися з міста.

– Я вам даю п’ятнадцять тисяч доларів, за які ви купите іншу хату в селі, кращу. Плюс залишиться на ремонт. А мені просто не хочеться більше їздити сюди і розбиратися з документами, – сказав рішуче гість і встав.

– Та я не знаю. Все одно треба все зважити. Слухайте, а чого ви не в масці? – раптом вихопилося у мене, бо я згадав, що робиться в містах, про це щодня розповідали у новинах, тому встав і відсторонився від чоловіка.

– Ваша правда, забув у машині. Але я майже не бачуся зараз з людьми, керую бізнесом віддалено. Та й ви тут самі живете, тож, думаю, ми не хворі. Що ви скажете? Це гарна пропозиція, і я таки бачив у нотаріуса, за скільки ви купили хату. Погодьтеся, я пропоную вигідну ціну, – сказав гість і мені здалося, що він зараз протягне руку, щоб скріпити свої наміри рукостисканням.

Але я не був до такого готовий. Попри те, що я не мав роботи і великих заощаджень, я вже мав цю хату і за ці кілька днів вона стала мені чимось більшим, ніж просто сільська хата. Та й чоловік цей здавався підозрілим. Він був більше схожий на тих хлопців, що ходять по офісах і намагаються продати вам запрошення у боулінг-клуб абощо. А головне, я досі не знав, що там за стіною, яку саме хотів розламати? Цей інтерес повністю мене поглинув.

– Олег Львович, ви мені вибачте, але давайте ви залишите документи, я спокійно їх прочитаю. Якщо все гаразд, то будемо думати, як діяти далі. Я ж складав плани на життя, вже от обживатися тут почав, і раптом ви таке заявляєте. Дякую за щедрість, але я прошу час на роздуми. Станом натепер по документах це моя хата. Принаймні, я платив гроші нотаріусу і все оформляв як слід.

Здавалося, що я говорю зі стінкою. З таким самим успіхом я міг говорити все це своєму новому товаришу Коту. Бо чоловік просто стояв і поглядав на дірку, яку я видлубав у стіні, не киваючи головою і, здавалося б, поринувши у власні роздуми.

– А що ви робите? – запитав він.

– Я здається казав, ремонт думав починати, збити трохи стіни і заново поштукатурити, – враз я спіймав себе на думці, що виправдовуюся у своїй же хаті за свої ж дії.

– Але треба меблі було спершу винести, бо будуть у пилюці, – сказав гість.

– Ага, дякую. Я впораюся.

Виникла пауза. Залишилося лише сподіватися, що він піде. Я нахилився, щоб узяти молоток і продемонструвати готовність продовжити ремонт, та коли піднявся на рівні, заціпенів, бо на мене дивилося дуло пістолета.

***

Ви, мабуть, не знаєте, як це – дивитися у дуло пістолета. І ти не вагаєшся, чи пістолет справжній, чи іграшковий. Ти розумієш, що з таким не жартують і отут просто зараз може все вирішитеся. Раптово хочеться подзвонити мамі, помиритися з батьком, пригадати хоч щось, що ти зробив корисного в житті. Мені одразу згадався один учень, якому саме я привив любов до історії. Я займався з ним окремо і він вступив саме на історичний факультет, ще й на безкоштовне навчання. Усе це промайнуло в моїй голові за секунду. А ще було трохи соромно і ніяково. Ну за те, що я помру і якось нічого надзвичайного не лишу – ні дуже великих справ, ні елементарного пояснення, чого мене не стало. Тобіж це парадокс, але я відчував, що будучи мертвим, буду все одно соромитися звідкись згори, де б не був той інший світ, соромитися за те, що отак пішов по-англійськи, не попрощавшись.

– Ти якийсь трохи впертий. Це набридає. Знаєш? Я тут багато часу згаяв, і мені це не подобається. Знаєш? Ану сядь ще раз на той довбаний стілець і поговоримо, – сказав усе тим же рівним і трохи заспокійливим голосом гість, але тепер його голос не заколисував, а лякав і пробирав до кісток, бо ця медова інтонація була подібна до тягучої слини, підсмаженої на сковорідці і поданої на голу тарілку.

Найважче було перевести погляд з дула пістолета на стілець, щоб сісти. Пістолет притягував, як пилосос пилюку. І мені здавалося, що коли втрачу контроль за тим дулом, то одразу отримаю кулю. Сідаючи я ковзнув поглядом по гостеві. Його очі, на відміну від голосу, змінилися. Вони тепер були схожі на дві жарини, що розгорілися не на жарт. У чомусь вони були схожі з дулом пістолета, бо з них теж мала б вилетіти гаряча іскра.

