Базар – трагічна сторінка історії України, яка проте надихає на боротьбу

10 травня невеличке село Базар, що на Житомирщині (Народицька селищна територіальна громада Коростенського району), відвідали найактивніші козаки Смілянського полку Українського козацтва „Холодноярська Січ” (керівник генерал-лейтенант козацтва Анатолій Василенко), а також козацькі берегині. Вони віддали данину пам’яті 359 закатованим більшовиками учасників Другого Зимового (Листопадового) походу, які поховані тут у братські могилі.

Поїздка відбулася в рамках відзначення роковин загибелі генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника. Адже визначний військовий діяч часів Української революції, командуючий Другим Зимовим походом Юрій (Георгій) Тютюнник народився саме у травні (за різними даними 2 або 6 числа) 1891 року, тобто рівно 130 років тому, в селі Будище Звенигородського району Черкаської області в селянській родині. З травнем у нього також пов’язано багато важливих, а то і трагічних моментів життя.

На початку 80-х років минулого століття під час навчання в Черкаському педагогічному інституті мені довелося побувати в Будищі на діактологічній практиці. Здивувало, що єдиною згадкою від велику активну родину в селі залишилася лише назва одного ставка. Його і тоді називали Тютюнників. А ще якийсь дідусь потаємно розповів мені, що у тридцятих роках один із засуджених селян з Будищ зустрівся з Юрком Тютюнником у концтаборі в Магадані.

Та за офіційною версією Тютюнника заарештували 12 лютого 1929 року в Харкові. На допитах він заявив таке: «Від своїх поглядів не відмовлявся й досі не відмовляюся. Якщо позиції Донцова не змінилися, то я до них ставлюся як і раніше – тобто поділяв і поділяю». Тож 4 березня йому зачитали постанову у пред’явленні звинувачень «пропаганди українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу». Був висланий до Москви для «дорозслідування справи», яке тривало до грудня 1929. Чекістів цікавило минуле, особливо підготовка до Другого Зимового походу; Тютюнник імен не називав і наполягав, що в Україні нині немає «диверсійно-повстанської сітки». 3 грудня того ж року колегія ОГПУ (об’єднане державне політичне управління) винесла йому смертний вирок з приміткою: «вирок не приводити у виконання до особливого розпорядження». Суд дозволив лише листуватися. До серпня дружина генерала Віра Тютюнник отримувала через ГПУ листи від чоловіка. 24 вересня 1930 Юрія Тютюнника перепровадили до комендатури ОГПУ для виконання вироку. Розстріляний 20 жовтня 1930 року.

Підкреслюю: це лише версія, хай і офіційна. Його могли згноїти і в Магадані.

Постать Юрія Тютюнника водночас і героїчна, і трагічна. Диригент і керівник Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка в США Григорій Кутастий та відомий український поет і прозаїк Іван Багряний присвятили йому пісню «Гарматним димом розкотилися луни». Водночас, у пантеоні Героїв війни за Незалежність він, як на мене, так і не зайняв достойного його подвигів місця. Було в його біографії і дещо суперечливе… Хоча відразу після утворення Української Центральної Ради, будучи ветераном Першої світової війни і поручиком, Тютюнник узяв активну участь в українізації частин російської армії. На початку квітня 1917 року заснував у 32-му піхотному запасному полку, в якому служив у Сімферополі, Український військовий клуб, який невдовзі перетворився на 1-й Сімферопольський полк імені гетьмана П. Дорошенка.

На Другому Всеукраїнському військовому з’їзді  Юрія Тютюнника було обрано членом Центральної Ради. У цей час сформувався його політичний світогляд. Він починає дивитися на революцію в Україні як на революцію національну.

У січні 1918 року Тютюнник повернувся до рідного села  для організації Вільного козацтва, стає командиром (отаманом) його підрозділу. Після захоплення Києва більшовиками в лютому 1918 року розгорнув Звенигородський кіш до 20 тисяч повстанців.

Проти ночі з 21 на 22 лютого 1918 року Звенигородський кіш вільного козацтва під командуванням Юрка Тютюнника розбив на станції Бобринській (тепер імені Тараса Шевченка) переважаючі сили більшовиків (8-ми тисячну революційну армію Михайла Муравйова).

9 листопада 1918 року Юрка Тютюнника, як учасника підпільного Революційного штабу Києва, заарештували гетьманці. У ніч проти 14 грудня 1918, під час антигетьманського повстання, отаман Палієнко, Андрій Вовк і Юрко Тютюнник здійняли повстання у Лук’янівській в’язниці, внаслідок якого в’язні захопили частину Києва та дали змогу військам Директорії ввійти до міста.

