Назарій ВІВЧАРИК. Учень

(на конкурс УСМІШКА БОГІВ)

Медсестра балакала по телефону з подругою, немов його тут і не було, немов він був пустим місцем.

Йому сказали зняти все, окрім плавок, і стати у фотокабіну. Пояснювали, «боятися псоріазу не потрібно» і що ця фотокабіна «спрямовує сонце на шкіру», а це якраз потрібно при лікуванні псоріазу, таких собі плям на шкірі, які він привіз з війни. Та одна хвилина опромінення, проведена в кабіні, здалася вічністю. Слід було чимось зайняти розум.

Андрій заплющив очі і пригадав тренування, хоча ні, кому він брехав? Самому собі? Тренування – це ті позитивні спогади з минулого, за які він чіплявся як потопельник, але насправді мозок вперто прокручував інші слайди. Пригадував усі ті миті після повернення з війни, той евакуаційний потяг, ті лікарні, скрипучі ліжка, палати з запахом ліків, тих лікарів із втомленими очима, бо насправді він же такий не один, пацієнтів було багато.

Що вони понаходили в нього з війни? Та багато чого, єдине, що помилилися – щодо контузії. Не було її, був лиш струс мозку. А от все інше було – від скаліченої в коліні ноги до псоріазу, який невідь звідки з’явився, він невеликих гриж в хребті до осколків в голові. Як не дивно, все, окрім псоріазу, його мало обходило. До слова, спілкувався і з невропатологом, потім з психологом. Сказали, ніби нормальний.

Біля скроні осколок витягли швидко. «Ой, та ви народилися в сорочці!» грижі в спині не чіпали. З ногою інакше. Один лікар каже одне, другий – інше, вже вдома найшовся нормальний, взявся за голову: ой козаче, та тут не лише сухожилля пошкоджені, тут і кістка, тому й болить, давай оперувати. Ну та нічого, м’ясо зросталося на ньому завжди швидко, аби не той клятий псоріаз, що плямами обкидав тіло. А тоді ще суглоби занили, виявилося, псоріаз став в суглоби проникати, як там вони написали, псоріатичний артрит… «Вам не можна фізичні навантаження!»

Коли долоню обкидало, то один волонтер руки мив після привітання. Он і на чоловічому органі пляма з’явилася, тож повернувшись з шпиталю, соромився перед жінкою роздягтися. Хоча, з нею і так не клеїлося, може ще з того часу як виявилося, що вона не зможе мати дітей. Жили вже з того часу разом якось по інерції. Нависла тоді над сім’єю тема розлучення, а тут бац – війна.

– Виходьте, – крикнула звідкись з того світу медсестра.

Андрій не зразу збагнув, що це вона говорить до нього з-за фотокабіни. Думав, з кимось по телефону.

У батька вдома колись ніби свербіли лікті, лікарка у сільському ФАПі казала, що то псоріаз, але хто у тому селі думав про таке? Свербить? Перечухається! І батько далі ремонтував машини, від «Жигулів» до комбайнів. І все було добре. А в нього, бач, від війни і стресу проснулася генетична хвороба, та ще як агресивно!

Можна сказати, він утік на ту війну, аби лиш вдома сімейні питання не вирішувати, мучився так, що страх. Відчував, що вона любить його більше, ніж він її, то як же було розходитися? Війна ніби якось розв’язала це питання, хоч і ненадовго. Спершу в учебці, а тоді зразу в Попасну, був серед тих, хто зголосився першим!

Як у Попасній вижив, сам не знає. Може, тренований спортом організм швидше реагував на навколишню небезпеку, а може, мав розвинені інстинкти, інтуїцію, все-таки вчитель карате, чорний пояс. Після Попасної – ротація, хто вижив – добре, хлопці підлаталися і далі, але тут накрила арта. Відчув, як вжалило в голову. От, маєш! Тоді влетів у канаву, вже й не пригадає як, але влетів з усим добром, що мав на собі, а це і бронежилет, і зброя. Не так як треба впав на те нещасне, вже до цього трохи травмоване, коліно і воно не витримало. Треба було зразу їхати додому, але ж ні, спершу Дніпро, потім Житомир…

– Виходьте, кажу, лампи ж вимкнулися! – крикнула медсестра.