– Сів і добре. Ти взагалі хто по життю? – запитав Олег Львович.

– Я… Я… Я… – язик загус в тяжкій і липкій субстанції і не хотів рухатися.

– Я ж можу і вистрелити, знаєш? Давай чітко кажи, хто ти по життю? Хоч я і так наводив справки. Учитель, так? Вчиш дітей за наші податки. Мабуть, інколи й старшокласниць лапаєш, – загиготів раптом гість.

Мене пересмикнуло, але я не зробив спроби щось відповісти. Язик поки що не слухався.

– Так-от, я вважаю, що ти мав би мені дякувати за те, що досі живий. Знаєш?

Оце його «Знаєш?» починало трохи бісити. Припускаю, це було якесь слово-паразит і воно проривалося назовні з підсвідомості через його внутрішню напругу, бо не віриться мені, що ця людина була геть без емоцій.

– Угу, – щось прогугнявив я.

– Якщо будеш слухатися, то все буде добре. А тепер бери молот, інструменти і давай, колупай стіну, – махнув рукою чоловік.

Він підтягнув на колінах брюки і тоді підклав одну ногу під себе. Це був природний рух і попри своє здивування, що мене змушують працювати, я вловив в цьому рухові втому і не комфортність перебування тут. У нього змерзли ноги, можливо, навіть промокли, поки він, лишивши машину, брів через город сюди по багнюці.

– Е-е-е… – почав потрохи відходити я.

– Так, давай, роби те, що ти хотів зробити, розвали стіну. Ну! – врешті з притиском сказав він, вирвавши мене з заціпеніння.

Уставши зі стільця, я взяв інструмент.

– Тільки без фокусів, Сергію, бо я гарно стріляю, знаєш? – і він вистрелив у стелю. У мене випало з рук все, що я тримав, вуха заклало, а на голову посипалася стара порохня.

Він, схоже, був задоволений собою. Та я підняв інструмент і став гамселити у стіну, довбучи її щосили, немов кріт, вгризаючись усе глибше і глибше. Як я вже казав, стіна тут складалася з якихось вугільних блоків, перемазаних глиною, тому легко піддавалася.

Поки я працював фізично, вдалося розблокувати розум. Мимоволі я пригадував усіх своїх учнів. Коли людина, виростаючи, перетворюється в монстра? У який саме момент? Мені було важко уявити, щоб хтось з моїх учнів тримав у руках зброю, хіба що під час виконання військового обов’язку.

От народжується людина і світ для неї великий-великий, дивовижний, незбагненний. Дитя переповнюється позитивними емоціями від самого лише споглядання мурашки, а від вигляду такої комашки як жук-сонечко взагалі бентежиться. Згодом ми замуровуємо всі свої найкращі щирі поривання і почуття кудись далеко, як оце в цій хаті замурували кімнату. Напоказ лишаємо лиш те, що необхідно для вирішення дорослих питань, пов’язаних насамперед з грошима і владою. Адже, по-суті, всі інші питання другорядні. І якщо у дитячому віці для нас великою є і мурашка, то в дорослому віці інколи навіть велелюдний мітинг на площі для нас не аргумент. Виграє той, хто може швидко знайти в душах навколишніх ці потаємні кімнати і тоді люди знічуються, стають вразливими, їх немов оголили. Ними можна маніпулювати.

– Давай-давай, стіна там має бути не тверда, знаєш? – раптом вирвав мене від філософських роздумів гість.

Я обернувся. Яким же було моє здивування, коли я побачив, як він лузає насіння, просякнуте отрутою для мишей і приготовлене зовсім не для нього.

– Ну! – скомандував він.

Це убило в мене бажання убезпечити його від отруєння.

– Нащо це вам? Що там? – запитав я. – Це ж усього лише хата.

– Знаєш, інколи минуле може так закрутити, що навіть ти, вчитель історії, не розплутаєш. Я колишній звичайний сільський дільничний, який знав багато секретів жителів навколишній сіл. Це було дуже давно. Потім я порозумнішав і покинув цю дурну роботу. Обдерши наївних бабів і дідів, я зміг зібрати досить грошей, щоб докинути в який треба общак. Чув про чорних рієлторів?

– Чув… Людей обдурюють.

