Колекціонер (проза)

 Поки мама розповідала про своє життя тут, у селі, я автоматично підсунув стільці до столу, щоб стояли симетрично. Вийшовши надвір і завернувши за веранду, побачив висипану на землю картоплю. Через багато замовлень на роботі останнім часом практично не спав, тож до села приїхав добряче стомленим. Саме тут мій нав’язливий стан і цей хворобливий педантизм знову вигулькнули назовні. Присівши біля картоплі, став швидко сортувати її на купки за розміром.

Вагався, чи лягти подрімати, чи пройтися перед сном. Таки вирішив прогулятися до лісу, бо тут було недалеко. Прихопив з собою кубик Рубика, який купив по дорозі додому і, поки дійшов до лісу, склав його двічі.

Опинившись на одній із галявин, придивився до верхів’я дерев і зрозумів – це не галявина. Тут мало бути ще дерево, бо верхів’я були такими, що за ними можна було це чітко визначити. Там таки мало бути дерево, яке своєю кроною тиснуло на інші, саме тому вони росли несиметрично. Але проблема в тому, що ніде поваленого дерева не було. Я став посеред галявини і копнув декілька разів торішнє листя. Невдовзі почувся глухий звук, немов я стою на кришці каналізаційного люка. Присівши навпочіпки, розгорнув листя і таки побачив люк. Це було щось схоже на вхід до підводного човна, але подібне я бачив лиш у фільмах. Спробував з’ясувати розміри підземного сховища, але скільки б я не розгортав листя й землю, те, що ховалося під землею, не закінчувалося. Що це могло бути? Ну аж ніяк не метро на Троєщину.

Відчував себе немов першовідкривачем Марсу. Слід було спробувати відкрити люк, тож намагався відшукати на ньому ручку або щось схоже на те. Марно. Несподівано помітив крихітну зелену сенсорну лампочку. Натиснув і з’явилася картинка, немов гра в хрестики-нулики. Це було схоже на сон, адже я упорядковував хаос, проте, як і у сні жахів, я не міг упорядкувати картинку, яка складалася не з цифр і букв, а з якихось вузликів, більше схожих на арабське письмо. Уліво-вправо, догори-вниз: я совав картинки, забувши про все на світі, намагаючись віднайти ключ до входу. Пальці самі вибирали потрібний логічний впорядкований ряд. Ураз алгоритм спрацював, люк зашипів, з боків пішло під тиском повітря, і я провалився. Переді мною була дзеркальна перепона, але чи то всередині неї світились червоні вогники, чи поверхня відбивала світло, проте оптична ілюзія була такою, немов ти вночі їдеш за кермом і бачиш ген попереду червоні вогники задніх фар автомобілів. Я провів по поверхні пальцями, вона була холодною і слизькою. Але червоні крапочки почали впорядковуватися. Використовуючи ту систему, що й при відкритті люка, я почав рухати вогниками, вибудовуючи їх відповідно до розміру і форми. Дзеркальна поверхня ковзнула, відкривши нутрощі якоїсь системи, де все було зовсім не так, як, наприклад, у нашій трансформаторній будці. Світла заглибина в стіні ховала купу металевих деталей, які хаотично рухалися в просторі, швидше за все будучи намагніченими. Але їхній рух був безладним і потребував якогось унормування. Засукавши рукава, я став рухати блискучі деталі і, думаю, це нагадувало ловлю риби голими руками. Не можу сказати, скільки пройшло часу, але деталі врешті почали обертатись одна за одною прискорюючись. «Двигун! – подумав я. – Треба валити!» Остання думка була наслідком тієї вібрації, яку я відчув в усьому апараті. Я швидко підтягнувся на руках і вискочив з люка, немов виліз без драбини з льоху. Вчасно. Позад мене вже підіймався із землі величезний диск, приблизно, як будинок. Мить, і ця конструкція шугонула в небо…

Ще день погостювавши в мами, повернувся у свою квартиру, що винаймав у столиці. Дістав з-під ліжка коробку, укинув до купи металевих трофеїв ще одну дивну деталь. Цього разу – позаземну. Справа в тім, що у снах і наяву я часто намагався упорядковувати хаос з деталей, які знаходились навколо мене таким чином, щоб одна деталь завжди залишалася при мені. Я мав перестрахуватися. Це основа порядку. Завжди треба бути переконаним, що в разі, якщо система дасть збій, ти виправиш ситуацію. Так я зробив і в лісі, приховав одну деталь на всяк випадок. Сподіваюся лише, що літальний апарат не впав десь в океан. А я лишив собі згадку.

Автор Назарій Вівчарик