Андрій покліпав очима. У фотокабіні він міцно закрив очі, щоб не сліпило, тож не зразу збагнув, що лампи вже не світять. Вийшов, немов з палючого сонця став у тінь.

– Хух, наче на пляжі загорав, аби не згорів, – зауважив.

– Та ви й так смуглий. Ну і я ж вам налаштувала, як лікар написала. Бачте, псоріаз у вас так сильно пішов. Звідки він? У роду в когось був чи якийсь стрес? – запитала, фактично не відриваючись від телефону.

– Стрес…

– То треба менше переживати.

– Так війна ж…

– Війна війною, а здоров’я одне. Але нема шкоди без добра. Це ж з псоріазом вас в армію не візьмуть, є і позитив…

Андрій аж крякнув, а тоді швидко вийшов з кабінету, щоб щось дурне не бовкнути. У двері зразу ж вскочив інший пацієнт.

Дорогою до палати уявив, як з розвороту зносить ногою голову медсестрі, як голова летить мов кавун, вдаряється об стіну і розлітається. Тоді струснув із себе ці фантазії, насварив за таке і змусив думати про щось нормальне.

До списку нормальних фантазій у нього входили спогади про тренування. Накульгуючи, зайшов до палати на другому поверсі цього старого шкірно-венерологічного диспансеру, завалився на ліжко, стогнучи, як старий дід, і заплющив очі. Рукою намацав десь на дупі затвердіння від купи уколів і почав масажувати. Почулося скреготіння візочка, на якому завозили в їдальню на першому поверсі каструлі з їжею для хворих. Андрій мав їжу від Наталки, та все ж, підкорявся неписаним правилам і, щоб не порушувати ритму лікарні, також ходив у їдальню і їв разом із різними лишайними та іншими, обмащеними мазями пацієнтами, суп і кашу.

***

У спортзалі пахло потом, який в’ївся у стіни, молодші і старші діти хекали та войовничо кричали, відпрацьовуючи удари в стійках. Товста тканина кімоно тісно облягала тіло, але він ще тісніше затягнув чорний потертий пояс. Кімоно було нещодавно придбане, бо попереднє вже давно зносилося і протерлося на колінах і ліктях, а в такому вигляді не сподівайся на повагу з боку дітей. От пояса Андрій замінити не міг, бо це було щось на кшталт меча самурая – його честь і його сила. Як він міг замінити цей стертий пояс, у якому стільки відбував змагань, поєдинків, екзаменів, і який був свідком моря поту, а у деяких випадках навіть крові та сліз?

Врешті, закричав «Яме», що означало «завершити», і всі учні стали в шеренгу. Залишилося лиш по тридцять підходів присідань, віджимань і качань пресу. Хлопці і дівчата сопіли, хтось сачкував, намагаючись зробити меншу кількість разів, та були й такі, які працювали на совість. Він теж робив вправи, хоч і мав ще після цього групу дорослих, з якими теж потім займався. «Карате» означає «пуста рука». Він дуже любив ту справу, яку знав, і водночас відчував, що пустою стала не лише його рука, а він сам. Так було вже давно і це відчуття гнітило. Мав з того єдину перевагу – не відчував також і втоми і багато дядьків з дорослої групи заздрили йому, він це бачив по них.

«Вам не можна навантаження!» – пригадував слова лікарки. І далі присідав, попри біль в коліні, потім качав спину, вважаючи, що мʼязи триматимуть хворі хребці, щоб не розвалилася спина.

Діти сіли на підлогу, підібгавши ноги. Сенсей оглянув всіх і тоді всі закрили очі, розслабилися і поступово відновлювали дихання. Вставши і перевіривши, чи у всіх пряма спина, він знову сів навпроти шеренги. У залі настала тиша, лиш чулося поскрипування з коридору, куди вже зайшло декілька батьків, очікуючи дітей.

– Бажання, вправляння, терпіння, – голосно сказав він те, що повторював безліч разів.

– Бажання, вправляння, терпіння, – голосно прокричало багатоголосе товариство.

Далеко не кожен вкладав у слова зміст, та сенсей був певен, що ці три слова з роками таки мають вгризтися у свідомість.