– Знаєш? Добре. А найперше обдурюють дідів-бабів. Старі, як діти, довірливі. От я це використовую. Але через карантин і там поки застій. Тож поки вся країна на карантині, я вирішив пригадати старі справи, згадав за цю хату. Ти не проти якщо я закурю? – запитав чоловік і дістав цигарку, не чекаючи згоди, а тоді продовжив.

– Бачиш, тут таке діло, що я кидаю палити, тож багато лузаю насіння. Кажуть допомагає. Та все ж інколи хочеться і покурити, посмердіти, як каже моя дружина. Так-от, розкажу тобі історію, бо тобі, історику, це буде цікаво, – завершив він фразу дурнуватим гигиканням: – Колись дід того діда, що жив тут у хаті, працював у княгині Яшвіль кучером. Ну це, типу, водій. На прохання княгині, перед її еміграцією під час революції до Чехословаччини, заховав, закопавши у землю, її дорогоцінний посуд. Вона, наївна, сподівалася, що все вляжеться і можна буде повернутися. Зрозуміло, що той кучер не міг теж скористатися якось тим посудом, чи продати його, бо потрапив би на Соловки. І лише після війни, будуючи нову хату на місці згорілої, він разом з сином і онуком переховав сервізи до потаємної кімнати. Син помер, таємницю знав лише онук. І тут приходжу на допомогу я, славний дільничний. Той онук, якого я вже знав як дідулю, коли вже старим доживав віку на самоті, почав впадати в слабоумство, чи в що там ще, і поплутавши мене зі своїм сином, розповів цю історію. А синові не встиг розповісти... Помер… Я геть не мав тоді часу ламати стіни, та й родичі часто в нього ошивалися, але він лише мені відкрився. Вмію я довіру викликати…

Чоловік замислився про щось своє. Я ж продовжив бити стіну, не бажаючи розмовляти далі. По-суті, якби я не купив цієї хати, вона б стояла пусткою і цей бандит міг би спокійно прийти та розбити стіну сам. І треба ж було мені купувати саме цю хату. Проте, все ж цікаво було побачити, що там, у сховку?

Стіна була оббита добряче і я стояв по коліна в будівельному смітті. У маленьку кімнатку, що виднілася крізь отвір, можна вже було зайти. Вона була без вікон і дверей, лиш стояли у ній дві металеві шафки, які і відблискували завдяки ліхтарику. Я не міг припустити, що тут буде метал, думав, що то дерев’яні шафки зі склом. Але, напевне, від кухонної пічки тут могло бути занадто гаряче для деревини, проте он у стелі таки була дірка, тож провітрювання було. Залізши всередину, я побачив, що шафки були геть простими – квадратними і без будь-яких прикрас. Відкривши повільно одні дверцята, побачив усередині посуд, схоже, скляний і глиняний.

– Давай винось потроху сюди на стіл. Будеш сьогодні вантажником, – скомандував мій гість, лузаючи насіння.

Він здавався трішки сивим, бо порох від стіни осипав і його, але, мабуть, боячись втратити наді мною контроль, не відходив нікуди протягом всього цього часу. Цікаво, що він зробить зі мною? Пристрелить? Чи може та мишача отрута його доконає швидше?

***

Коли я відкрив шафки і почав підсвічувати собі телефоном, з якого цей бандит витяг сім-картку, боячись, що комусь зателефоную, то зрозумів, що тут частини сервізу. І це був цікавий посуд, від якого дихало древністю.

– Яшвіль, ну, княгиня, точно тут жила. Ну, це я в інтернеті читав. Це прізвище згадував і дідок, що тут жив. Та ти знаєш її, ти ж історик. Давай, кажу, тягни сюди все на стіл! – скомандував Олег Львович.

Я акуратно став брати посуд, а це кружки, блюдця, цукернички, декілька невеликих глечиків… Інстинктом історика відчуваючи, що це непростий посуд, я намагався якомога акуратніше все переносити на стіл. Мій поневолювач дивився на все чорними ґудзиками очей, навіть не торкаючись посуду. Він лузав насіння і схоже підраховував ціну скарбу.

Серед кружечок були і маленькі прозорі безбарвні чи кофейні, так і білі, мабуть, не скляні, а порцелянові абощо. Вони були розмальовані синіми чи чорними візерунками, але оскільки день наближався до завершення, я вже погано бачив деталізацію малюнків: квіти, фігурки людей, якісь тварини і будівлі. Глиняні глечики з товстими стінками були схожі на ті, які є у моєї мами, і водночас це були геть інакші глечики.

