ПОВЕРНЕННЯ - Зі збірки "Останнє завдання"

 Здається, я десь читав, що одне лише споглядання дерев може нормалізувати стан нервової системи та продовжити життя. Не знаю, хто це досліджував, але ми, жителі півдня, насамперед, медитуємо на море. Бо море – це простір, воля, легкість, несамовитість, але інколи і неочікуваність та примхливість. І море завжди підносить сюрпризи.

Ми пливли на катері від Очакова на косу, і нас огортав туман, який немов насміхався з мене: «Бачиш, хотів помилуватися краєвидами, а маєш тепер!» До болю в очах я вдивлявся у далечінь, але не бачив анічогісінького. Як цей юний капітан вів катера і куди, просто уявлення не мав. Не дивно, що навігаційний сезон підходив до завершення, але я поплив би у будь-якому разі. Депутатам закон неписаний.

Колись на косі, у тому задрипаному селі, був мій дім. Там, у старого морського вовка і такій же старій хаті з низькою стелею я виріс. Чоловік не був мені рідним батьком, але намагався прищепити любов до моря. Але я, як та навколишня природа Кінбурнської коси, зумів лише пристосуватися до умов життя, проте далі діло не пішло. Я скнів у тому піщаному ґрунті, як абрикоси та акації у дворі, що були невисокими і слабими. Вже далі від води за селом ріс ліс. І чим ближче до материка, тим більш налагодженим було життя. Зрозуміло, що я теж втік до міста.

Я був пристосуванцем. Це, мабуть, передалося мені від біологічного батька, який подівся десь одразу після мого народження. Колись мама показала мені у політичному ток-шоу лобатого політолога і сказала, що то він, але у мене був період власного становлення і я навіть не думав його розшукувати. У цей час саме формувалося молодіжне крило однієї з правлячих партій, де я і знайшов себе. Потім маховик моєї власної історії закрутився дуже швидко. Я втрапив не на той мітинг і під час незначного заворушення дав по пиці не тому активісту. Звісно, такого кадра як я, з важкими кулаками, що були необхідні в сучасній політичній боротьбі, партія втрачати не хотіла. Але перебитий ніс в активіста не віщував нічого хорошого, тож мені порадили вшитися на якийсь час з міста, а ще краще – з країни. Так я вихопив у своєму графіку дрібку часу, взяв академвідпустку в університеті і поїхав кататись на круїзному лайнері американської компанії. Працювали з товаришем офіціантами, підтягував рівень мови, зіставляв морські історії мого вітчима з реальністю, яку бачив щодня. Врешті повернувся назад до Миколаєва з грошима і досвідом людських взаємин, довчився, повернувся у партію і на найближчих виборах навіть став депутатом місцевої ради. Як не дивно, але робота депутата була легшою за роботу офіціанта. Я мав стежити за головуючим у президії і голосувати відповідно до його знаків – «за» чи «проти». Мав також стежити за фракцією, бо народ, знаєте, зараз безвідповідальний. Про мої важкі кулаки депутати пам’ятали, тому головували справно, а я згодом став керівником комунального підприємства. Але потім все пішло шкереберть, бо у мене з’явилася секретарка Аліна.

Катер підплив до коси, і я врешті побачив з туману обриси берега. Наказавши капітану зачекати, пішов податливим ґрунтом до хатин. Село дещо змінилося не через море, а через туристів. Багато хатинок побільшали і стали комфортнішими для гостей, які через втрату Україною Криму шукали нові місця відпочинку. Та зараз все було тихо, як і в період мого дитинства, бо не сезон, і туристів практично не було.

Моя хата ховалася за старим парканом. Вона була не надто доглянута, але головне – моя, і ніякі нахабні безпардонні туристи тут не ошивалися. Не знаю, чому через стільки років я її досі не продав, але тут не були зрізані навіть акації, які вільно росли серед двору. На дверях висів замок і я відімкнув його, зайшовши до порожньої хати, впевнено пройшов до кімнати, відкрив піддувало під топкою і, запхавши поглибше руку, дістав згорток. Це єдина річ, яку я не забрав з хати, бо справи в політиці були непевні і колись я міг пережити обшук у квартирі, мєнти перевернули б усе і забрали, до чого душа лежить. Так було з Сєрим, що очолював житлово-комунальне господарство і намутив з тендерами. Мені до сучасних речей, зазвичай, було байдуже. Хай би мєнти й Аліну забрали, все одно вона вже давно подала на розірвання шлюбу. Щодня грузнучи у політичній трясовині, я все більше згадував свого старого вітчима, що виховував мене на цій косі. Я заздрив йому, бо з роками зрозумів, який він був вільний і спокійний. Ми ж із такими, як комунальник-Сєрий, постійно боялися чогось і з кожним закритим бюджетним роком боялися все більше. І зміни марок і розмірів автомобілів чомусь не робили мене щасливим.