***

Вкотре у місті Андрій відчував себе декоративною німою рибою в красивому і яскравому акваріумі. За вищим задумом якогось урбаніста-акваріуміста, він мав плавати між неоновими рекламами магазинів, кафе і офісів, які висіли на високих будинках-баштах і тиснули на мешканців акваріума. Він мовчки за усім цим мав спостерігати, лиш зрідка помахуючи хвостом перед якоюсь рибиною-самкою. Але біда в тому, що Андрій так не міг, бо відчував себе рибою-мисливцем бистрої ріки, але ніяк не грайливою декоративною рибкою кабінетного акваріуму. За містом він міцніше обхопив обома руками руль і вдавив педаль газу. Хотілося швидше забратися звідси туди, де його душа мала спокій.

Лиш виїхавши на трасу, якою можна було добратися у село, відчув, що надворі осінь. У місті зміна пір року була набагато менше помітна, ніж у селі. Сірий, як асфальт, «Фольксваген Пассат», якому було стільки ж років, скільки цій державі, з обласного центру завжди нісся швидше, ніж у місто. У салоні співали забуті багатьма Енгельберт Гампердінк та Джо Дассен. Удома, побачивши чорного кицика на даху веранди, що мружився, ловлячи останні промені осіннього сонця, махнув йому як давньому другу. Кіт презирливо відвернувся. У Андрія немов іж настрій піднявся: усе як і мало бути. Поки коти будуть такими нахабними, зверхніми і байдужими, світ буде триматися.

Кіт був сусідським, але оскільки Андрій його підгодовував, то любив приходити до цієї хати.

У хаті влігся на скрипуче ліжко, поверх якого постелив спальник, і задрімав, вслухаючись у шурхіт пожовклого листя за вікном та стогін вітру у комині. Не хотів думати ні про що, ні про тренування, до яких повернувся, попри застереження лікарів, ні про лікування, яке тяглося за ним як жуйка на асфальті тягнеться за підошвою черевика.

***

Вечоріло. Андрієві подзвонила Наталка. Трохи послухав її, щось буркнув у відповідь, попросив дати йому трохи часу, сказав, що мусить побути один. Вона вкотре казала, що розуміє. Але він лише злився від того, бо був впевнений, що вона нічого не розуміє.

Надворі вдихав запах осені, прокручуючи останні новини в голові. Вітер приніс на обличчя якусь павутину, немов вістку з потойбіччя, яку він сплюнув убік. Вухом вловив сумне курликання журавлиного ключа і на секунду навіть закрив очі, намагаючись зберегти цей звук десь у глибинах пам’яті. До кращих часів.

«Он скількох наших вбивають. І що ж? Коли кінець? А черг в воєнкоматі щось я не бачив. А мені кажуть, що інвалід, то сиди вже дома. А як тут всидиш?» – вів сам з собою діалог, спускаючись до підвалу. За цей підвал він любив Наталчине обійстя за містом. Хата тут була старезна, а от підвал – просто прекрасний. Ну, може ще любив хату за того рудого від іржі півника, що височів на даху, гордо тримаючи дзьоба наперекір вітрам.

У підвалі трохи узяв картоплі, невеликої, такої, яку його покійна бабуся лише б свиням варила. Та все ж, і цю картоплю треба кудись подіти. Чому б не з’їсти? Не викинути ж? На війні раз було так, що і комбікорм їли, а снігом закушували.

Буквально за два дні, що не спускався у підвал, павуки встигли сплести на низькій стелі нехитрі сіті, які він розривав головою. Інколи таки зачіпав стелю й тоді сипалася стара штукатурка. Але товсті грубі камені, які були основою підвалу, стояли упевнено.

У дитинстві Андрій дуже любив читати. І хоч займався наполегливо спортом, проте в університет пішов вчитися не на фізкультурний факультет, а на історичний, чим усіх здивував. В університеті любов до книг нікуди не зникла. Так-от, спускаючись в підвал, чомусь уявляв себе тим малим «морським вовченям» з оповідки Томаса Майн Ріда. За сюжетом, малий, що дуже любив море, вирушив у подорож в трюмі корабля, де завдяки волі і самовладанню таки зміг вижити без води і їжі.