«А якщо це дійсно якісь сервізи і глечики з кухні самої пані княгині Наталії Григорівни Яшвіль?» – тоді це може бути дуже гарна сума коштів.

Саме в цей час чоловік у костюмі за столом подав голос.

– Тисячі доларів, чи не так? Але треба фахівця, щоб все це порахував і дав точну ціну. Проте можна спробувати аукціони, – замислено мовив він.

– Це все належить Україні, посуд треба здати в музей, щоб люди могли приходити бачити… – сказав я, хоч сам не очікував від себе такого.

У моєму теперішньому треба думати про те як вижити, а не гратися в патріотизм.

– Ти смішний. Які музеї? Туди нормальні люди не ходять. Давай, дурню, діставай усе на стіл, – останні слова цього бевзя були якимись придушеними.

Що лишалося робити? Я продовжив усе виносити з шафи на стіл. Оскільки шаф було дві, я добряче наробився, пролазячи туди-сюди в дірку у потайну кімнату. Надворі геть потемніло, і ми ввімкнули світло, щільно завішавши старі пожовклі штори. Я поки не мерз, бо рухався, але відчував, що у кімнаті стало прохолодніше. Як уже мовилося, весна не балувала теплом і варто було протопити. Мій гість, який так і сидів, однією рукою тримаючи пістолет, а другою або курячи, або лузаючи насіння, мав поганий вигляд. Чи то від пилюки, яка вкривала тут усе, чи від нездужання він помітно зблід. Ну що ж, у справі накопичення грошей і прагнення влади здоров’я ми часто ставимо не на першу позицію. Далеко не першу.

Працюючи нарочито повільно (нібито з надмірної обережності), щоб відтягти момент розв’язки цієї історії, я перелякано думав, як бути далі. Навіть вартість посуду мене не хвилювала. Переносячи чи не останній посуд на стіл, я помітив, що й очі гостя стали якимись бляклими, сірими і вже не блищали.

Не знаю, що тоді на мене найшло. Немов саме провидіння допомогло. Я повернувся у потайну кімнату, і знайшов у шафці останній пузатий глечик. Він був більший за інші, і думаючи про те, чи не могли в ньому подавати княгині якусь печеню, я тихо поскладав у нього всі кавалки стіни, які тільки знайшов і глечик став досить грізною зброєю, важкою зброєю. Винісши його, я побачив, що мій гість злегка похитнувся у кріслі.

Потім важко вставши, він сплюнув у пилюку, поглянув на мене і мовчки став наставляти пістолета. Отже, мавр зробив роботу і міг бути ліквідованим, перефразовуючи відомий вислів.

Я не був навченим перехоплювати пістолети у бандитів, тому лиш міркував, чи зможу затулитися глечиком, як щитом. Але Олег Львович похитнувся, мовби щось усередині нього обірвалося. Отже, отрута для пацюків почала діяти.

Він прочитав щось у моїх очах і там зблиснув гнів. Проте зрозуміти до пуття у чім річ так, напевне, і не зміг. Рука похитнулася, він хотів щось сказати, але бракувало сил. Зрештою, він просто взяв і вистрелив, від чого сам заточився і впав. Цей постріл був настільки ж несподіваним, наскільки і хибним, але він вивів мене з заціпеніння. Гість лиш встиг впасти, а я вже підскочив і щосили гепнув його по голові глечиком, який розлетівся від цього на шматки історії. Бандит засмикався і застиг, а я сповз по стіні і став мацати себе від голови до ніг. Рани не було, отже пощастило. Раптом мені звело живіт і вивернуло, хоч у шлунку практично нічого не було. Руки тряслися так, що я не зміг навіть як слід стерти слину з рота. Навкарачки поповз до іншої кімнати, де як тварина виліз на ліжко і впав у забуття. Коли у мене трішки перестало дзвеніти у вухах, я почув як барабанить за вікном дощ. Це мене враз стривожило. Роблячи надзусилля, я піднявся і тримаючись за стіни, пішов до гостя. Той лежав як я його і лишив. Лиш витягши з його руки пістолета, я пішов у іншу кімнату, ліг і вже тоді поринув у небуття.

***

Коли знову продер очі, почув, що надворі і далі періщить дощ. Підійшовши до вікна, збагнув, що погода зіпсувалася остаточно, бо за вікном вечір геть потонув у якійсь калабані, немов я стояв усередині великої калюжі. Кажу вам, що так просто погода ніколи не псується, я ж за нею спостерігаю з дитинства, майже експерт, ну це як політологи на телебаченні. Тут має бути комусь щось вигідно. У конкретному випадку, думаю, вигідно було мені, бо людей надворі навіть гіпотетично не могло бути, тож ніхто з селян не довідався б, якби я кудись спровадив цього чоловіка. Чи був він живий? Не знаю. Купівля цієї хати немов прорвала у мені греблю мого внутрішнього «я», не зовсім хорошого, а втім, чи переймалися б ви долею людини, яка вас мало не вбила?   