Вийшовши з хати, попрямував на кінець коси. Йшов свіжо прокладеною тракторною колією. Цікаво, куди цей гусеничний трактор їздив? Треба буде зайти в обласний відділ архітектури, подивитися, де тут чия ділянка, хто будується і як близько до води. Може, люди хочуть за це добровільно штраф заплатити?

Моє пальто розвівалося на вітру, у лаковані туфлі вже давно насипалося піску. Хекаючи, я прямував до кінця коси, йшов попри кольорові осінні кущі, минав високі сосни, які хиталися у чарівному танку. Вдалині чувся мелодійний шум моря. Я йшов і йшов, не рахуючи хвилин. Знав, що все заплачено і мене чекатимуть, скільки треба. Найвужча ділянка коси – Кінбурнська стрілка, – мінлива і небезпечна, там малими ми могли стати однією ногою в Дніпро, а іншою в море. Так колись зник вожак нашої малої банди Толя, бо море не лише лагідне і солоне. Воно буває небезпечним і жорстоким, не вибачає пустощів.

Врешті я втомився йти, хоч так і не дійшов до кінця коси, де море сходилося з рікою. То було колись наше сакральне місце. Ставши біля води, я вдивлявся у далечінь і намагався скласти усі сплутані життям пазли.

Думав, як же я примудрився так напартачити у сім’ї, на роботі…

Організм подав перші дзвіночки, недбалість до здоров’я давалася взнаки.

Втрапивши через серцевий напад чи не вперше у житті в лікарню (це було після важкого засідання міської сесії, де вирішувалися значні фінансові питання), я був на консультації у невролога, що загадав мені якісь тести і вони показали значну перенапруженість.

«Ви самі обирали собі професію чи батьки?» – запитала лікарка, але я ухилився від відповіді. Згодом те питання почало дуже гризти. Бо прокручуючи життя, я пригадував, що найкраще почувався тоді на лайнері. І все. Там був щирий сміх, відверте загравання з офіціантками і щира любов до пухкенької кухарки, чого я від себе не очікував. А ця вся політика, ці всі засідання комітетів, обговорення непотрібних питань… Чого ж я дурень не слухав свого вітчима, який намагався мені розкрити суть життя?

Тоді я сприймав його як нудного старого, що не має права влазити у моє особисте життя. Адже хто він мені був? Зараз я б сказав, що поводирем… Насправді та стара хата з низькою стелею була завжди тепла, сповнена якогось дивного аромату, з полиць дивилися вирізьблені з чорного дерева чоловічки. Під ліжком лежав великий панцир черепахи, у який я малим намагався залізти.

Дивлячись зараз у морську далечінь, я мимоволі похитувався у такт руху хвиль, пригадуючи, як ходив похитуючись старий. Коли ми йшли на риболовлю, він розповідав про романтику далеких подорожей, вітер, спеку, морську хворобу, розповідав про види морських суден, про друзів, які зникли безслідно, про заморських красунь, яких він бачив.

І після цього всього я поїхав у місто і вступив на політологію. Мабуть, гени – це така штука, яку і довбнею не переламаєш. Отой вилупок з телеекрана, якого я запам’ятав, але ніколи не намагався знайти, і визначив моє майбутнє ще тієї ночі, коли пізнав мою матір.

Я різко розвернувся і пішов назад, чув позаду крик чайок і наростаючий шум шторму. Десь далеко донеслося виття вовка. Так, їх на косі не бракувало. Ще мені не вистачало їх зараз зустріти. Хоча вони якраз гарно вписувалися у мої сьогоднішні роздуми про життя, бо теж були пов’язані зі словом «воля». Це були тварини, які не піддавалися дресируванню і які гуляли, як самі собі знали. У якийсь момент я подумав, що було б добре тоді лишитися на лайнері на все життя. А ще краще було вступати до морського інституту, того, що у Криму, який був наш… «Ех, згадала баба, як дівкою була», – пробурмотів я.