У лютому 1919 року військовий підрозділ Тютюнника об’єднався із загонами Матвія Григор’єва, утворивши могутню військову групу в складі армії УНР (23 тисячі багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів) під назвою Херсонська дивізія.

Наприкінці травня 1919 року Юрій Тютюнник з невеликим загоном у 150 чоловік пішов на з’єднання з частинами армії УНР Симона Петлюри, здійснюючи в північно-західному напрямку тисячокілометровий рейд тилами Червоної армії. По дорозі загін збільшився до 2 тисяч повстанців. Увесь рік воював проти більшовиків. 8 листопада головний отаман Петлюра призначив його командувачем армії УНР.

Тютюнник був одним з ініціаторів та керівників Першого Зимового походу на Київ (1919–1920рр.). За участь у ньому генерал-хорунжий отримав орден «Залізного Хреста за номером два, а його дружина, Віра Андріївна Тютюнник, яка в часи походу була сестрою-жалібницею, нагороджена Залізним Хрестом номер п’ять.

23 жовтня 1921 наказом Головного отамана генерал Тютюнник був призначений командиром Повстанської армії.

Отже, перед нами просто зразкова біографія блискучого воєначальника, українського патріота. На жаль, Тютюнник не був святим і, як людина, припустився деяких помилок. Приміром, наприкінці 1918 року він відмовився від співробітництва з УНР, оскільки орієнтувався на боротьбистів, які прагнули порозуміння з більшовиками. Ба більше, навесні 1919 року навіть воював разом з Григор’євим проти денікінців та військ Антанти разом з червоноармійцями на півдні України. І лише у травні(!), зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Тютюнник і Григор’єв повернули зброю проти більшовиків.

Як відомо, радянські органи держбезпеки свою діяльність на початку 1920-х років спрямували проти української еміграції та її політичних центрів. На цю роботу була спрямована радянська зовнішня розвідка – іноземний відділ ВНК і ВУНК (згодом ОДПУ і ДПУ УРСР). Юрко Тютюнник, як відомий повстанський отаман, потрапив на приціл радянських розвідників, вони намагалися знешкодити його ще в листопаді 1921 року. Тоді справа провалилася. Тому до найближчого оточення Тютюнника було введено декількох радянських агентів. А влітку 1922-го року співробітниками Державного політичного управління було створено фіктивний орган «Вищу військову раду» (ВВР) (операція «Синдикат-4»), вигадану повстанську організацію, з метою вербування людей з оточення Тютюнника, дезінформації та захоплення повстанського генерала. І Тютюнник таки втрапив у цю пастку. 16 червня 1923 року після переправи через Дністер його було заарештовано. Для широкої публіки повідомили, що він здався добровільно, мовляв, уряд УСРР запропонував співпрацю, з чим генерал погодився. Москва вирішила використати авторитетного на Заході генерала у своїх політичних цілях.

Письменник Олекса Варавва (наш земляк з Канівщини, якому вдалося емігрувати до США) стверджував, посилаючись на розмову з Григорієм Заярним, який був однією із ключових фігур у затриманні Тютюнника, що генерал вирішив загинути, але не піти на поступки радянській владі. Тоді чекісти влаштували йому побачення в камері з дружиною і малою донькою з ультиматумом: або лист, або всім смерть. І залізний генерал зламався. 15 серпня Тютюнник оприлюднює звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції» та пише покаянного листа В. Затонському. Опинившись у руках радянських органів держбезпеки, Юрко Тютюнник, щоб урятувати родину, змушений був підтримувати оперативну гру, яку вони проводили. Зокрема, у листах до своїх знайомих переконував їх в існуванні Вищої Військової Ради, як керівного органу повстанської боротьби в Україні. У цьому полягала особиста драма українського генерала, який внутрішньо не міг прийняти більшовицьку ідеологію, і жив роздвоєним життям. Звісно, вимушений перехід на сторону ворога не міг його врятувати. Деякий час радянська влада використовувала Тютюнника. Та коли потреба у співпраці з ним у радянської розвідки і радянських пропагандистів відпала, коли повстанський рух в Україні був придушений, його знищили. Адже напередодні розгортання суцільної колективізації і масового розкуркулення більшовики боялись повторення рецидивів повстанського руху. А ще коли б у повстанців з’явився такий ватажок як Тютюнник…

До речі, на підставі розсекречених документів Галузевого державного архіву Служби Зовнішньої Розвідки України вчені встановили коло осіб у середовищі генерала Ю. Тютюнника, які співпрацювали з радянськими спецслужбами. Це Йосип Добротворський, Митрофан Очеретько, Юрій Пирогів і згадуваний уже Григорій Заярний. Тож арешт уславленого генерала був неминучий.

