Iryna Pasko: у творі наявний рельєфний опис галімого життя декласованих і кримінальних елементів у Черкасах

Остання книжка, яку я хутенько дочитала 30 грудня 2021 року і на яку обіцяла відгук.

Отже, "Потривожене зло" від Nazarii Vivcharyk.

Книжка, зізнатися, мені дісталася в магічний спосіб - на презентації і на шару, і я така: ого, треба читать!

І, в принципі, не пошкодувала, що прочитала, але були нюанси.

Спробуємо спочатку про те, що зайшло:

колорит - і тут я стаю перед дилемою, як би точніше описати цей колорит, не використовуючи жодного матюка. Скажімо так, у творі наявний рельєфний опис галімого життя декласованих і кримінальних елементів у Черкасах, а також буднів простого трудового люду, який скоро зіп'ється на пси в огидному постсовдепівському гуртожитку. Оце, як на мене, сильна частина книги - мерзотна жизуля.

мужики, як би це не звучало. Образи мужицьких мужиків зачотні: вони вроді як і не термінатори, і якийсь рівень рефлексії притаманний навіть найвідбитішим екземплярам, але при цьому з них аж пруть маскулінні установки. Це видно на рівні мови, вчинків, описів зовнішності - словом, в усьому. І за цим загалом цікаво спостерігати, як би це сказати, поглядом антрополога-аматора. Дімон от, наприклад, сцикло, але хоче здаватися крутішим, ніж є, - отакі штуки мають переконливий вигляд.

ні в кого немає нормального людського життя. Я це відношу до плюсів, бо воно загалом працює на той самий колорит історії: печаль, головняк і геморой переслідують навіть тих, у кого бабло й влада. Так їм, до речі, і треба.

і, якщо ви вже встигли подумати, що це якийсь стрьомний опус із оспівуванням криміналітету, роздумайте назад: усі ці яскраві покидьки покарані, упирі закінчили погано, алкоголізм - зло, наркоманія - смерть. Це автор дуже чітко показує без зайвого моралізаторства, чисто подієво.

також порушено тему війни на Донбасі, причому в цікавому ракурсі: очима хлопця, який ніби "за наших", але не може ніяк знайти свого місця, валандається туди-сюди й намагається десь стати корисним, а воно ж, знаєте, де родився - там і пригодився.

Але Микола нічого толком не доводить до краю - отут для мене починаються проблеми. 

 

Біди в тексту, як на мене, дві, і всі дрібні негаразди випливають з них:

Перша стосується жанру: обкладинка заявляє, що це "містичний трилер", але поки ти тієї містики дочекаєшся, то вже така: ну-у-у-у-у? Тобто ввесь початок, хай який він динамічний, сприймається як затягнута експозиція. Саспенс ніби вкрапленнями є, але зяба itself починає активно діяти бозна-коли. Ну, принаймні суто за моїми відчуттями від твору.

Головний герой, як я вже говорила, шукає себе. Але робить це дуже неквапливо. У нього типу є мета, але не виникає відчуття, що він усерйоз нею захоплений, що він нею горить. А коли такого відчуття немає, персонаж одразу починає здаватися пасивним - і це дещо знуджує. От Микола наче активно діє, когось шукає, від когось переховується, щось комусь хоче таємно передати, а іншим товче писки - але постійно здається, що це не наслідок його рішень, а чисто збіг обставин. Ну, і файно, звісно, що герой знаходить аніму, але було б славно, якби цю дівчину заявили десь у першій третині тексту, а не в останній.

Таке враження, що всі 208 сторінок Микола в шоковому стані, а на останній нарешті роздупляється, що йому насправді потрібно було робити весь цей час. Немає певності, що він таки проходить свою арку, усвідомлює щось важливе, радикально міняється: хлоп і на початку був нормальним чуваком зі своїми закидонами - і наприкінці таким лишився, просто розв'язав кілька конфліктів.

І, можливо, все це так сприймається, тому що в невеликому загалом творі дуже багато персонажів - доводиться буквально метатися між ними:

Вєталь і Дамір, як на мене, за ТТХ до певної міри дублюють один одного;

Дімон, від якого чекаєш, що він буде важливим персонажем, виявляться глибоко другорядним і так і лишається порядочним сциклом, теж не проходячи якоїсь виразної арки;

Про більшість колоритних мужичків цього роману можна сказати, що козлотою жив - козлотою і помер, навряд чи під завісу усвідомивши щось важливе;

Релігійна бабка Марія Семенівна й медсестра Іра мають щедро виписаний бекграунд - але насправді потрібні лише для того, щоб виконати певні сюжетні функції (причому еротична сцена з медсестрою-сусідкою сприймається як тупо фансервіс, бо аж ніяк не впливає ні на сюжет, ні на розвиток персонажа. Ну, було і було, герой заробив пиріжки.).

Оця неощадливість у наративі розфокусовує увагу, відводить її від головного героя, і це особливо напружує, враховуючи, що автор щедро випилює другорядних та епізодичних персонажів, щойно ти встигаєш подумати, що вони матимуть якесь суттєве значення для історії.

Бачте, я старалася говорити про структуру й враження, не викочуючи спойлери, тому що загалом це читабельна книжка, і кожна окрема сцена по-своєму прикольна, тому я б радила скласти про неї власну думку.

А ще там є кльова ворона! 

ПЕРЕДРУК ТУТ