Тиждень читання, про книги

Про те, що рекомендую. Я навіть не знаю, що сказати. Я люблю читати. Читання допомагає здобути досвід, збагатитися знаннями. Звісно, люблю Стівена Кінга, все, що є нове. Але останнім часом подобаються детективи з закрученим сюжетом. Там мало містики, якщо не казати, що немає зовсім.

Але там все ж є ця темна сторона життя, яку намагається певний герой якось розгребти. Проте так не у всіх книгах. Я особисто прочитав днями «Картковий будинок» Майкла Доббса. Читав, що знятий нібито серіал за книгою, але не дивився. Цілком вистачило книги.

Особливо зачепила ця атмосфера заполітизованості, адже вся книга просякнута цією політикою. І як ми всі знаємо, доброго там мало. Маю на увазі, не в книзі, а в політиці. Так, в політиці мусиш грати з усіма. І ложка меду нічого не змінить у тій бочці дьогтю, схоже, там в політиці всі зрештою стають якимись іншими. Втрачають подобу людяності. Про це і книга.

Проте не сподобався негативний кінець. Я люблю все ж, щоб все добре закінчувалося, або якщо це класичний детектив і труп вже є і ми не зможемо нікого воскресити, то хоча б щоб посадили вбивцю. Тобто, щоб герой у книзі таки щось розгріб у цьому клятому житті, таки щось добре зробив. А у «Картковому будинку» герой сам був негативним.

Як і в книзі нашого українського автора Андрія Сем’янкова «Танці зкістками», яку нещодавно читав, де також діяв негативний герой. Це відштовхує. Хочеться позитивного реалістичного героя. Проте читав останнім часом і те, де дійсно герой щось робить добре. Так, наприклад, у книгах Ендрю Мейна, де злочин і розслідування тісно замішані в науковий контекст. Це його родзинка, тому цікаво його читати. Герой таки доводив до кінця (чи краще сказати, до пуття) розслідування. Також я буду, мабуть, неоригінальним і скажу, що люблю Донато Каррізі. Після його «Ловця невинних душ» і «Я – безодня» прочитав ось «Ловець тіні». Сподобалося.

До речі, так само не відпускає Денніс Лігейн. Його «Після падіння» мені ще більше сподобалося за «Містичкурічку», яку читав раніше. А давайте ще пораджу вам старого автора з минулого Павла Байдебуру, книгу якого знайшов випадково. Це український письменник та журналіст часів Голодомору 1932-1933 років і його творча спадщина - це екскурс в минуле Донбасу. Прочитав його «Іскри гніву» і там такі флешбеки на сучасне життя, що інколи замислюєшся, про які роки ти читаєш.

Прочитав днями екранізований трилер Е. Дж. Фінна «Жінка у вікні». Загалом, роман цікавий. Психологічна складова роману автору вдалася. Загалом, хочеться більше читати історій, можливо, щоб відволіктися від тих справді болісних історій, які зараз в нас в житті в Україні.

При цьому, помітив, що геть не тягне на мотивуючі книги, типу 20 способів стати щасливим чи сто способів не падати духом, коли у твоїй країні війна тощо. Одним словом, якісні історії затягують і відволікають. А коли часу геть мало, читаю збірки. Там все швидше

Нещодавно прочитав збірку Олдріджа «Золото і пісок». Раджу. Там інший світ, не наш, світ пустель, пісків, літаків, акул… Якось аж літа захотілося пошвидше. І історії такі, знаєте, глибокі, що потім ще довго міркуєш, а що б могло б бути, якби…