НЕЗАМУЛЕНІ ПЕРШОДЖЕРЕЛА

Нинішня когорта посталих в постмайданній Україні «бандерівців» часто нагадує мені дітей, котрі не знають батьківської мови. Для них приналежність до числа «карателів» та «неонацистів», в бік яких тикають пальцями хижі і водночас брехливі ідеологи інтернаціонального «москвинського світу», звелась до носіння камуфляжних одностроїв з відзнаками вишкірених вовків у червоно-чорних барвах, зображення котрих годяться налякати хіба-що дітей і вразливих, та примітивної антипутінської й антимосквинської риторики. Насправді, український націоналізм (а саме цього, підсвідомо мобілізуючого світогляду і бояться кремлівські очільники, як дідько церковного ладану) нічого спільного з примітивним москвофобством не мав від самих початків свого існування.

Жодним чином не журюсь тим фактом, що нагода оприлюднити незгоду з цим ненормальним (і до того ж, геть не новим) станом речей, а отже і прийняти у груди град каміння з боку камуфляжних радикалів випала саме мені. Час засвідчив, що перші завжди натикались на нерозуміння з боку неофітів-горлопанів, але невблаганний в своєму плинові час зрештою давав суспільним явищам тверезу оцінку. Знання минулого (аналогічний шлях здолали сатанізований руською (русинською, себто українською громадою Галичини) Іван Франко та несприйнятий більшістю сучасників з українських громад Києва та Харкова Микола Міхновський) мотивують, додають сил та віру в єдиноправильність обраного шляху.

Отже, чим в своїй суті є український націоналізм, і яке його призначення? Найкоротшою і водночас стовідсотково вірною істині відповіддю на це запитання є лише одне слово. Любов. Природня небайдужість до рідного, всмоктаного з молоком матері, того, що ідентифікує українцем й дає змогу відрізнити ближнього від паразитуючого намулу. Як не дивно це звучить, але Божа Заповідь любити ближнього (на ній і базується націоналізм) потребувала логічного і навіть наукового обґрунтування.

З Божої милості і ласки Україна отримала достатню кількість спроможних викласти на папері пояснення і дороговкази для своїх сучасників та прийдешніх поколінь принципових основ націоналістичного світогляду та практики відповідного трибу життя. Без них націоналізм перетворюється на беззмістовний термін. Під сучасну пору кожен не обтяжений фізичною й розумовою працею має змогу складати і ширити в неукраїнській соціальній мережі «власні бачення». Проблема в тім, що ніхто з них не знайомий з першоосновами, і з цієї причини націоналізм в їхніх довільних, базованих на ситуативних баченнях і розуміннях набирає примітивних обрисів зарізяцтва або безнаціонального державництва. Спостереження за такими дає підстави для кпин і зажури водночас. Спроможних розрізнити політичну публіцистику Степана Бандери, Ярослава Стецька та Дарії Ребет від теоретичних розробок націоналізму Миколи Сціборського, Миколи Міхновського, Юрія Липи та Дмитра Донцова стрічати серед таких майже не доводилось.

Факт прагнення долучитись до числа національної еліти (я не обмовився, свідомі сповідники українського націоналізму є її ядром) зобов’язує останніх обтяжитись терпеливою працею з шукачами істини, відсіяти емоційних (а отже і дочасних протестантів проти нинішньої несправедливості), та збагатити свої лави спроможними будувати світогляд на чистих, незамулених джерелах першооснови.

Справа пошуків, впорядкування і видання праць батьків-теоретиків українського націоналізму непосвяченому люду видається чимось геть не складним. Попри те, беручи до рук кінцевий продукт (вже видану книжку), такі відразу постають перед загрозою вже з перших сторінок втратити зацікавлення. Незрозумілий і на перший погляд нецікавий візуальний супровід, який здебільше складається з світлин історичних осіб та документів звичайно ж відлякує. В дійсності, це і є першим кроком в справі відсіву не спроможних в подальшому до системної праці.