Асоціації повели Андрія далі. Спершу спуск в підвал здавався йому спусканням у трюм, потім чомусь подумалося, що з першого дня, коли пішов у воєнкомат, а тоді на війну, він спускався кудись униз, в якусь печеру життя. Якби на дні там знайшов поховані скраби зі старою лампою Аладіна, то чи хотів би відкоркувати ту лампу, випустити джина і замовити бажання? Мабуть, ні… Які тут бажання після війни, на яку тепер вдруге не беруть через хвороби…

«Пишіть щоденник», – порадила в лікарні психолог.

«Хіба в тебе на лобі!» – тоді подумалося йому, але все ж десь в глибині душі міркував, що можна спробувати щось писати для себе. Адже пережив багато, за перші пару днів на передку побачив все, і руку чиюсь з багна викопав випадково, і людину таку ж як оце він, що дихала, жила, їла, спала, – застрелив. Побратима одного тягнув на собі. Одним словом, можна претендувати на лаври Майн Ріда, сідати і писати. А тоді нести тій психологині. Хай читає, коми виправляє, видає… Андрій сплюнув і побрів у хату.

***

Світало. Спохопився, вириваючись з якогось страшного сну. Там знову був ліс, дивні істоти, запахи, звуки. Все заразом створювало какофонію, у якій було несила перебувати.

Ранок хотілося почати з кави і цигарки, як всі нормальні люди, але врешті таки зробив зарядку. Зараз йому було майже сорок, хоч вигляд він мав набагато старшої людини. А згадуючи дитинство, відчував себе ще старшим, бо воно інколи лежало в площині далекого минулого на відстані сотень світлових років.

Надворі було вогко. Він потяг носом повітря, як тварина, і підібрав горіх, що підкотився просто під двері. Сьогодні була субота, тож в місто йому потрібно було їхати аж після обіду. Вирішив приготувати щось особливе.

Дорогою до ліску розглядав навколишні кущі в пошуках синяків. Він любив їх. Синяк – добрий гриб. Але деякі «синяки» перед вживання обов’язково треба відварити, а відвар вилити. Шукав насамперед молоді гриби, старі не хотілося брати, бо вони потім після приготування були як шмарклі.

Метушився до вечора і врешті таки потягло у спортзал. При виїзді з села на тренування він підібравлюдей біля привалу – місця, де зупиняли машини-попутки. Стара жінка їхала з малим у місто. Чи то мати, чи, може, бабуся.

Від них запахло сирою хатою, і трохи – гноєм. Мабуть, щойно поралася по господарству. У сумках були, вочевидь, продукти.

– Вам у місто куди?

– Та нам до центру соціальної реабілітації «Барвінок». Знаєте, отам…

– Знаю. Там на паралельній вулиці спортивний центр, я вас довезу.

– От спасибі.

Жіночка щось казала малому. Той кліпав очима. На вигляд, ходив у другий чи третій клас, хоча був височенький і худий, як тріска.

Андрій міркував собі, що от він чи ця бабуня нехай собі живуть тут, але що робитиме ця дитина в цій дірі. З села треба вибиратися йому в світ. З іншого боку, село ж – колиска нації, і малий має право тут жити, просто чим займатиметься? Сам Андрій теж ріс у селі, але іншому. Спершу, коли у них з’явився фізкультурник, який викладав ще й карате, то це було чимось новим і цікавим. Але через кілька років запал у викладача пропав. Він немов бився об глуху стіну, хотів розвивати секцію, возив хлопців на змагання, але мало хто з батьків тих дітей, що до нього ходили, розумів ентузіаста. Врешті, справа почала пробуксовувати і рівно через чотири роки на тренування прийшов знову лиш один учень – Андрій. Згодом вчитель поїхав на заробітки, тоді Андрій увечері сідав з батьком у старий «Москвич», який на ладан дихав, обоє їхали в місто – старий на шабашки, які в нього починалися після основної роботи в колгоспі, менший на тренування.

– Чуєте, а ви щось продаєте? – запитав він у жіночки.

– Та все, як у селі. Маю молочко, сир, сметану, яйця.. А ви б щось взяли? – зразу поцікавилася жінка.

– Може б, сиру домашнього, якщо не кислий.

– Ні! Хороший! Але може я вам того, що в сумку не вліз, що вдома, продам, бо там біля центру реабілітації до мене сходяться вже покупці, знаєте, у місті люди люблять домашнє, сільське брати.

