Унікальна велосадиба, лавандові поля та консервований часник (ВІДЕО)

У рамках проєкту «MediaДім сталого розвитку для локальних журналістів» нам вдалося побачити ряд цікавих ініціатив у місцевих громадах на Закарпатті. Далі читайте про велосадибу в колишньому зерносховищі в Дубриничах, про лавандову гору в Перечині та про «Турянський часник» у фермера Владислава Симочка.

«Добру нуч»

 "Добру нуч" - так називається садиба-хостел для подорожуючих велосипедів у селі Дубриничі на Закарпатті. Вона чи не єдина в Україні. Тут вони можуть переночувати, смачно поїсти місцевих страв, помити велосипеди та ознайомитися з тутешніми звичаями.

Насамперед все було розраховано для іноземців, каже мандрівниця Аліса Смирна. Вона сама виросла в цьому селі. Вона тут і працює. Вивчившись на романо-германській філології, далі освіту поїхала здобувати за кордон – в Австрію. А повернувшись, стала займатись туризмом.

Каже: спершу у селян було погане враження про це зерносховище. Асоціювалося лиш зі сміттям, щурами, гадюками. Неподалік викидали сміття, через необгороджений двір звикли ходити люди, зрізаючи собі шлях. Тож коли вона почала облагороджувати територію, були випадки навіть підвалу воріт, проколювання шин авто.

Адже як то так, зробити з зерносховища немов якусь кав’ярню? – дивувалися селяни. Ба, більше. З будівлі постала ціла велосадиба. Це гарний приклад облагородження занедбаної території, облаштування локації для туристів.

Тепер тут два поверхи. На першому автентика, кав’ярня, місце для проведення заходів, ретритів, студентських практик, семінарів, гатровечірок,.. А на другому поверсі сплять люди.

Неподалік є перехід у Словаччину. Тож орієнтований велохаб був насамперед на іноземців. Аліса каже, що тут побували до коронавірусу мандрівники з багатьох куточків світу.

– З Коста-Ріки приїздили був турист і їде в Стамбул, уявіть? Дехто каже їхав аж в Австралію. На велосипеді. Ось таке буває, – зазначає Аліса Смирна. – Загалом в мандрівників видно по велосипедах все їх життя. Наприклад, був швейцарець, який виснажився на роботі, все продав, купив велосипед і став мандрувати.

Велосадиба почала працювати з 2014 року. Активно приймала туристів з травня по жовтень. Тут навіть робили весілля для 80-річних німецьких пар. За нашими традиціями.

– Розумієте, такі приміщення потрібні велотуристам, я сама велогід, їздила на велосипеді по багатьом країнам і знаю, що не завжди зручно приїздити велосипедисту в гарний готель десь в місті. Йому треба приїхати кудись край дороги. Велосипедист приїздить брудний, йому десь треба діти велосипед, але так, щоб не вкрали, а також самому помитися, - каже Аліса.

Нині, звісно, ситуація інакше. Все через повномасштабне вторгнення росії. Тож велосадибу дещо перепрофілювали. Замість туристів, яких майже немає, тут проходять дитячі кемпи та студентські практики.

– Давно хотіла затягти сюди на практику студентів, адже всюди навколо природа. І нещодавно таки приїздили, досліджували ліс. Також інші групи були, вони вже мали тут культурологічні практики, - каже господині.

Заробіток з цього туризму і інших заходів невеликий. Але на гастровечірки роблять вхідний квиток, таким чином заробляють. І зараз ось приготували бануш, від а до я, вийшло супер. Дивіться відео

До слова, пані Аліса робила під час повномасштабного вторгнення два круті проекти. Перший називався «куплю вам корову або свинський проект». Це дуже цікава ідея. Маючи німецькі зв’язки, пані Аліса находила меценатів, які згоджувались оплатити купівлю місцевим селянам корови чи свині.

– Розумієте, колись в час вторгнення ми закуповували туші свиней і разом з переселенцями переробляли, і нам було щось, і допомагали ЗСУ, направляючи їм консервацію. А згодом на мене вийшла іноземка і просила розповісти про традицію розведення свиней. Це було кумедно. Але після розмови ця дослідниця хотіла подивитися як утримують свиней і з’ясувалося, що майже ніхто з місцевих не годен вже тримати. То немає сил, бо постаріли люди, то можливості немає, коштів… Я вирішила допомогти, ми за кошти спонсорів з-за кордону купували людям худобу чи порося, або й птицю, кролів… Але я мала пересвідчитися, що люди мають належні умови для утримання. Тоді була ще домовленість, щоб хоч рік вирощували перш ніж продати чи зарізати. А щодо корови то мова йшла про 5 років. Це було дуже затратно по часу, але як хтось згодом з селян взнав, що он у сусіда є тварина, бо купила Аліса, то стали активно і собі брати тварин, - каже господиня.

Інший проект був освітній. Він називався «Від зерна до хліба».

– Посіяли вручну 40 соток пшениці. Щоб дітям показати скільки часу на хліб треба. І хотіла показати, що будь-яка їжа в супермаркеті – це чиясь довга праця. І той момент коли сиплеться пшениця – це ейфорія, -пригадує Аліса. – А спечемо з школярами хліб вже 1 вересня.