В Україні завойованій, радянській він устиг попрацювати на Одеській кінофабриці, потоваришував з письменником Юрієм Яновським який під його впливом і на основі його спогадів створив відомий роман-думу «Чотири шаблі». І сам Тютюнник дещо написав, зокрема – спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком – сценарій фільму «Звенигора». Та в пам’яті нащадків залишився не кіномитцем, а людиною, котра поклала життя на те, щоби Україна стала вільною.

Тож і не дивно, що цими днями козаки Смілянщини вшанували його як керівника і учасника Другого Зимового походу. Повстанська армія УНР тоді складалася з трьох груп: Бессарабська (близько 300 бійців на чолі з генерал-хорунжим Андрієм Гулим-Гуленком), Подільська (до 400 бійців під проводом полковника Михайла Палія-Сидорянського. Після його поранення – полковника Сергія Чорного). І волинська група (800 бійців під командуванням безпосередньо Юрія Тютюнника). Загальне командування групами армії теж здійснював Тютюнник Перед армією ставилося завдання: таємно перетнувши кордон Радянської України, підняти повстання і надати йому організованого характеру для перешкоджання грабункам та вивезенню продовольчого податку до РСФСР, врятувавши таким чином Україну від неминучого голоду.

Волинська група вийшла в рейд 4 листопада 1921 року з району Олевська. Подолавши опір радянських прикордонників, перетнула польсько-український кордон. 7 листопада група зайняла Коростень, проте під натиском переважаючих сил противника українські частини змушені були відступити. Після бою відбулося об’єднання решток 4-го кінного корпусу 4-ї київської дивізії полковника Палія-Сидорянського із залишками Волинської групи. 10 листопада об’єднаний загін захопив станцію Чоповичі, але після прибуття червоної стрілецької дивізії та бронепоїзда був вибитий. У районі селища Базар групу оточила більшовицька кавалерія Григорія Котовського. 17 листопада у бою під Малим Міньками повстанці були розбиті. Частина учасників групи потрапила в полон. Тільки невеликий загін зі 150 бійців на чолі з Юрком Тютюнником зумів прорвати оточення і перейти польський кордон.

21 листопада 1921 року 359 полонених, у тому числі й поранених, котовці вивели за село, зачитали постанову “п’ятірки” про розстріл їх як “ворогів народу”. Запропонували перейти на бік червоних, але вістовий Степан Щербак за всіх відповів, що України вони не зрадять. Розповідають, що померли, співаючи гімн “Ще не вмерла Україна”... Що українські вояки чинитимуть саме так, Котовський не сумнівався, тому заздалегідь примусив селян викопати дві довжелезні ями.

І лише наступного дня після розстрілу відповідний наказ підписав командуючий Військовим Округом Якір, член Реввійськради Округу Затонський і Начальник Штабу Округу Паука.  Продиктовано його було лише «революційною совістю».

1990 року місцева жителька Галина Єсипчук, якій 1921 року було 16, розповіла журналістам, що один розстріляний воїн УНР якимось дивом вибрався з могили. Пам’ятає, що був дуже інтелігентним. Він чомусь не тікав з Базару. Тож котовці знову впіймали його і розстріляли вдруге. Мабуть, вони відчували себе господарями життя, вершителями доль українців, караючим мечем «революції». Та минув час, і він усе розставив на свої місця. Де зараз Григорій Котовський і його котовці? Хто пам’ятає Якіра, Затонського, Пауку? А на братську могилу повстанців постійно їдуть небайдужі українці, як це зробили 10 травня козаки зі Сміли. До речі, там вони зустріли і відвідувачів з Малина.

2000-го року з ініціативи голови об’єднання бувших вояків-українців у Великій Британії, майора, доктора Святомира М. Фостуна коштом ОБВУ і Української Автокефальної Православної Церкви Великобританії на могилі повстанців спорудили величний Меморіал пам’яті жертв більшовицького терору, встановили пам’ятник роботи житомирського скульптора Олександра Бориса. 2002 року поблизу тих могил перепоховали рештки вояків, які загинули на полі бою. Їхні могили в лісах знайшли базарець Павло Єсипчук та житомирянин, у минулому політв’язень Сергій Бабич. Тепер курсанти складають тут присягу на вірність Українському народові. Так місце поразки стало місцем сили, яке надихає на боротьбу з ворогами.

Олександр Вівчарик,

Фото автора