Ціна свободи: українці єднаються самі і єднають світ проти агресора
Автор: Назарій Вівчарик, журналіст, для американського видання Elko Daily Free Press
Президент воюючої країни наголосив, що Росія не планує зупинятися і попросив у Західних партнерів зброю: важку артилерію, важку бронетехніку, систему протиповітряної оборони та літаки.
Я упевнений, що конфлікт з 2014 року таки зіграла в довготривалій перспективі на руку – Збройні Сили України окрепли і дуже якісно зробили роботу одразу у 2022 році, зупинивши окупанта. І поки одні країни вирішують відключати расєю від платіжних систем чи ні, закривати небо чи ні, ми можемо розраховувати лише на наших рідних військових із ЗСУ. Сьогоднішнє небо над Україною дуже дороге. Воно коштує багатьох життів чоловіків, жінок, дітей…
Так, можна лише уявити, що пережили люди, які тікали від російських військ з тих міст, де велися бойові дії. Я поспілкувався з письменницею та журналісткою Юлею Бережко-Камінською. Вона розповіла про жахи війни, які пережила в Бучі. У будинку переховувалася з донькою, сином і чоловіком.
Юля була в Бучі з початку війни. Вона провела два тижні з родиною у підвалі.
«Було дуже страшно, коли неподалік впав снаряд "Смерчу", але, на щастя, не розірвався, коли палав сусідній будинок. Ми були відрізані від зв’язку. Електроенергії не було. Були дні, коли гупало годинами і будинок трусився. Були обстріли «градами», коли міномет працював поруч з нами, настільки було гучно, що здавалося ніби на будинок падає літак і це не передати словами. Ніхто з нас не вірив, що ця війна може біти настільки жорстокою і руйнівною», – згадує вона.
Про зелені коридори Юлія довідалася від сусідів. Спершу тікала донька, але втрапила під обстріл і пересиджувала з іншими людьми в якомусь пошкодженому вибухами будинку. Згодом вибралася і сама Юлія з сином. Чоловік лишився удома. Зараз Юлія з дітьми в Кракові, прихистили незнайомі люди. Чоловік вижив, вийшов на зв'язок і тепер вони очікують повернення в Україну.
«Мені дуже допомагає відновитися Краків. Місто, в якому відчувається історія, стиль, смак, краса. Це не порожнє місто в культурному значенні. В ньому є своя глибина. Також оселя, в якій я перебуваю, дає мені сили впоратися з тим, що відбувається – її затишок, спокій, книги, картини, роялі… Це мені нагадує атмосферу мого дому. Взагалі в такі моменти людина тримається за прості речі», – каже Юлія.
Інша історія у Олесі Строцень. Вона з Тернопільської області України. Її чоловік працював і до війни у Лондоні, а сестра працювала в Польщі. Коли почалася війна, вже того дня, 24 лютого Олеся з своєю дитиною та дитиною своєї сестри виїхала до кордону. Але пригадує, що там були дуже великі затори на дорозі, тож добратися до кордону змогли лише на вечір наступного дня, 25 лютого. Якби не мама з татом, які везли Олесю з дітьми до кордону машиною, то, можливо, вона б і повернулася назад. Сил практично не було, але за кордоном дуже панікувала її сестра. Врешті Олеся з дітками перетнула кордон. До Польщі з Великобританії вилетів її чоловік. Ще перед війною Олеся оформлювала документи, щоб виїхати до чоловіка, але дитині довелося робити документи більше часу. Вони змушені були місяць перебувати у Польщі і лише потім виїхали у Лондон, де тепер і живуть.
– Ми подавали документи на обєднання родини, тож ми не повноцінні біженці. Але фінансову допомогу нам теж надали. Окрім того багато людей принесли іграшки, речі. Це дуже приємно… – каже Олесі.
Вона пригадує, що до війни дуже хвилювалася після прочитання новин. Зокрема, її стало турбувати, коли країни почали вивозити послів з України. Та коли спілкувалася з рідними, вони їй казали, що війни просто не може бути, адже маємо сучасний цивілізований світ. Та сталося інакше.
