Юпак: динаміка і лихослів'я

Дочитав Юпак. Що вам сказати ? Мабуть, і моя, і не моя література. Тут тріумф матюччя, суржику і ще якоїсь херні про степове село на Донбасі, коли воно ще не мало інтернету. Там є і 90-й рік і вже 2000-й.

Твір не обтяжений глибокими роздумами і аналізом, але тут є динаміка, тут смачна пацаняча атмосферність, я б сказав достовірність, глибокий психологізм, тут безліч емоцій, як-от сльози, перше кохання, перша кров, бійки, заздрощі, гордощі...

Звідки я знаю про цей роман з розряду комбатантської, тобіж ветеранської літератури?

Роман переміг в конкурсі книга року ВВС 2020. Читав десь огляди, що там на конкурсі розглядалися такі твори як Букова земля Марії Матіос. Боже, та її роман це ж ціла епоха, щось на кшталт Маркеса... А виграє в конкурсі твір не настільки глибокий, не настільки якісний в мовно-стилістичному плані.

Окрім того, чув раніше і за автора, атовця Сергія Сергійович а, який вже писав збірку Грязь, що розходилася як гарячі пиріжки на книжковому фесті Book Space-2018, де я саме презентував свою повість П'ятеро як один.

То чому Юпак? Сама назва сленгова, закріпилася за мотоциклом Юпітер. Через заздрощі мотоцикл стає проклятим і приносить шкоду тому, хто стає його власником. На фоні цього розгортається ціла історія села в доінтернетівську епоху, мабуть, коли якраз був молодий і ходив на гульки Сергій Сергійович. Бо він теж з того краю і пише роман з величезним знанням справи. Він знає, що де треба натискати, щоб завести Юпак, як його полагодити, як на ньому їхати в темну пору доби чи в дощ.

Роман писався російською, бо, як я розумію, так мислить автор, але я читав твір в перекладі на українську мову від Вікторії Назаренко, яка перекладала мову автора, але діалоги лишала і російською, і суржиком, щоб роман не втратив колориту. Думаю, окремо треба аплодувати перекладачці, бо це таки непроста робота перекладати таку мову.

«У степу ніхто не свій, окрім своїх» - фраза з анотації, що вказує на традиційну усталеність життя цього регіону. Впринципі, як і в горах, як і в наших селах на Черкащині, де теж не на сучасних китайських табуретках їздили пацани, а намагалися десь в когось випросити моцика. І в нас теж не в курятники ходили тусуватися, а в клуби, де також пізнавали перше кохання і першу кров. Інше питання, як це все описати так, щоб було доступно, щоб передавало дух того часу і щоб зацікавити навіть пацанів, які тоді їздили на Юпаках, почитати книгу. Думаю, саме для пацанів книга писалася. Тому там суржик, матюччя, все те, що може не вписується в класичну академічну літературу, але те, що є частиною життя пацанів з Донбаських сіл.

Але Юпак – це таки роман, а не дослідження тогочасної доби. Тому тут є сегментованість історії, фрагменти подій, а не вся доба в розрізі. Тут є динаміка і швидкий темп, тож читаючи роман, ви немов осідлаєте Юпак і проїдетеся по деяким селам Донбасу в пошуках друзів, ворогів, втрат і здобутків.

Інколи здається, що тут доволі примітивний світ головних героїв, але інколи ти захоплюєшся пейзажами Донбасу. Загалом Юпак – це життя нормальних пацанів і їм реально книга зайде. Але чи хотітиму я прочитати нову книгу Сергія Сергійовича? Не знаю. Зараз хочеться чогось глибшого. Наприклад, повернутися до тієї ж згаданої на початку Марії Матіос і до її книги Букова земля, яку ніяк не осилю.