– А, ну так, якщо там будуть покупці, то продавайте, а я візьму вже в селі. Ви коли назад, бо я за дві години десь…

Так слово за слово, домовилися за зворотній шлях. Малий блимав очима, поглядаючи на Андрія. Жінка все більше розходжувалася, відчувалося, що любить говорити. Але не влаштовувала йому інтерв’ю, а говорила більше сама. Це Андрію подобалося, коли до нього не лізли з запитаннями про особисте. А вона розкала і куди їдуть. Мовляв, вона вибила для онука путівку, бо колись працювала в сільському ФАПі, а тоді й у місті медсестрою, а внук тепер в реабілітаційному центрі лікується, бо має щось нервове, мовляв, є певне нетримання вночі.

– Та бува й укакується, – при цих словах малий смикнув її за руку і густо почервонів. – Ну, а що? Перед дядею не стидно. Це ж стрес, буває таке в людей. Краще так, ніж все на серце сприймати, а тоді інфаркт отримати. А ви в нас звідки?

– З війни. Тепер от дітей треную, спортом займаюся… – абстрактно сказав Андрій.

У малого засвітилися очі, а жінка одразу ж вивела цікавий логічний зв’язок.

– О, то і в вас стреси були, то ви розумієте, малого, може і в вас таке ж… Ви ж з війни. Ну, цього не треба соромитись.

Андрій відкривав рота, як риба, все хотів щось сказати, і про те, що він не укакується від стресів, а проте не знаходив, що відповісти, бо думка стала губитися за балаканиною жінки. Доїжджали до міста.

– А чого ви малого возите, а не батьки?

– А бо так. Все на мені. Мати його, дочка моя, ніяк не нагуляється, а батько його завіявся, сирота він. Знаєте, як зараз важко нормального чоловіка знайти?! Тут десь нам і спиніть.

Він радів, що приїхали. З її думкою не міг справитися, не міг поспіти за жінкою. Врешті йому треба було зосередитися на тренуванні.

Назад поверталися також разом, як і задумали. Біля їх двору Андрій висадив обох і почекав, поки йому винесуть сир. Грошей жінка не взяла, та й він за те, що возив їх не взяв плату, так і розійшлися. Малий, при цьому майже не балакав, але якось зачудовано дивився на Андрія. Лиш в кінці не витримав.

– А ви у футбола граєте? – запитав.

Вочевидь, питання, яким же спортом займається Андрій, малого хвилювало.

– Ні, я треную дітей карате, як підростеш і тебе навчу.

***

Наступного дня знов тренування. Опісля заїхав додому, повечеряв. Наталка зробила уколи, прийняв ванну з морською сіллю, яку радили при псоріазі. Наталка бідкалася, що через ті фанатичні тренування може розвалитися хребет, питала за коліно, яке на диво швидко загоїлося. А може ще не загоїлося, але варіантів у того коліна не було, бо він тренувався, зціпивши зуби. У такому нервозному і напруженому темпі з голови виходили всі думки. Як там кажуть про карате – шлях пустої руки. Хотів стати геть пустим.

Придумав собі, якби знайшов пляшку з джином, то замовив би в нього лиш одне бажання: помінятися місцями і сидіти в тій пляшці замість джина. А так, що ще побажати? Здоров’я? Фантастика! Молодості? А нащо та молодість без досвіду? Любові? Так Наталка ж любить його. То вже він став такий черствий, що нікого не любить. Може, якби була дитина…

Побув трохи удома і відпросився в Наталки, як малий хлопчик, знов поїхав туди в село, до хати. Там забився в подушку і слухав, як від вітру гілля шкребе по шиферу, немов по його душі.

Вранці устав до схід сонця, важко схлипуючи і хрипучи, як від задухи. Немов кисню бракувало. Піднявся на лікті, пригадуючи, де він.

Узяв завчасно заготовленого спінінга і борошняні кульки, пішов між полями до ставка, пробираючись крізь молочний туман. Чомусь згадалася Довженкова «Земля». Треба було б десь взяти книг, почитати щось. Або щоденник таки вести.