Пішовши таки у кімнату, я побачив, що там все без змін, тож це не був жахливий сон. усе було справді так, як і пару годин тому. Серед пилюги і розгардіяшу лежав з проваленою головою чоловік у чорному костюмі. Я нахилився і виявив, що він ще дихає. Це все змінювало, навіть нелюду таки треба було допомогти. Я потягнув його на вулицю і взявши на плечі, пішов через город, тонучи у в’язкій землі. Не варто розповідати, що я думав, йдучи цим масним тістом до дерев, а тоді між деревами рухаючись мало не наосліп до середини ліску, де стояло його дороге авто.

Потім я повернувся назад перевдягтися і взяти велосипед, який теж впхав у машину, не закривши багажника. Лісосмугою виїхав на трасу і, вдавивши педаль газу, погнав у місто, що світилося крізь мокре повітря вдалині. На задньому сидінні час від часу стогнав чоловік з пробитою головою, а в багажнику гуркотів велосипед. Проте я думав про те, як приємно бути заможним і мати гарне авто, бо їхати було вкрай приємно. Напівджип ніс мене легко і швидко, а я, байдужий до ям на дорогах, безжально давив на газ і врешті опинився у місті. Біля перших будинків я притисся до дитячого майданчику, включив аварійку, витягнув велосипед і, кинувши пару каменюк у сусідні автомобілі, які голосно запищали, поїхав назад. Хтось мусів прийти йому на допомогу.

Повертаючись додому у село на велосипеді, я промок до нитки, хоч і мав куртку. Сподівався, що дощ змиє всі сліди. Тому проїхав велосипедом просто у двір і кинув його у сараї. Сам попрямував у хату перевдягтися і зігрітися.

Найбільше хотілося відпочити, але ще змушений був розтопити піч – таке воно сільське життя.

Коли вже зігрівся, а зуби перестали цокотіти і в хату пішов теплий дух від пічки, задзвонив телефон, і я мало не відкусив язик, сіпнувшись, як обпечений. Ураз пройшов холод і кинуло в жар.

Схопився і побачив закордонний номер – дзвонила дружина.

– Сергію, це я. У нас тут якийсь жах. Я вже більше не можу! – заявила вона одразу.

Я не до кінця збагнув про що йдеться, навіть подумав, що у моїх батьків у міській квартирі щось трапилося, але потім пригадав, що дружина з донькою в Неаполі.

– Вероніко, привіт, що сталося? – зреагував я хриплим голосом.

– Як?! Ти не знаєш? У нас вся Італія перетворилася на «червону зону», тобто захищену зону, що вимагає більших обмежень. На щастя, ми проживаємо далеко від північної частини країни, де найбільше поширений вірус. Вже хтозна скільки сидимо вдома, навчаємося мови дистанційно, – заявила вона. – То ти дивишся новини?

– Так-так, дивлюся, але я більше українські дивлюся… – сказав я винувато, скоцюрбившись на ліжку.

Дивно, але зв’язок був такий хороший, немов ми спілкувалися через стінку. Тоді я зрозумів, що вона дзвонила по «Вайберу», отже могла говорити довго.

– Я не можу весь час сидіти з дитиною, а вона ж дівчинка, удома! Нам треба і їсти, і купити щось з одягу, врешті, провідати маму. А все це під забороною! Сергію, ти взагалі чуєш мене? Чи ти, як завжди, лиш робиш вигляд, що слухаєш? Мене хоч мама твоя не чує? – враз сполохалася дружина, чи, вірніше, колишня дружина.

– Вероніко, я тобі не казав, але мій дядько помер, я отримав спадок, а це частинка будинку в місті і, продавши, купив собі у селі під містом хатинку. І от тепер сиджу тут, топлю пічку дровами і не завжди встигаю почитати новини… Мені шкода…

– Що? – голос був вкрай обурений.

– І ще тут виникли проблеми… – я поглянув на розгардіяш і купу сміття від розваленої стіни.

А посеред столу, як лілії посеред озера, виблискував посуд.

