Вийшов 18-й випуск альманаху «Форум» з моїм новим оповіданням
У науково-дослідній установі стояв запах ліків. Ну чисто тобі як у лікарні. Я вкотре лягав на цей апарат, який ми, хлопці з відділу смертників, називали медузою. Бо це товсте м’яке крісло подібно до медузи обгортало мене всілякими щупальцями, які присмоктувалися до пальців рук та ніг, до голови і грудей, щоб контролювати стан мого тіла, поки я буду десь на межі між життям і смертю. Спеціаліст акуратно вставляє голку у вену і ліки починають вбивати мій організм рівно настільки, наскільки треба, щоб людина такої професії, як я, поринула у глибокий сон, з якого деякі мої колеги і не поверталися. За такий смертельний ризик ми отримуємо відповідно, тож на зарплату я не скаржуся.
Одне зі щупальців „медузи”, цього хитромудрого пристрою, вигаданого сучасними науковцями, приєднане не до мого тіла, а до голови чоловіка, що ось уже місяць перебуває в летаргічному сні, і якого я повинен повернути до реальності. Ледь повернувши голову і скосивши важкі очі, я поглядом намагаюся востаннє зафіксувати його обличчя в пам’яті, перш ніж відключитися. Поїхали!
Білий-білий тунель переді мною, який я пролітаю зі швидкістю світла і опиняюся у мальовничому світі підсвідомості чоловіка, якого треба розбудити. Своїх клієнтів ми називаємо «об’єктами». Так легше, і це зберігає межу між особистим і роботою. Адже не завжди «об’єкт» готовий повернутися до реального світу. Інколи він настільки застрягає в глибинах підсвідомості, а душа вже так далеко відлітає від змученого тіла, що просто не може повернутися. Новий звабливий фальшивий світ затягує без п’яти хвилин мерця навічно. Чув, що таких людей просто відключають від апаратів, попередньо погодивши всі деталі з родиною. Бо то вже не людина, а рослина. Та я не думаю про таке, мене це не обходить. Не за те платять.
Спершу мені доводиться зажмуритися, бо з м’якого штучного світла підземної дослідної установи я потрапляю в «наземний світ» підсвідомості «об’єкта», де світить яскраво сонце, зеленіє соковита трава, співають різноманітні птахи, десь гуляє між деревами вітер, через що вони шумлять подібно до морських хвиль. Так, мені вже є з чим порівняти глибини підсвідомості цього об’єкта, адже я не раз відправлявся на межу до інших об’єктів різних національностей: від американців до мексиканців, від греків до німців, витягував з липких лещат смерті душі багатьох кольорових людей. І хоч колись політики намагалися всіх гребти під один гребінець, усе ж у душі кожен лишався собою. Тому йдучи на межу, я потрапляв у насичені етнічними мотивами світи тих людей. І це було цікаво. Це була та друга причина, заради якої я ризикував на цій роботі, адже сам не мав коріння, не мав минулого, не мав батьків.
– Агов, – загукав я до «об’єкта», стукаючи у хвіртку.
Чоловік сидів у дворі на лаві під глиняною хатою з солом’яною стріхою і дивився на єдиний соняшник, що ріс серед двору.
«Об’єкт» махнув мені, навіть не відводячи погляду. Я зайшов у двір і помітив усередині вздовж паркану ряди червоних і рожевих квітів, назви яких не знав. Одні були продовгуваті, інші мали круглі головки, що нагадували троянди. Збираючись у цю ризиковану подорож до українця я, звісно, посилено вивчав їх традиційний уклад життя, але ж усе не запам’ятаєш. Несвідомо я глибоко вдихнув, але не відчув нічого. У цьому вигаданому світі можна було відтворити все, крім запахів. Можливо тому, що в наші носи там, у справжньому світі, були закриті трубочками, через які подавався кисень.
Підійшовши, я сів поряд з «об’єктом». Чоловік мав 50 років, але на вигляд був набагато старішим, бо глибокі зморшки проорали його лице. У реальному житті він був військовим, який мав неабиякий досвід, тому не лише рідні, а й армія потребувала його повернення. Бо наші люди навчилися багато чому, навіть витягувати з того світу напівмертвих, от лише жити мирно так і не навчилися. Чоловік був на диво спокійний, без агресії.