Після війни практично все, що читав, здавалося фальшивим. Ні, таки ж треба вести щоденник, щоб читати потім своє ж, щось справжнє для нього самого. Та не міг вилити на папір те, що було в душі. Легше це забити у маківару, яку били каратисти у спортивному залі.

На ставку і зустрів малого, якого підвозив у реабілітаційний центр. Той якраз виліз з води, мокрий як хлющ, і швидко вдягався, не обтершись. Біля берега виднівся кінець волосіні з дзвіночком, далі волосінь зникала у воді.

– Привіт, а ти тут рибалиш? – запитав.

– Ага, сьогодні якраз можна, – проказав малий, немов вибачаючись.

– Тобто?

– Ну в інші дні господар не дозволяє… А сьогодні в селі вирішили, що можна. Рішення є, – діловито сказав малий.

– Ясно, це ж орендований став… – пробурмотів Андрій. – А ти на комбайна ловиш? Я теж колись робив таке, як менший був. Тільки я закидав грузило, а не плив з ним у воді.

– Та я тихенько хотів, щоб іншим рибу не злякати, – пояснив малий.

Андрій здивовано озирнувся, бо спершу в молочно-білому тумані серед кущів не побачив декілька постатей. Отже, попри такий ранній ранок вони тут не самі.

– А-а-а…

Момент інтимності був втрачений. Але побачивши, куди дивиться малий, Андрій протягнув йому спінінг.

– Хочеш спробувати? На, я не великий рибалка, так, від нудьги прийшов, я можу і так посидіти, а ти спробуй закинути подалі, – і віддав малому разом з спінінгом коробочку з тістом.

Хлопця звали Богдан і спершу він практично не балакав, весь зосередившись на розкладанні спінінга, на нанизуванні борошняної кульки. Андрій сів на невеликий шматок каремату, який узяв з собою, і вдивлявся у протилежний берег. Йому хотілося оглянути берег через оптику прицілу. Просто-таки дуже закортіло узяти до рук зброю, заклякнути на місці і вичікувати. А тоді «Бах!»

Ззаду хтось підійшов. Виявилося, що то підійшов згорблений худий дідусь у квадратному картузі. Богдан щось сказав старому і той махнув Андрієві, вітаючись.

– А він вам рибалку перебив? – сказав винувато старий й Андрій безпомилково вгадав ту саму інтонацію і тон, як у малого.

– Та що ви, я більше прогулятися вийшов, бачу він зі спінінгом краще ладнає, ніж я. Мені й так нормально посидіти.

Дід з-за верби як фокусник витягнув стару дошку, яка, схоже, чекала його, всівся, і затріскотів про село, орендаря ставка, який торік спускав цей став і таким чином трохи забив джерела, а потім довелося чистити, розповів і свої рибацькі побрехеньки.

Малий Богдан упіймав на спінінг карасика величною з долоню і був дуже задоволений. Згодом задзеленчав дзвіночок на комбайні і там теж щось виявилося. Дідусь з онуком раділи, ділили, що по величині підходить лише котові, а що їм. Андрій згадав, що мусить подзвонити на роботу і пішов, залишивши малому спінінга на час риболовлі. Знаходитися тут він просто не міг.

Удома все було як завжди. Тут все було як завжди, немов час в цьому кутку села сів медитувати і дуже увійшов у цей процес. Медитація затяглася, лиш осінь змінювала барви, а все інше було таке ж саме. Здичавіє тут. Стане як пес. І пес, привезений з війни он здичавіє, бо потроху почав сіріти, стаючи вовком. Хоч був колись білим з коричневими плямами.

Діставши армійського ножа, проштрикнув консерву і став їсти вміст, не розігріваючи. Потім зробив собі чаю. Треба було щось робити, але цей Богдан, цей хлопчина не йшов з голови. Метушився по хаті, ароздуми метушилися в голові.

Зателефонував клієнт, один грошовитий юнак просив підтягти його до екзамену по карате. За часів юності Андрія таке не практикувалося, а тепер ось маєш. Колись карате десь у Японії було лиш способом захисту, згодом стало мистецтвом для обраних, пізніше спортом, врешті бізнесом. За змагання плати, за екзамени плати. І ось ще й репетитора перед екзаменом шукай. Немов на ЗНО готуєшся. Так і Андрій став для хлопця репетитором. Він зрадів дзвінку, схопивши свій тактичний рюкзак з кімоно усередині, кинувся з хати до машини і поїхав у місто на тренування. День тому тікав з міста, тепер от тікав з села, поглядаючи у дзеркало заднього виду, чи бува не женеться за ним його минуле, або він сам.