– Проблеми? Та чи ти здурів? Тобто в тебе були гроші? Ти отримав спадок? А про нас ти думав? Нехай я вже колишня твоя дружина, але ж дитина! Чи може вона не твоя донька? Ти знаєш як тут зараз Танічці? Коли ти востаннє їй щось надсилав?

Далі вона говорила ще щось, але я відчув, що справді починаю відключатися.

– Я тебе погано чую, Вероніко…

– Не бреши мені! Я тебе прекрасно чую! Ти знаєш які в нас проблеми? Ти думаєш легко так взяти і поїхати, пожертвувати собою заради дитини?! Та чим ти взагалі думав, витрачаючи гроші на якусь хату. І що ти там тепер робиш? Що ти взагалі можеш робити в якомусь задрипаному селі?

– Тут гарно, – простогнав я.

Слухаючи монолог дружини, побачив у вікні якийсь рух. Схопився і мало не впав з ліжка. Виявилося, то сидів на підвіконні мій Кіт і осудливо зазирав до середини. Я пішов до дверей, упустити його в хату. Вероніка продовжувала обурюватися моїм марнотратством як щодо грошей, так і в житті в цілому.

– То ти вишлеш донці, рідні донці хоч якісь кошти? – випалила вона, хоч я відчув, що це їй далося не легко, але ніякого задоволення від того не отримав.

«Нащо ж ти туди поперлася? Кого ти там хотіла зустріти у свої… У свої… Вероніка, нагадай, скільки тобі років?» – хотів запитати я, натомість спитав інше:

– Скажи, будь ласка, яка потрібна допомога і куди можна надіслати?

– Ти знаєш, що є таке поняття, як грошові перекази? Звернися в банк, а моє ім’я і прізвище ти знаєш!

– Тобто, і все? Так само як минулого разу зробити?

– Ну звісно! Цього разу можна й більше! Ти ж он як живеш, хати купуєш! – заявила Вероніка таким тоном, який я найбільше не любив.

Зазвичай після такого, коли ми жили разом, родиною, я відповів щось у дусі «Ти нічого не розумієш!», або «Як ти не розумієш?» Мабуть, я теж був неправий, як і дружина. А те, що вона у подібних сімейних сценах була неправа, я, звісно, не сумнівався. Воно ж як ведеться, що кожна сторона конфлікту завжди переконана у правильності своїх намірів. Та цього разу мені було не до суперечок і відстоювання своєї позиції. Якщо колишній дружині потрібні кошти для нашої спільної доньки, хай навіть вони живуть в Італії, а я в Україні та ще й у цьому маленькому селі без роботи, то треба давати. Так чи інакше он скільки антиквару на столі.

– Так, звісно, я надішлю. І поцілуй Тетянку від мене.

На цьому слові я просто вимкнув зв’язок. Як правило, це право надавалося Вероніці, але не цього разу. Руки тремтіли і сил вже не було. Я щільніше закутався в ковдру і трішки послухавши потріскування дров, заснув.

Коли прокинувся, мабуть, уже був вечір. Отже, я проспав чи й не весь день. Уставши, прислухався до організму, але ознак застуди не відчув. Радий цьому пішов на кухню. Тіло боліло, мовби хтось мене добряче потовк, і дуже хотілося їсти. Я став готувати кашу все на тій де кухонній пічці, накидаючи туди побільше дров, немов зараз буду варити їжі на цілу армію солдатів.

Кіт, позіхаючи, зістрибнув з ліжка і почав осудливо розглядати той розгардіяш, що творився у домі. Я сів з мискою просто серед сміття, поставив на коліна ноутбук і став шукати щось схоже на той посуд, який лежав переді мною. Як виявилося, сервізи княгині Яшвіль, що жила колись в цьому селі, були дуже бажаною річчю серед колекціонерів, хоч дехто вважав їх існування міфом. Але я знав, що вона була за походженням англійкою, дуже любила мистецтво і зналася на ньому. До неї приїздили вершки тодішнього російського суспільства, були й особи царської крові. Таких людей з полумиска годувати не будеш, мусив бути достойний посуд. Він і лежав зараз переді мною на столі серед пилу і коштував, як показував Інтернет, стільки, що тепер я не сумнівався у своїх можливостях купити літак і самому злітати до Вероніки, щоб віддати гроші на її прожиття. Старовинна китайська і англійська порцеляна ніколи не подала в ціні… Давній скляний посуд теж був досить цінним, найдешевшими були дивовижні глиняні глечики, виготовлені тут таки в селі, в майстерні, яку заснувала княгиня. Серед місцевих про це збереглися лише непевні спогади. Але я наочно бачив підтвердження цих легенд. І ціна в пару сотень доларів за глечик мене вже не дивувала.