Покликане до життя в Лондоні (в часі вимушеної еміграції) в 1949-му році революційним відламом Організації Українських Націоналістів ідейне видавництво «Українська Видавнича Справа» від самих початків дарувало життя й поширювало праці теоретиків та практиків націоналізму. Для вимушених залишити Україну то було формою уникнення асиміляції й збереження себе задля подальшої боротьби. На відміну від більшості посталих в діяспорі видавництв, «УВС» не припинила діяльності, втішаючись задекларованою на папері незалежністю у 1991-му році. Понад те, редакцію було передислоковано в Україну.

Дезорганізованому та дезорієнтованому загалові, де гасло «Київ проти Москви!» навіть в колі щойнопосталих «незалежників» викликало осуд, а його носіїв звинувачували в екстремізмі, невігластві й «провокаторстві» (!?), потребувалась потуга, котра працюватиме на ниві пояснення причин буття людини в цьому світі, поділу людства на раси, нації та народи, існування національних окремішностей, геть не схожих між собою мов, культур, менталітетів та світоглядів й застерігатиме від шкідливих байок про «мультикультурність» та «політичну націю». Затруєні хибним почуттям безпеки та антинаціональними пашталаканнями (котрі не спонукали до критичного аналізу власного життя) потребували пояснень і донесення до них слів правди.

Спостерігаючи за заходами і проектами, котрі ініціює та здійснює дирекція і редакція «УВС», наважусь стверджувати, що справа підбору нагальних нинішньому дню матеріалів здійснюється належним чином. Протидія байкам «політичного русинства» та спогади причетних до постання й боротьби Карпатської України, літописи боївкарів ОУН 30-их та вояків УПА 40-их, служба в Іноземному Легіоні на теренах Північної Африки (все ті ж 40-ві та 50-ті роки вже минулого століття), публіцистика провідних діячів революційної ОУН та теоретичні розробки націоналізму. Збірники творів вже згаданих Дмитра Донцова, Миколи Сціборського та Ярослава Стецька, а також Юліана Вассияна, Юрія Липи, нарис історії Антибольшевицького Блоку Народів… Знання, котрі поступово, з елітарних стають загальносприйнятливими, відповідають потребам суспільства й дарують відчуття переступу іншого, вищого світу.

Вивчаючи праці попередників, приходить гірке розуміння браку цих знань в нинішніх високопосадовців та громадсько-політичних діячів й активістів. Вони донині ігнорують реальність, практикують моделі поведінки успадковані з часів окупації, та витають в хмарах ілюзій. Гін за комфортним життям без розвитку є причиною згасання ініціативи,  принципових помилок, застою і змертвіння, котрі знаючі (перегортаючи їх в пам’яті) спроможні оминути. Прикро, що довколишній недосконалий світ в період вартісних переорієнтацій загалу і трансформації державних інституцій втікає від нашарувань інтелекту і прагне робити висновки (та й то, дуже часто поспішні, викликані короткотривалими в історичній перспективі ситуаціями) з подій нинішнього буття. Розуміння причин трагедій і негараздів за таких умов не настає, а це означає, що і шляхи їх подолання будуть або помилковими, або так само короткотривалими й не спроможними усунути остаточно.

Кожному зацікавленому думками та висновками небайдужих до долі рідного народу, котрі вимальовували стратегії побудови кращого світу і праці яких побачили світ завдячуючи копітким старанням на національній ниві редакції «Української Видавничої Справи», раджу ознайомлюватись з біографією авторів. Період, в який вони жили і діяли, був набагато складнішим, аніж нинішній. Але вони вистояли і спромоглись донести однодумцям власні бачення і розуміння. Нехай їхня праця стане відомою кожному. Запевняю: прочитане обов’язково спровокує на роздуми. Тішусь, що коло свідомого люду завдячуючи старанням духовних спадкоємців «славних прадідів великих» щороку збільшується. Отже, зусилля не були даремними.

Зло, несправедливість та невігластво не вічні. Не зневірюйтесь і не спиняйтесь.

Автор: Олесь Вахній