***

Удома ввечері, узявши трішки сухих гілок, спиляних днями з дерев, пішов у хату і затопив плиту, тоді начистив картоплі і поставив варити. Поки їжа готувалася, пішов за хату і зірвав декілька грон темного фіолетового винограду, який здавалося увібрав в себе всю спеку і безтурботну красу літа. Ковтав ягоди, майже не розжовуючи. Десь з даху сплигнув кіт, і користуючись моментом, заскочив у хату погрітися.

Усівся перед ноутбуком, ввімкнувши якийсь бойовик. Мабуть, так і заснув. Коли прокинувся, ноутбук погас, перейшовши в режим сну. Сидіти в старому кріслі було незручно, тож устав та потягся усім тілом до хрускоту в кістках. Одразу ж охнув та зігнувся навпіл від болю у забитому нещодавно боці. Залишки картоплі у каструлі, яку не зняв з плити, ризикували от-от підгоріти, або й вже підгоріла, бо вчувався запах. Відсунувши каструлю, підійшов і визирнув у вікно.

Сіріло, у дворі стояла маленька постать. Як на смерть з косою – постать була замала. Але щось в тій постаті було таке темне, нелюдське. Андрія пересмикнуло.

Повільно відкрив двері. То був Богдан, який приніс смажених карасів. Андрій не знав, як бути. Хотів спитати як малий зайшов в двір, але тоді згадав, що хвіртка – це єдине, що стоїть вціліле, а паркан по периметру двору практично весь розвалений. Заходь, кудою хочеш. З докором подивився на пса, але той лиш відвернув очі. Мовляв, як на малого можна гавкати?

– А чого весь в сажі чорний? – запитав малого.

Той щось пробурмотів.

***

Запросив у хату. Хлопець з відкритим ротом роздивслявся навсібіч. Весь цей час Андрій намагався відганяти надокучливі думки. Малий Богдан нагадував йому того загиблого хлопчика… На півночі України, де Андрій опинився на початку війни, він натрапив на молигу закатованої родини. Це була перша зустріч зі смертю. Потім вже його перекинули на схід країни.

Небо пролилося дощем. Краплі забарабанили по шибках. Андрію пригадався сон, що він бачив цієї ночі, яскравий і напрочуд реалістичний. Наснилося, що він на війні. На нього йдуть не люди, а машини. А він стріляє і стріляє. Сон був тривожний, щось там було не так, він мав би щось змінити, але ж сон ніколи не грає за твоїми правилами. У кожному сні щось не так. Як і в житті, до речі, буває.

Бракувало кисню, починала боліти голова, він згадував, чи випив сьогодні ліки, які допомагали, але від яких вже починав боліти шлунок. Треба, мабуть, таки кидати це і вертатися до хлопців, туди, в бригаду, або хай до іншої бригади направлять… Ну а як інакше?

– Дядя, а це хто? – спитав враз Богдан, аж Андрій смикнувся.

«Боже, а я вже немов забув за малого», – промайнуло в голові.

На стіні висів вицвілий портрет діда Наталки. Попри те, що хата старілася, вона не хотіла забирати цей портрет, вважаючи його духом цієї хати. Хоча дух поступово програвав битву з вогкістю і цвіллю.

– Це холодноярець. Були такі борці за свободу. Ох і билися.

– Як ви в спортзалі?

– Та ще краще. То чого ти чого такий замурзаний?

– Та дядь Гриша привіз машину вугілля і висипав під ворітьми, а там у дворі машина нашого дядька Славка стояла якраз, бо він до мами ходить. То Славко не міг виїхати з двору і змусив мене помагати переносити ту купу вугілля. Ми заодно і бабуні помогли. Але якби Славкові вугілля не перекрило дорогу, він би не переносив ту купу, а просто поїхав би. Він тільки до мами ходить. Помагати не любить.

– Ааа… Оце в тебе історія. Ну хоч не дуже натомився?