– Я інколи думаю, що в цьому і є суть життя – у стеженні за плином часу. Мабуть, мої предки десь так і сиділи у свій час на призьбі і дивилися на дорогу, споглядали природу, сезони життя, споглядали, як тане сніг і весна проганяє зиму, як літо в’яне перед осінню. Це вічний колообіг, який не можуть пізнати багато інших народів, що живуть у вічній мерзлоті чи серед гарячих пісків.
Його голос був трішки хриплим, нагадував шарудіння паперу старої книги.
– У чому суть вашої нації? – запитав я обережно, адже переходити відразу до справи було ризиковано, бо часто «об’єкти» навіть не усвідомлювали, де перебувають.
– Ми творці туги за героїчним… – відмахнувся чоловік, напружившись.
Ураз почувся тупіт. Козаки на конях, немов якийсь міфічний табун кентаврів, пронісся дорогою, здіймаючи хмару куряви. Це був майстерно поєднаний союз людей і тварин, усі воїни мали зброю, що виблискувала на сонці, всі були вдягнені у гарну кольорову одіж – лицарські однострої, які годі знайти в сучасному світі костюмів і камуфляжів. Могутні і таємничі козаки зникли за стіною куряви…
Я зрозумів, що зачепивши питанням свій «об’єкт», спровокував складну реакцію в його приспаній свідомості, у його зболеній тяжкою недугою душі. І зараз на поверхню мало піднятися те глибинне, що є в генах, і про що не завжди знає навіть сама людина, а лиш відчуває. За всім цим було цікаво спостерігати, сидячи біля «об’єкта». Здається, я вже казав, що за це також люблю цю роботу.
Одразу за козаками дорога почала перетворюватися на поле. Пшениця виросла просто на очах, розрослася ген за небокрай, відсунувши на другий план ліс, і заколихалася вітром, як море. Пейзаж чітко розділився на жовте й блакитне. А чиясь невидима рука продовжувала гладити колосся, яке все колихалося і колихалося. Чоловік біля мене витяг звідкись з-за пазухи люльку і закурив, піднісши її до пошерхлих губ. Люлька не потребувала вогню, вона почала тліти одразу, лиш цього забажав господар. Не соромлячись, я вдивлявся в обличчя чоловіка і бачив велике умиротворення. Втягнувши ніздрями дим, я намагався уявити його запах. Прикро, що глибини підсвідомості могли відтворювати лише ті образи, які бачили очі, чули вуха. Ніс і далі не відчував нічого.
– Скільки століть минуло від тих часів, світ заполонили роботи, люди літають на Марс, а ви все вертаєтеся до козаків, – здивовано мовив я, тримаючи в пам’яті, що мій «об’єкт» має професію військового.
– Це точка відліку для нашого справжнього чоловіка, – мовив він і випустив хмаринку диму.
Десь подівся сонях, натомість у дворі виросли і розцвіли фруктові дерева. Вишня немов пишалася цвітом перед яблунею. Загуділи бджоли і хрущі. Перше стигле червонобоке яблуко вже за мить упало і покотилося нам під ноги. «Об’єкт» повільно взяв його і відкусив, цівка яблучного соку потекла по неголеному підборідді. Я відчув оскому, тож великого бажання їсти яблуко не мав, як не мав бажання їсти інші заморські, і не лише, продукти під час перебування в підсвідомості людей, що впадали в кому, летаргічний сон абощо. Я тут був просто гостем, посланцем і ніяких сентиментів не відчував, лиш цікавість, пізнавальну цікавість. Ну, це якби я спостерігав за красивою екзотичною рибкою в акваріумі, абощо. І то не був якийсь цинізм, то була просто робота, за яку гарно платили. Тут не було місця емоціям. Та завжди дивувало, чому ці всі люди – товсті й худі, чорні, жовті чи білі – перебуваючи в реальному житті, у повністю кам’яному чи бетонному середовищі, так тяглись до природи, до краєвидів, до певного виду рослин, до певної їжі. Розвиток цивілізації стер кордони, і всі ці люди не дуже й опиралися, відправлялися на свої заводи і офіси, свої магазини. Платили податки, а після роботи розслаблялися перед телвізорами. Всі їли сучасні модифіковані, або вирощені у величезних лабораторіях, продукти, але тут, у підсвідомості, я бачив найпотаємніше, найрідніше для них.
