Срібна Земля: дегустаційні зали як спосіб залучення туризму (ВІДЕО)

Закарпаття зустрічає кілометрами теплиць. Особливо побіля Хуста. Цей край здавна вважається сповненим туристичних локацій, замків, мальовничих краєвидів, попри це тут безліч можливостей для розвитку аграрної сфери. А чи не поєднати виробництво з туризмом? У моду тут увійшли дегустаційні зали, бо виробники дають можливість спробувати свою продукцію і обрати те, що вам за смаком. Ми побували на буйволячій фермі, побачили волохатих свиней та угорських сірих корів з великими рогами, а також скуштували крафтове вино.

Поїздка стала можливою завдяки проєкту «MediaДім сталого розвитку для локальних журналістів».

Перша та найбільша буйволина ферма в Закарпатті

Про своїх буйволів Інна Левдар може розповідати дуже багато. Ось вона показує Катю, ось Чічку, ось Монцію… Пані Інна адміністраторка ферми «Карпатський буйвіл». Ферма розташована поблизу Виноградова. Тут поєднання ферми з дегустаційною залою, тут можна погладити буйволів, а також скуштувати сир, йогурт чи масло з їх молока. Хоча спершу ціль була врятувати і відродити популяцію карпатського буйвола. А вже потім розвивати туризм. Спершу власник ферми купив декілька буйволів, щоб познайомити з ними дітей, щоб діти бачили, що ж таке буйвол, а тоді пішло-поїхало…

Власник ферми з Хуста. Має свою справу, через що має змогу з іншого бізнесу дотувати ферму буйволів.

– Буйволи з Азії… Прижилися на Закарпатті з ХІІІ століття, лишившись у спадок від татаро-монголів. Але насамперед це румунські Карпати. Та коли перевозили сіль, то можливо тут і опинилися. Перший перепис буйволів 1920 рік. У 1991 році тварин в Україні нараховувалося 38. Ми почали все в 2009 році. Власник ферми Роман Федько з Хуста і його дід займався буйволами. Але то були часи розкуркуленням, влада під примусом забирала в людей наділи, буйволи забрали до колгоспу, але потім вирізали як нерентабельні. Тож власник ферми фактично відродив цю справу. Найстаріші в нас Юля і Ромашка, їм 26 і 22 відповідно. А ще є хлопчик Юрій Юрійович. Найстарша тварина, яку я бачила, - це 40 років, - розповідає Інна Левдар.

Вона зауважує, що нині тварин годувати важко, відповідно, важко вирощувати. Адже тваринам треба пастись. А знайти необроблене, некроплене сіно важко.

Ідентичного господарства немає в Україні. І немає чітко книг ,як і кого чим годувати. Тож довелося опитувати старших людей. Збирали інформацію по людях, які тримали буйволів в інших регіонах.

– Сьогодні в нас більше сотні тварин і ми цьому раді. Отже, тваринам в нас добре. Здавна ці тварини виконували не м’ясну і не молочну функцію, а тягову. Попри розмноження, молока дають мало. І ми зараз зіштовхуємося з тим, що молока мало, а туристів багато. Тож презентувати багато молокопродуктів не можемо. Та й загалом наша ціль зберегти популяцію буйволів! І хотілося б вийти на такий рівень, щоб самим себе утримувати, тобто мати кошти на крупи, сіно, щоб покращувати інфраструктуру, - розповідає пані Інна.

Порушилася система роботи в час коронавірусу. Потім прийшло повномасштабне вторгнення. Хтось з працівників воює. Хтось виїхав. Тож поки двоє працівників з буйволами на пасовищі, а двоє на території. Всього колектив господарства це 15 людей.

– Загалом, знайти працівників нелегко, бо не всі хочуть працювати на фермі. Всетаки це і запахи. Проте кажуть, випаровування в фермі – це профілактика від коклюшу. Але влітку легше, бо буйволи на вільному випасі, знаходяться собі на пасовищі. Старші, які не годують буйволяток, вони окремо, а ті що годують, на окремому пасовищі. І ці, другі, потребують, щоб їх подоїли. Але є нюанс. Вони приходять з поля не такі вже ситі, як корови. Ні. Цих треба ще догодувати. Бо влітку в спеку вони більше стоять в воді чим їдять. А от взимку їм краще, легше, ніж в спеку, - розповідає пані Інна.