– Та ні, я ж мужчина…

– Сідай, зараз картоплі зварю, разом ці карасі поїмо.

Малий засовався в старому кріслі.

– А можете і мене вчити битися? Тільки цей… Безплатно… Але я потім виграю на змаганнях і віддячу.

– Гарна ідея, Бодю. Справді, треба тебе вчити. Думаю, колись точно медаль заробиш. А поки ось їж, і гайда додому, щоб не хвилювалися і не шукали тебе. Завтра в мене старша група. А в середу менші займаються. Візьму тебе в спортзал.

– О, мене якраз бабуня в місто везе в середу.

– От бач, як добре. То знач так і вирішимо. Будем тренуватися.

Поїли, малий розказав щось про бабуню і діда. Але Андрій в цей час не міг зосередитися вже на розмові, пригадував щось своє, з війни. Пригадував того відкопаного малого з Чернігівщини…

Коли вийшли на двір, було вже геть темно. Повітря було мокре, хоч викручуй, як рушника. Обережно обходили калюжі. Андрій вирішив трохи провести Богдана додому, хоч той знав всі стежки краще нього.

Дорогою малий показав на вибалку, що темніла в далині.

– Оно, бачте?

– А що там? Темно вже. Дерева та кущі? У нас називали то зільонкою, бо зелений шматок природи.

– А я б сказав «воля». Ну, розумієте, все навколо – оце воля. Я бува тікав туди як дядько Славко приїздив. Там добре…

Андрій міркував над сказаним. Хотів сказати, що теж би втік, але вже був старшим збагнув, що від себе не втечеш.

***

Наступного дня, позаймавшись, пішов у душову. У роздягальні глянув у дзеркало. Там шрам, там плями псоріатичні, на скроні шрам, коліно таки склали і працює. Хоч спершу гнило і лікарі вагалися, чи взагалі нога працюватиме. А, ще ж щось там з хребцями на спині. І що? Чоловік сухуватої статури, середнього росту, у спортзалі робить і попри всі прогнози лікарів організм і не думає розпадатися. Лише голова буває болить. Але то все байдуже. Душа болить більше, місця не знаходить собі. Казали ще пацани, може до капелана… Та хіба чоловік піде ото вести дискусії з кимось? Ні. Він так не міг. Сам, все сам собі перебуде. Хіба, може таки щоденник напише.

Спробував глибше вдихнути, але немов бракувало кисню.

Одягнувшись, побіг під дощем до машини. Слід було вертатися в село. Проте дорогою ще заїхав в торговий центр узяти кімоно Богдану. А що? Пенсію і зарплату має, тож не така велика розтрата, навіть, якщо малий не захоче займатися. У цей час подзвонила Наталка, а він не взяв трубку, боявся нової розмови.

Дорогою з міста в село немов стало легше дихати, немов груди щось відпустило, зникли невидимі ремені які стягували тулуб.

Селом котився як човен по воді: ями на сільських дорогах наповнилися дощовою водою і він перевалювався з однієї калюжі в іншу. Вітер порвав туман між вулицями, тож принаймні було добре видно калюжі.

Удома знайшов якісь папери і на зворотньому боці вирішив написати просто серед аршука: «Щоденник». Тоді взяв інший аркуш і став гризти ручку, міркуючи, що робити далі. Десь загавкали собаки, на горизонті блиснуло. У хату крізь шпаринки просочувався холод, а тоді шукав шпаринки і просочувався під одяг Андрієві. А він сидів як задеревʼянілий і міркував, що його написати. Врешті вивів акуратне речення: «У мене зʼявився учень. Виховаю, буде у нашій групі сенпай, тобто, з японської, старший учень».

На цьому Андрій спинився. Акуратно склав аркуші і запхнув вглиб наплічника. Тоді енергійно встав, не звертаючи уваги на біль в коліні, укинув дров у пічку, визирнув на вулицю і, покликавши, впустив кота. Заходився варити на плиті воду на пельмені, а в іншій каструлі кашу для собаки, який чекав на дворі. Дихалося легко і бадьоро. Чекав дзвінка від Наталки, щоб перепросити, що не подзвонив, коли був в місті.

Збираю на друк нової книги

5168745607171177 ПриватБанк Вівчарик Назарій Олександрович

деталі ТУТ