Коли я дійшов до катера, то вже сіріло. Всередині тихо лунала музика і капітан готував щось на газовій плитці настільки ароматне, що я аж відчув запаморочення. Це була якась вермішель з рибною консервою, мабуть, недорогою, але це була справжня їжа, а не ті показні штучні роли, які хоч і були замотані у водорості, вугрі чи червону рибу, проте ніколи не викликали в мене такого апетиту.

– Пригостиш? – запитав я.

– Ага… – відповів капітан.

Ми всілися біля миски, і я ледь не ковтнув їжу очима.

– Я вже думав, що доведеться у службу розшуку дзвонити, – сказав капітан.

– Та то я вирішив до моря пройтись туди, – махнув я рукою у невизначеному напрямку.

Тяжко було розмовляти, бо я не хотів брехати, а як говорити щиро, вже й забув. Спробував зосередитися на думках.

– Не важко було оце весь сезон їздити туди-сюди? – запитав капітана.

– Та важко, але зате між людьми обтерся, трохи щось і вивчив, можу катера цього через океан перевезти, – засміявся юнак.

– Тут має бути ще хтось з помічників?

– Так, одному не можна плавати, але ж нас двоє, та й депутат завжди все може владнати з патрулем, – засміявся юнак. – А головне, що я на наступну університетську сесію гарно підзаробив. Тут і чайові були, і все таке…

Я дивився на нього і заздрив. Він був, як ця нехитра їжа, як це покачування на хвилях, як ця трохи бруднувата вода лиману, – він був справжнім. Загоріла, майже бронзова шкіра, цей великий лоб, як у мене і мого батька-політолога з телевізора… Як же я інколи хотів жити з ним і його матір’ю, але життя таке заплутане.

– Як там перший рік навчання? Не розчарувався?

– Та ти що! Одеська морська академія навіть у рейтингах зараз піднялася. Дивно лише, що до медкомісії там ставляться не так, як я очікував. Ну, але мені кажуть, що це вже потім буде набагато суворіше, особливо, якщо я стану моряком судна, що пливтиме в якусь африканську країну. Там і щеплення треба, все таке...

– Це гарна буде професія, не те, що в мене.

– А ти знав, що станеш депутатом?

– Ні, мене ж тут вітчим виховував, він моряком був, розповідав всяке, що я переказував тобі. Коли ти малий був. Я думав, що буду моряком, – збрехав я і стало гидко від самого себе.

Син став пригадувати, як ми в’язали морські вузли, а тоді мама нас сварила за скручені електричні проводи на всіх електроприборах і навіть на гірляндах. Трохи посміялися.

Я дістав з кишені пакунок, який обтер дорогою піском, розмотав зотліле ганчір’я, дістав пластикову коробку, а звідти годинник.

– Дивися, що я маю. Це від діда. Морські. Механічні. Побували мало не у всіх морях і океанах, – подав я йому годинника.

Він узяв і з трепетом став розглядати.

– Загалом вони і воду, і тиск витримують, але вони після похорону твоєї бабусі в холодній хаті рік пролежали. Та, думаю, можна почистити…

– Круто! – сказав він захопливо і в мене зціпило горло, бо нещодавно мені передали невелику борсетку із солідною сумою за вирішення питання, але я не був такий захоплений, як мій малий зараз.

– Ти бери його собі. Старий казав дати тобі, коли ти визначишся сам у житті. Щоб годинник тебе вів, так би мовити. Він, знаєш, наче ото намолений. Я його і додому боявся брати, бо було ж у нас колись в квартирі пограбування. А ти вчись, значить, з тебе будуть люди. Те, що ти обрав, то краще, ніж моя робота. І ще ось картка тобі. Там гроші. Пін-код – твій день і місяць народження. Купиш щось собі і мамі, бо я, як завжди, знову їхатиму в Київ на зустріч. А тепер погнали назад, – і я востаннє поглянув на нерівний берег коси та міркуючи, наскільки «поїздка в Київ» є гарною відмовкою?

Катер задирчав і поплив назад, заколисуючи мене і гамуючи неспокій.

Автор : Назарій Вівчарик 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

оповідання ВИБУХОВІ ДРОВА 

ЗНАХІДКА