Гості приїздять і не розуміють, чому маючи 115 буйволів, ферма показує лише 5. Але справа в тім, що буйволам насамперед треба природа. Тому вони і пасуться на природі. І ніхто не вакцинований, немає препаратів. Лиш обробляють від лишаю взимку. 

Всі буйволи мають паспорти і вже цього року можливо держава буде давати якусь дотацію, щоб мати сіно для буйволів на зиму.

– Нині потік туристів сезонний. Найбільш туристичні місяці березень-травень, липень-серпень і жовтень, всього в день може бути 200 людей. Зовсім глухі листопад і лютий місяці, - каже пані Інна.

Робимо моцарелу, косичку, рікотту, напівтвердий сир, сир з різними насіннями. Приїздили гості з Італії, хвалили наш сир. Коли буйволи переходять з сіна на траву, з трави на сіно, то сир в них не такий смачний. Але це відчуваємо лиш ми. Всього зараз маємо 36 літрів молока на добу. Це небагато. Але так вони дояться. І то лиш тим даються, кого знають, хоч і апаратний тип доїння. Чужого не підпускають. На сіно ж тратимо взимку багато тюків, по ціні десь півмільйона гривень, - розповідає фахівець.

Від фельдшера до власника ферми

Павло Тізеш з села Бота. Чоловік працює з органічним сільськогосподарським виробництвом. Виходив на ринки Угорщини і навіть Австрії. У нього великий асортимент продукції, від ягід і зерна до м’яса. Сьогодні його фірму «Пан Еко» знають саме завдяки кучерявим свинкам-мангалицям – особливій породі свиней. Також він має сірих угорських рогатих корів, який в стаді до сотні.

Колись пан Павло був фельдшером, та починав бізнес з повидла! Але нині має 500 гектарів поля пшеницю, а також 30 гектарів конопель, з яких робить і взуття за ціною півтори-дві тисячі. Також насіння конопель йде на виготовлення ліків. Для тварин є 100 гектарів поля. За коровами дивляться два пастухи.

– Чому починали з повидла? Мали сливи, застосовували традиційні рецепти, довго варили. А тоді завели старі сорти порід і почали вирощувати. Чому мангалиці? Бо вони дуже гарний мають імунітет. І можуть зимувати взимку в відкритому приміщенні. Та зараз скорочуємо виробництво. Чому? Бо попит на органіку дуже впав. Навіть в Німеччині зменшилося споживання, люди бідніють, - каже пан Павло.

У планах бізнесмена робити будматеріали з коноплі. Адже при скошуванню коноплі є волокна і солома. З волокон можна робити взуття, солома йде на інші потреби. Такі будинки з відповідних будматеріалів є більш «живі», більш екологічні. І в них прохолодно навіть влітку.

Nota Bene має підвали, яким 400 років

Закарпатська крафтова виноробня знаходиться в місті Берегово на вулиці Виноградній. Історія сімейної справи з виробництва вина розпочалась у 1994 році…

Колись тут на території було мало не 40 винарень. Але деякі засипались. Винарням тут і по 400 років. Це край де є багато було виробників вина. А ще більше було. І родина Василя Надя займалася цим. Але спершу йому, малому хлопцю це не дуже подобалося. Тут багато роботи, каже, треба знати і справу бондаря, і коваля, і садівника. Врешті таки якось лишився в цій справі. І нині його вино продається по Україні.

 – Винарня наближена до гравітаційного виноробства. Тобто зверху цех. І без всяких насосів самотьоком все опускається в бочку. Щоб менше все на молекулярному рівні ламалося. Бочки тут дубові. Після витримки все йде в скло і на реалізацію, - каже Василь Надь. – Придбали це все на початку 90-х років. Такі підвали після занепаду виноградарства у пострадянські часи заповнювали побутовими відходами. А підприємства харчової промисловості зберігали там овочі та готову продукцію. Та овочам тут було погано, гнили. Тепер працюємо тут ми з дружиною і сином.