Але найбільше очі вабив кухоль з кришталя, обрамлений плетивом з золотих і, схоже, платинових ниток. У візерунок були вкраплені дорогоцінні камені. Ручка була витою, масивною, теж із золота. Вишукана, надзвичайно гарна, вартісна річ. Я не міг відвести очей від кухля і в цей час у шибку хтось несподівано постукав. Я аж підскочив на стільці, шукаючи очима пістолет, намагаючись пригадати, де ж я його поклав .

***

На вулиці вже був пізній вечір. Сторожко відчинивши двері, я нікого не побачив. Може це мені здалося? Може це був птах чи гілка дерева? Вийшовши у двір, я завернув за ріг будинку, але в сутінках так нічого і не побачив. При цьому уявляю, яке це було видовище: розхристаний чоловік у запиленому одязі, з пістолетом в руці, червоними від утоми очима. Зброя була досить важкою. Я навіть не знаю, чи зміг би у когось вистрелити.

Урешті, я вирішив, що це таки вітер, вдихнув на повні груди свіжого прохолодного повітря. Весна усе не поспішала до нас, приносячи лиш прохолоду замість пахощів квітів та теплого подиху. Але ця прохолода бадьорила, тож з ясною головою я повернувся у хату і враз остовпів, мої ноги затерпнули, а всі нутрощі немов упали вниз живота, – у запиленій кімнаті на брудному стільці сидів чоловік з моїм котом на колінах.

– Доброго дня, Сергію. Пропоную покласти той клятий пістолет, поки ви не поранили когось, або, не приведи Господи, себе, – сказав чоловік.

Він був схожий на якогось привида, що нізвідки з’явився тут серед цього розгардіяшу і тепер дурить мені голову. І ще й цей мій кіт, от проститутка, зразу виліз на коліна до чужака і став муркотіти. Ця зрада мене немов уколола десь у саме серце. Але чужинець немов прочитав мої думки.

– Я не привид, я звичайний антиквар, але, заради справедливості, досить гарний фахівець. Ви пішли кудись за ріг будинку, тож мені нічого не залишалося, як зайти сюди самому. І щоб між нами не було непорозумінь, пропоную насамперед уточнити, де ви поділи мого підлеглого, який повинен був викупити у вас цей будинок?

Я щось булькнув, як карась у ставку, все ще оговтуючись від зустрічі. Тьмяна лампа кидала бліде світло на цього прибульця нізвідки, і він здавався неживим. По його одягу, а це темні штани і светр, не можна було визначити нічого. Трішки випинав живіт, але це нормально, навіть замало для такого віку, бо він мав вигляд шестидесятирічного.

– Він… Він… Ваш колега поїхав… – сказав я невиразно, махнувши кудись важкою рукою.

Виявилося, що у тій руці пістолет, і я лунко вдарив ним об одвірок.

– Обережно! Прошу, обережно! – підняв руки, немов здаючись, чоловік.

– А ви хто? – запитав я.

– Власне, мене цікавить, хто ви, пане Сергію, адже якщо мій підлеглий, саме підлеглий, а не колега, поїхав, то ви вже тут не живете, адже за цим він і приїздив.

– Я не продав йому хату.

– Не продали? Он воно що… – зазначив чоловік.

Мені здалося, що він або несповна розуму, або просто знущається. Адже перед ним стояв чоловік у брудному одязі з пістолетом і мав геть кепський вигляд. Водночас цей дядько сидів, гладив кота і поглядав на мене хитрим поглядом. Невже він не боявся пістолету?

– Я сподіваюся, ви цілком свідома людина, і, безперечно, знаєте ціну життю. Ви навчали дітей.

У мене почала дуже боліти голова. Шлунок відпустило і дихати стало легше, але голову немов здавили чимось і враз дуже закортіло сісти. Я змушений був це припиняти.

– Слухайте, у мене був не найкращий день. Приходив якийсь чоловік в костюмі… Він…

– Ви помітили, як погано на ньому сидів костюм. Йому не підходить роль нотаріуса чи юриста, правда? З ролі місцевого шерифа він так і не спромігся вибратися. То де ви діли труп?

Чоловік продовжував гладити кота, який продовжував мурчати. У тьмяному світлі зблиснули очі кота і перстень на руці незнайомця. Ще трохи і я впаду від утоми, стресу і головного болю.