– Я пригадую, як добиралася до кордону, пригадую ці великі скупчення людей. В аптеках не можна було нічого купити, заправити машину було складно. На дорогах почали утворювати блок-пости. На кордоні взагалі черга була десь 20 кілометрів. А дехто з моїх близьких взагалі не зміг перетнути кордон, вони верталися до Тернополя і їхали наново автобусом, – пригадує Олеся. – водночас за кордоном вже поляки організували допомогу, був гарячий чай, бутерброди. Потім перебували в Варшаві, поки готували дитині документи на Англію. Тяжко було, бо вільного житла практично не було, багато українців орендували все, що можна. Коли добралися в Лондон, то вже стало легше. Чоловік далі працює. Я ж планую теж шукати роботу.
Секретом незламності України стало об’єднання народу. Сьогодні я їду з волонтерами по Черкаській області, вони везуть допомогу переселенцям. Дорога фактично не має жодного вказівника. Країна як ніколи стала єдина. Вказівники прибрали, щоб ворог не орієнтувався у місцевості. А свої і так знають.
Логістичний напрямок взяв на себе художник Володимир Сінусік. Він вже 150 посилок передав з руки в руки.
24 лютого, коли розпочалася війна, він саме готувався до поїздки за кордон. Мав вирушати в Європу, це була одна з його мрій. Гроші на поїздку назбирав з продажу картин. Володимир підготував усе, що треба, зокрема, і матеріали для малювання, мав білети на літак. У минулого року він був в Афінах, де створив серію картин. В основному Володимир малює живопис, продає картини через інтернет, має знайомих у США, Канаді, Франції, Велікій Британії.
– Коли почалася війна ,у мене був шок, розгубленість. Та другого дня прийшов в центр гуманітарної допомоги і став працювати для країни. Записував відео, щоб долучалися інші художники. Сам продав картини та за ці гроші тепер підтримую гуманітарний центр. Інколи джуже раптово треба купити все – від скотча і ножицьдо дорогвартісних ліків тощо. Допомагаємо переселенцям. Розвозимо продукти, одяг. Малювати зараз не можу. Не той у мене стан, – каже художник.
На Черкащину, яка в центрі України, вже прибуло понад 93 тисячі людей зі східних, південних і північних областей України. Проте, інфраструктура області наразі витримує це навантаження.
– Працюємо з переселенцями, намагаємося зробити ефективною їхню адаптацію в регіоні. Крім того, за потреби область готова приймати ще внутрішньо переміщених осіб. Маємо понад 26 тис. вільних місць, – сказав голова Черкаської обласної військової адміністрації Ігор Табурець.
Також зараз на Черкащині допомагають бізнесу, який розглядає нашу область для релокації з територій, де тривають бойові дії, із підбором приміщень і пошуком кадрів. На Черкащині продовжують працювати і гуманітарні хаби.
– Черкаська область щоденно відправляє десятки тон продовольства і будматеріалів у постраждалі області, – зазначив Ігор Табурець. – Водночас на Миколаївщину ми відправили медичний автомобіль із потрібними засобами. Це для однієї із тамтешніх бойових частин ЗСУ. Завдячуємо за це неурядовим організаціям «Ambulans Ukraina Donation» і «Громадяни Швеції» в особі Нільса Абрахамссона.
«Ми просимо весь світ об’єднатися й допомогти нам у боротьбі з цією жорстокою агресією. (#ArmUkraineNow) Дайте Україні зброю зараз, щоб разом перемогти це зло», - сказав у виступі 13 квітня президент Володимир Зеленський.
До слова, Латвія за два місяці віддала Україні третину оборонного бюджету, - сказав президент Левітс, перебуваючи 13 квітня в Україні.
"Ми в Латвії вже одну третину нашого річного військового бюджету протягом двох місяців витратили на те, щоб збудувати військову міць України", – сказав президент Латвії.
Левітс додав, що є й інші країни-члени НАТО, які допомагають Україні і це дуже багато значить. Але водночас він зазначив, що Україні потрібна допомога всіх членів Альянсу.
Посилання на американське джерело:
Коментарі
Дописати коментар