Це сімейний бізнес. Родина мала сотню кущів винограду, нині дійшли до 6 гектарів винограду. Вина розливають у скло з родинною сургучною печаткою «Nota Bene».

Ми заходимо в один з підвалів. Тут стоять бочки, а під стіною в ящиках скляні пляшки. Якщо бочку відкрили, все одразу треба розлити в пляшки.

Вулиця, на якій живе тепер родина Василя, раніше називалася Шампань. Тепер Виноградна. Вулицю було названо на честь виноробного регіону на північному сході Франції, батьківщини знаменитого білого ігристого вина – Шампанського.

– На відстані 800 метрів цією вулицею таких підвалів є 40. Наш такий не єдиний. На два-три підвали — один власник. Це було раніше. Тобто три підвали й будиночок перед власними підвалами. Ну, а зверху вже — виноградники, – каже Ірина, дружина Василя.

Підвал унікальний сталою температурою та підвищеною вологістю. Тому все інше, крім бочок, у погребах гниє. Чорна та сіра цвіль живиться органічними часточками, які знаходяться на побутових матеріалах, що піддаються впливу вологи.

Цвіль швидко поширюється, виділяючи специфічні речовини, і є великим помічником виноробам, бо вбиває інші грибки, павуків та мошкару.

— Цвіль допомагає зберігати дуб, бо не пропускає вологу в деревину. Всі вина ми витримуємо у своїх дерев’яних діжках певну кількість років, і два роки, і п’ять, відповідно до рецептури.

Коментар Олександра Коваля (експерт з географічних зазначень та маркетингу територій). 

Закарпатська область має давні традиції виноградарства та виноробства, які сьогодні активно відроджуються завдяки консолідуючій та координаційній ролі "Асоціації виноробів, виноградарів та дистиляторів Закарпаття" (керівник Олександр Гарновдій). 

Ця асоціація об'єднує понад 50 господарств виноградарів та виноробів, які спільно працюють не тільки над виробництвом високоякісних вин, але й над відродженням стародавніх сортів винограду. 

Завдяки спільним зусиллям виноробів та науковців з Одеської національної академії харчових технологій, за підтримки FAO, за сприяння проекту «Інституційна та політична реформа дрібномасштабного сільського господарства» (IPRSA) Асоціація ініціює та проводить навчання для виноробів. Це сприяє підвищенню стандартів якості продукції, впровадженню нових технологій та обміну найкращими практиками у галузі. Вперше в Україні створена регіональна дегустаційна комісія, що раз на рік оцінює якість вина та згідно міжнародних стандартів визначає переможців.

Особистий внесок кожного з виноробів є значним, оскільки вони спільно працюють над маркетингом своїх продуктів, забезпечуючи конкурентоспроможність на ринку. Що позитивно впливає на економіку громад та репутацію Закарпаткої області.

Важливо відзначити, що їхні зусилля спрямовані не лише на виробництво, але й на розвиток потенціалу винного туризму в Закарпатті, що робить регіон привабливим для туристів з різних куточків світу.

Отримання географічного зазначення "Вина Срібної Землі" стане важливою віхою для всієї області та виноробної галузі України загалом. Цей статус гарантує визнання та захист унікальності продукту на міжнародному рівні. 

Географічне зазначення не лише зміцнить репутацію закарпатських вин, але й відкриє нові можливості для експорту та інвестицій, сприятиме економічному розвитку регіону та підвищенню рівня життя місцевих громад. Для України це означає закріплення місця на світовій виноробній карті та популяризацію національної продукції, що відповідає високим європейським стандартам якості.

І на крафтовій виноробні, і в ековиробника м’яса, і на буйволовій фермі є дегустаційні зали. Через війну потік туристів дещо зменшився, та все ж всюди можна спробувати продукцію безпосередньо у виробника перед купівлею. Це зближує і виробника, і покупця. Тож сюди їдуть подивитися не лише, що купити, а й як це щось спершу виготовляється. 

Автор: Назарій Вівчарик

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Унікальна велосадиба, лавандові поля та консервований часник (ВІДЕО)