– Який труп, що ви таке кажете? Я нікого не вбивав!

– А пістолет?

– А що пістолет? Відібрав нього. Ще й  відвіз того вашого як там його у місто. Хай забирається з мого дому!

– Сміливо! Вітаю! Це ж треба! – посміхнувся незнайомець.

Чомусь з’явилося відчуття, що ми на спортивних змаганнях і обоє дивимося як грають команди. Моя, очевидно, програвала. Його ж набирала очки.

Пройшовши, я сів на стілець і лиш зараз відчув, як трясуться ноги. Дивно, як я досі не впав? Поки відсапувався, непроханий гість нахилився до мене і заговорив стишеним змовницьким голосом.

– У мене є багато зв’язків, я знаю, де і що продавати. Я не буду погрожувати, стріляти абощо. У мене чесний бізнес. Ви вже, мабуть, оцінювали приблизно, скільки що може коштувати. Зараз у мене в машині сумка з грішми. Пропоную все акуратно замотати, винести і скласти у автомобіль, а я вам віддаю гроші, і ми більше ніколи одне одного не побачимо. Я пропоную гарні гроші, невідомо чи вас не обдурять, коли ви самі все це спробуєте продати.

Запала тиша і я замислився, а що як справді так і зробити. Останні події мене виснажили. Я міг би відразу надіслати гроші дружині. Та й цей пістолет… Якщо незнайомець викличе сюди поліцію, то на мене можна буде повісити усіх собак. Він, схоже, дійсно був без зброї, а на цьому ось пістолетові мої відбитки пальців.

– І тоді я спокійно житиму собі тут? – запитав я

– Це вже залежно від того, де перебуває власник цього пістолету.

– У місті з розбитою головою…

– Ну, мені подробиць знати й не потрібно. Я антиквар, а не криміналіст. То що, он там машина, сходіть, принесіть пакунок, у ньому той целофан, у який будемо пакувати.

Я слухняно встав і пішов, так і несучи в руці пістолета. За ворітьми під кленом справді стояло сіре авто, якого я спершу не помітив, коли виходив з дому, реагуючи на стук у вікні. Це був міні вен Пежо. В автівку, за бажання, можна було б запхати все, що є в цій хаті. Діставши пакет, набитий повітряно-бульбашковою плівкою, поспішив назад. Та, подумавши, спинився і повернувся. Останні години до того розміреного і нудного життя я проживав вкрай насичено, тривожно і з такою дозою адреналіну, немов герой однойменного фільму. Мій попередній «я» не повернувся б до машини, але нинішній відкрив водійські дверцята і зазирнув досередини, шукаючи очима те, про що казав незнайомець. Там була сумка, у ній були гроші. Я очікував, що їх буде більше, навіть незважаючи на те, що це були долари. Хоча, хтозна скільки може вмішувати одна перетягнута папірцем пачка? Може аж тисячу доларів, а може там і десять вміститься? Я на око не міг визначити, бо ніколи такими сумами не оперував, а займався освітньою роботою.

Залишивши сумку, повернувся до будинку крізь мокру і непривітну темряву. Загалом, дощ припинився, але рівень вологості в повітря був такий, немов нас накрило гігантським скляним ковпаком і по ньому стікала вода, як по повітрю. Тобіж навпаки. По повітрю стікала вода, як по склу. Досить порівнянь, жінці он за кордон треба допомогу з України слати. Бо та Італія без України ніяк… Я пішов до хати. Рішуче. І ми взялися до справи. Акуратно мовчки пакували посуд, особливо ніжно цей антиквар пакував майже прозорі порцелянові філіжанки і складав їх не в загальну купу, а до картонних коробочок, яку тут таки зібрав мов конструктор з готових листків, що вже сам приніс з машини. Це було так, немов ми знаходимося на фабриці ялинкових прикрас, де я був колись під Києвом. Усе слід було робити акуратно. Завершили вже за північ. Це була друга ніч, коли я випав зі звичного ритму життя. Після того як ми занесли в машину майже все, я випив трохи води і провалився кудись у чорну пітьму…

ДАЛІ БУДЕ.

Друкується з: Вівчарик Н. Хата з секретом / Н. Вівчарик // Душа землі – в людському слові: зб. творів лауреатів Всеукраїнського конкурсу кращих творів на сільську та аграрну тематику ім. Григора Тютюнника. – К.: Самміт-Книга, 2020. – С. 110–134.

 Буду вдячний за коментарі та поширення :) Вам секунда роботи, а я буду знати, що хтось читає і реагує