«Прочерк»: 2010-2020 ЧАСТИНА 1

Десятирічна історія видання, яке витримало все, навіть мандаринки Тулуба

1 липня сайту ПРОЧЕРК буде 10 років. Вирішив написати збірку історій про становлення місцевого черкаського інтернет-видання «Прочерк» – від часу заснування (2010 рік) дотепер (2020 рік). Зібрав власний досвід та досвід команди, розповім про старт проєкту та його розвиток і досягнення, розповім про труднощі, з якими довелося зіштовхуватися колективу, розвиваючи свій інтернет-ресурс, про виклики часу, конкуренцію та критику, про комічні ситуації, які виникали протягом десяти років роботи та про ті потрясіння, які переживали члени редакції нарівні з усіма жителями країни за, здавалося б, короткий і водночас такий тривалий період – 10 років. Думаю, це може стати корисним не лише студентам та журналістам-початківцям, а й загалом широкому колу осіб, хто цікавиться розвитком вітчизняних інтернет-видань та креативними командами, які, попри чимало труднощів, намагаються робити фахове видання для багатотисячної аудиторії читачів.

Як ми починали?

Насамперед вам потрібна команда однодумців. Усе ж самі не зробите, правда? З іншого боку, як ви корабель назвете, так він і попливе. Сайт «Прочерк» розпочав роботу в липні 2010 року, напередодні місцевих виборів. Ідея його створення належить тодішньому голові Черкаської обласної організації Національної спілки журналістів України, а нині – всієї НСЖУ Сергію Томіленку, який до того мав значний редакторський досвід – більше десяти років очолював обласну газету «Нова Доба». Сергій Томіленко і придумав назву сайту. Проєкт підтримав відомий черкаський аграрій Олексій Душейко, який вважає, що така інвестиція сприяє існуванню здорової інформаційної атмосфери у регіоні, адже дозволяє працювати майданчику, на якому вільно може критикуватися влада у випадку зловживання повноваженнями.

Проєкт задумувався як така собі черкаська обласна «Українська правда». Ми стартували під місцеві вибори 2010 року і вже тоді почали завойовувати аудиторію тим, що брали ексклюзивні коментарі та подавали слова представників влади так, як вони це дійсно говорили. Багатьом це не подобалося, бо, сказавши декілька неоковирних фраз, чиновники та політики очікували, що ми все гарно причешемо і подамо на блюдечку, ще й навколо трояндами посиплемо. Але ми просто давали їхні цитати як є, щоб кожен бачив їхній розум.

Мені запам’яталася фотографія, зроблена Світланою Литвак, тодішньою студенткою-практиканткою, яка також згодом долучилася до розвитку нашого проєкту і додала доволі багато ідей. Отже, налаштовуючи фотоапарат, Світлана сфотографувала мене за роботою. Я сиджу, схилившись над ноутбуком, друкую новину, а поряд пляшечка йогурту – мій обід, бо на більше не вистачало часу. Гострим поглядом я впираюся в екран. Це фото я і дав згодом пані Тетяні Кайдаловій, коли вона, працівниця обласного краєзнавчого музею, облаштовувала виставку черкаських ЗМІ до дня журналіста. У відповідь нарвався на критику, бо вона бачила фото зовсім не таким, як я.

– Що це за фото? Вівчарик! Ти там якийсь згорблений, з непомитою головою, нестрижений, втомлений, з якимсь йогуртом. І де видно, що це «Прочерк»? – запитувала вона.

А й справді, те, що це був «Прочерк», не знали навіть знайомі. Ми орендували кімнатку в офісній будівлі в центрі міста і, за спогадами Євгенії Федоряки (Ромодан), там колись розташовувалася редакція чи не першого черкаського сайту – «Провінції». Ось такий був збіг обставин.

А чому навіть знайомі не знали, де розміщена редакція? Бо так легше жилося. Деякі страшилки ще розповім…

Власне, описане вище фото десь загубилося, але воно дійсно відповідало тому часу, коли ми намагалися заявити про себе, коли до сайтів була все-таки більша недовіра, ніж до традиційних ЗМІ. Тут я хотів би сказати, що зараз до сайтів довіра більша, але ні. Загалом довіра до ЗМІ через гібридну війну падає. Тож довіра – це вже справа читача. Наше ж завдання було і залишається – фахове інформування читачів про події в житті міста Черкаси і Черкаської області. І ми намагалися об’єктивно і незаангажовано це робити, інформуючи про все, що у наших силах, попри те, що критики з боку тих-таки читачів вистачало і в бік політиків, і в наш бік. Про це вже писав вище. Але не розчаровуйтесь, далі я розповім, що журналістика – це не лише звинувачення вас у продажності, це ще й великі можливості й адреналін.

Н. Вівчарик

ДАЛІ БУДЕ