Білий опалий цвіт ще не встиг зів’янути на землі, як раптом перетворився на сніг. З неба теж засніжило. Подвір’я чоловіка стало незаймано білим. Посеред двору з землі пробилася пуп’янок, рослина виросла на очах у кущ і на ній утворилися червоні ягоди. Вони були такими густими, що гілки аж похилилися додолу. Здається цей кущ у них, українців, називається калиною. Врешті «об’єкт» встав, пройшов рипучим снігом до куща і зірвав пару ягід. Сам спробував, а тоді запропонував і мені.
Я вже їв безліч екзотичних страв у підсвідомостях людей, але такого ще не пробував. Чому б не спробувати ягоду? Поклав обережно на язик. Так, це був не морський їжак чи змія, не ананас чи маракуя, але тим не менше ця маленька ягідка не була схожа ні на що. Вона мала водночас і солодкуватий, і гіркуватий смак, що було фантастично.
– Ану, ти спробуй показати мені себе, – запропонував чоловік.
Я був шокований, бо таке зі мною сталося вперше. Як правило в підсвідомостях об’єкти були мов королі, робили все, що заманеться, а я був лиш якоюсь вошею, непотребом або просто пилом, який ненароком втрапив до них. Я мав кнопку, яку в разі потреби міг натиснути, і це було сигналом до моїх фахівців там, у реальному житті, в лабораторії почати процес реанімації мене, витягування мене з того світу. Кнопку доводилося пару разів натискати, бо інколи об’єкти проявляли агресивність, а застрягнути з ними у їхній підсвідомості ой як не хотілося. Одного разу я натиснув кнопку, навіть не приступивши до справи, бо у присмерках підсвідомості ховалася не людина, а звір. Тоді той об’єкт так і не вийшов з коми і може то було й на краще, бо ті вовчі очі, та подоба якогось великого, як ведмідь, вовкулаки, яку я побачив, мене дуже вразила й інколи постає у снах досі.
Але щоб мені пропонували у підсвідомості об’єкта творити власний світ… Невже господар не цінував своєї приватності?
– Що для вас найцінніше? – запитав я його.
– Воля. Це має сенс. Але я його вже знайшов і показав тобі. Ця сутність не є ексклюзивною. Тепер мені цікавий ти. Сонце єдине, а світів під ним багато. Кожен має свою волю до життя і до своїх порядків. І мені цікаво побачити твій світ, – сказав чоловік.
Справді, цей об’єкт не був схожий на всі інші. Старий вояка вочевидь ще за життя розставив для себе всі крапки над «і». Тож тепер давав мені шанс пізнати себе краще.
Я спробував розслабитися і просто подумати про щось хороше. Ураз навколо все перемінилося. Хата, як найстійкіша деталь чи символ у свідомості чоловіка, лишилася, але навколо розстелилась пустеля. Піски була такі ж жовті, як колосся, що перед тим грало на вітрі під сонцем. Ген удалині пісок сходився з лінією неба, утворюючи пейзаж таких самих кольорів, як і перед цим. По піщаних дюнах ішли верблюди. Логіка простору тут була порушена, і ось верблюди вже опинилися неподалік дворища. Один з них сів і з нього зійшла жінка вся закутана у щільну хіджабу, але її очі, як вогонь, опекли мене. На якусь мить я автоматично сіпнувся до своєї рятувальної кнопки, але не натискати ж її зараз, бо що я скажу там, нагорі, своїм керівникам і роботодавцям? Що я злякався можливого конфлікту, чи щось загрожувало мені? Ні, я боявся втратити контроль через ці очі, це було те, що я бачив колись уві сні…
У дворі виросла пальма, жінка підійшла, хазяйновито зірвала гроно фініків і пішла до верблюдів. Одразу ж караван розчинився в піщаній хмарі, яка здійнялася вгору. Я подивився на «об’єкт».
– Це не моя історія. Не питай. Це твої питання і твої відповіді. Але стає вітряно, тож пропоную зайти в дім, – і він попрямував до хатини.