Тут затишно і є всі умови. Тепер ви знаєте, де можна спинитися, якщо мандруєте велосипедом.

"Лавандова гора"

"Лавандова гора", вирощування промислової лаванди, дамаської троянди, жасмину… Саме цим займається родина Качурів. Подружжя Юрій та Мирослава з міста Перечина. Йде мова про агровиробництво. Засадивши просто серед гори поле, вони насамперед орієнтувалися на ефірну олію. Але згодом сюди стали йти туристи, тож почали і лишати частину лаванди для фотографування. Сьогодні лаванда відцвіла, бо насамперед вона цвіте з травня по липень. Поза тим, робота тут не спиняється ні на мить. Бо це найбільша промислова лавандова плантація в Україні.

За словами Мирослави Качур, лаванду широко використовують у медицині, в парфумерії, в кулінарії. Квітки переробляють на ефірну олію, яка високо цінується.

Насамперед цінність тут в тому, що лаванда не обробляється ніякою хімією.

– Тут працює вітер, дощ, сонце. І все. Не поливаємо спеціально нічим. Ми, звісно довго дуже вагалися, як нам бути, що садити. Спершу посадили і боялися, чи не змерзне. Але зимою витримала до 26 морозів, а влітку 4 тижні не було дощу. Та лаванда цвіте! – каже пан Юрій.

Тут цвіте сорт Хемус і болгарський. Дружина пана Юрія Мирослава каже, що лаванда додається в чай, роблять сиропи, крем, скраби… Та навіть настойка робиться за певною рецептурою.

А ті поля, які з’являються в Україні, наповнюються саджанцями саме від Качурів.

– Реєструємо спілку. Бо лавандову олію за кордон треба направляти великими об’ємами, тож нам треба об’єднуватися. Але є одна умова, що олія має бути органічна. І в нас саме так, документи на сертифікацію подали давно, досі треба чекати, бо це довгі перевірки, але як бачите, є і бур’яни, бо нічим не кропимо. Сьогодні під лавандою десять гектарів. А також маємо дамаську троянду. Щороку нам привозять сюди бджіл І деякі пасічники роблять лавандовий мед. Хоча тут насамперед мова про ефірну олію, - каже Юрій.

Родина дивилася ділянки і за кордоном. Але потім вирішили, що треба працювати вдома. Спершу купили 10 гектарів поля, а ще 20 гектарів взяли в оренду. Другий рік готують ділянку під посадку. У сезон наймають і людей до 20 осіб.

Продукція розходиться по крафтових магазинах Буковеля, Яремча, Львова, Ужгорода, Мукачева. Донька вже шукає клієнтів у Києві.

– На сьомий рік вийшли в нуль. Спершу орієнтуємося на олію, але врешті, оскільки сюди йде турист, то лишаємо ділянку під фотографування, вже облаштували ділянки відпочинку. На локаціях є подушечки для відпочинку, звісно, з лавандою.

Сьогодні квіткові тури стають популярними. До цієї локації підтягується й інфраструктура. Так, перед повномасштабним вторгненням, як писали у ЗМІ, завдяки такій собі Лавандовій горі в місцевості проклали асфальтну дорогу. 

Тут неймовірно гарно пахне. І дихається легко. А коли лаванда цвіте, то це взагалі рай для тих, хто любить квіти. 

Маринований часник зі сливою

З 2014 року фермер Владислав Симочко, що мешкає неподалік Ужгорода, хотів стати мільйонером. Так він сам жартує. І посадив часник!

При тому, що освіту здобув на історичному факультеті і до цього не займався вирощуванням чого-небудь в великих масштабах. Але засадив татові паї часником... Ризикнув.

Спершу пан Владислав прогорів, бо попри неврожай в країні і дефіцит на товар, часник тоді завезли з Китаю, ціна на нього різко впала і солідна сума була втрачена. Але Владислав розумів, що можливо діло не в товарі, а в неправильних продажах. Врешті він став робити мариновану продукцію. Так виникла продукція під назвою «Турянський часник».

Владислав розповідає, що спершу садив 2 гектари, тоді вже набагато більше, але важко було обробляти. Зараз зійшовся на двох гектарах. Це український сорт часнику.

Разом з дружиною вони збирають 5 тон з гектару. Бува наймають на допомогу 5-6 людей.

Все це ручна продукція. Чистить сам, закатує родина біля 2 тисяч банок за сезон.

Збувають по крафтових магазинах Ужгорода, Мукачева, Яремча, Відсилає продукцію поштою.

– Часник смакує до багатьох страв, до м’яса та горілки. Є маринований і зі сливою, лавандою, перцем, а також стали маринувати стрілки з серцевини головки часнику. Це теж дуже зацікавило людей, - розповідає господар.

Цікаві оригінальні приправи. Як подарунок і для оновлення асортименту страв на столі.

Деталі у відео 

АВТОР ТЕКСТУ, ФОТО І ВІДЕО - Назарій ВІВЧАРИК