Одне з правил нашої організації говорило про необхідність уникати різних будівель, приміщень і спілкуватись з «об’єктами» на відкритих ділянках. Але я був надто схвильований особистими переживаннями, щоб думати про це, тож зайшов.
Спершу я перечепився об поріг ногою, а тоді стукнувся лобом об одвірок. Хата немов змушувала кланятись, коли заходиш до неї. Усередині була велика піч, біля якої на стіні у миснику знаходилися горщики і тарілки. А на полицях стояли глечики і кухлі. Весь посуд був глиняним і уквітчаний візерунками. Під вікном стояв стіл, вкритий скатертиною, а в кутку висів портрет вусаня в рушниках.
– Сідай, кажи, звідки прибув і що в тебе, – вимовив господар.
І лише тут я збагнув, що він ще не здогадується, хто я, а лиш виявив до мене, як зробив би це і до будь-кого іншого, повагу. Я спробував викинути з пам’яті дівчину чи жінку, образ якої поставав щораз у свідомості, і зосередився на справі.
– Я лиш посланець. Ви себе погано почуваєте, тому ви в лікарні, спите. І ми з вами спілкуємося, гм, якби це сказати, у вашому сні. Але ви потрібні в реальному світі. Ось кнопка, якщо натиснете, то повернетеся, – і я подав йому пульт.
Фактично всі, з ким я мав справу до цього, хапалися за вигадані матеріальні блага, що їх оточували. Тож я очікував такої реакції і цього разу. «А як же цей будинок, цей двір, як же моя земля?» – мав сказати «об’єкт».
– Я припускав, що це все якісь галюцинації, хай і приємні. І я свідомий того, що треба повертатися. Бо без родини, тепла жінки, дитячого сміху тут не буде щастя, – з цими словами, навіть не продовжуючи розмову, господар хатини натиснув кнопку і все, що було довкола нас, почало втрачати чіткі обриси.
Я теж поспішив натиснути кнопку і закліпав очима, намагаючись роздивитися лікаря, що в білій масці схилився наді мною. До тіла поступово поверталися сили. Повернувши голову набік, я побачив медпрацівників, які крутилися навколо військового в ліжку поруч. Він приходив до тями, а мене очікував гарний гонорар за роботу. Заплющивши очі, я подумки вийшов з уявної української хати, де був щойно і втрапив до двору, а за ним, за тином пшеничне поле змінювалося на пустелю. Я намагався напружити уяву, щоб вихопити з неї ту постать у хіджабі, пригадати ті очі. Після жодної своєї роботи я не був у такому сум’ятті, в такому хвилюванні. От яка вона – воля. «Об’єкт» у своїй підсвідомості дав мені свободу волі, я нею скористався на власний розсуд, а міг же відмовитися. Навіщо це мені було потрібно? Я ж пройшов такий вишкіл, стільки навчань!
Я починав розуміти, чому за волю цей народ колись так сильно і відчайдушно змагався. У тому дворі і тій хатинці, тобто в душі цього пораненого військового панувало таке умиротворення, яке годі було десь шукати. Саме за такий ідеальний, але невибагливий світ, він готовий був іти на смерть. Це був сильний народ, якщо всі вони були схожі на того військового. Не всі, як виявляється, здатні спокійно жити, будучи повністю вільними. От, наприклад, я…
Коли в науково-дослідній установі стихли всі звуки, я тихо піднявся і ввімкнув апарат-медузу. Таких, як я, смертників після виходу з коми лишали на день, щоб можна було відійти від пережитого. Та тепер я волів повернутися, щоб розібратися з тим, хто ж я такий і який народ стоїть за мною. Бо навіть якщо я вже відірваний листок від якогось дерева, хотілося б дуже з’ясувати, від якого саме? Щупальці медузи причепилися до мого тіла і мені лишилося лиш вигнутись та вколоти собі в вену ліки. Поки хтось помітить роботу апарату я встигну покопатися в підсвідомості і хоча б трішки окреслити для себе портрет свого роду, а то й нації. Я вже знав, що без цього знання не матиму спокою, і якраз цей мій реальний світ буде фальшивим…
Коментарі
Дописати коментар