Транзитна земля (оповідання до Дня незалежності)

Він десь чув, ще, либонь, від свого прапрадіда, що істинні провідники живуть лише на цій землі. Якщо ти кудись переїздиш, змінюєш місце проживання, то вже не можеш бути провідником. Тобто визначальним є місце проживання. Це була земля його роду споконвіків, і його готували у провідники з дитинства так само, як інших хлопчиків та дівчаток в інших родинах їх народу. Отже, він був провідником.

Подорослішавши і приступивши до своїх обов’язків, він, як правило, сидів на камені і дивився на обрій – там часто здіймалися бурі, звідти несло пилом, вітер зі сходу жбурляв жмені сірого, як попіл, піску в захисні окуляри. Але провідник був звиклим до такої погоди, він не боявся холоду чи спеки. Обмотаний з голови до ніг, в захисних окулярах, з невеликою портальною гарматою, здатною пробити діру в просторі і затягти туди чимало людей, – він сидів і здавався схожим на великого чорного птаха.

Попри зброю, яку він ще ніколи не застосовував, провідника таки турбувала можливість зустрітися віч-на-віч з ордою, яка жила там, за обрієм, де лінія неба сходилася з лінією землі, сходилася криво, ламано і якось ненадійно. Так, немов він дивився на гігантське заплющене око, втомлене від власної пихи і вікової агресії. Але те око все ж було живе.

Провідник не забув, як раз, коли він малим чергував тут з батьком (провідники обов’язково починали свою роботу лише зі старшими і досвідченими), вони помітили на горизонті куряву, але не від вітру. То рухалася орда. Батько не став полохатися, тікати чи викликати підмогу. У той момент син мало не знепритомнів з переляку, але батько наказав бути мужнім. Від орди відділилися гінці і направилися безпечною дорогою крізь каміння, попіл та підступно заховані на поверхні землі болотяні плями до провідників. Усі вони були бородаті, на мотоциклах, з автоматами Калашникова і на ногах, як данина традиціям, мали личаки.

– Проведи нас і залишишся живий, – сказали гінці провіднику-батьку.

– Для чого вам туди? – запитав той.

– Усі наші предки споконвіку йдуть туди, ламаючи списи об вашу землю. Ми не знаємо чому, але наша гаряча кров штовхає нас уперед.

На сірому горизонті комашилося війська, як чорних мурах на трупові. Батько ствердно кивнув і сів на невеликий всюдихід. Гінці рушили слідом. Так вони рухалися декілька днів. Досвідчений провідник вправно оминав болотяні пастки, сипучі піски і кратери, де причаїлася розпечена лава, ладна будь-якої миті вихлюпнутися фонтаном. Минав 2221-й рік, ця колись багата земля переживала і кращі часи, але тепер, після вибуху, зміни клімату і світової війни, вона була бідною і спустошеною. Та продовжувала виконувати головну функцію – бути такою собі межею між дикими землями і територіями, де зберігся більш-менш природний уклад життя. Усі прагнули на той бік транзитної території, але ніхто звідти не прагнув назад. Водночас острівки цивілізації ладні були передавати достатню кількість таких цінних зараз харчів провідникам, аби ті лиш не проводили до них орду з диких земель.

Його батько після декількох днів блукань вивів військо, яке розтяглося ген на багато кілометрів довгою вервечкою (немов рубець на тілі землі), на відкриту рівнину.

– Далі нам зась, – сказав він. – Не дозволено далі йти провідникам.

І наставив портальну гармату, яка жевріла синім світлом, на вояків. Однак ті й не думали встрявати в бій, а пішли собі далі, посміюючись. Двоє провідників – батько і син – проводжали вороже військо очима, відчуваючи запах немитих стомлених тіл та ловлячи голодні і спраглі до крові погляди. Урешті батько сказав відступати, і вони поволі рушили за пагорб.

– Це край висохлого моря, далі сипучі піски. Поки перші дійдуть до межі, збагнуть що відбувається і почнуть зсуватися вниз, то ззаду їх підпиратимуть все нові і нові вояки. Урешті цей процес не спинити. А якщо почнуть відступати, то потонуть у болотах, – сказав батько, акуратно переступаючи через калюжу густого коричневого багна, яке часто було останнім, у що вступав необачний подорожній.

Юний провідник згадував зараз той тижневих похід із сумом. Хоч і було страшно, та все ж була якась пригода. Просто так сидіти йому було нудно, він відчував тугу за героїчним.

Ураз на обрії стала помітною цятка, що поступово зростала і набувала людських форм. Юний провідник побачив подорожнього, який, ледь дихаючи, брів до транзитних земель. Провідники можуть довго чекати, що він і робив. Коли ж подорожній наблизився, простягнув йому флягу з водою, до якої той жадібно припав.

– Ти збирач? – запитав провідник, уже знаючи наперед відповідь.

Збирачі інформації були недоторканними, вони володіли вмінням запам’ятовувати дуже багато всього. Після великого вибуху і втрати деяких технологій, вони замінили комп’ютери та засоби масової інформації, але маючи мрійливу вдачу, часто самі себе занапащали. От як цей збирач. Куди ж він вирядився у такій легкій одежі, яку вже добряче порвав вітер, і без належного запасу води?

Збирач ствердно кивнув у відповідь на поставлене запитання і присів на камінь відпочити.

– Пішли проведу тебе до джерела, – сказав провідник.

Поки вони йшли незвіданими для збирача землями, провідник наспівував пісеньку. Давно він ніс службу, давно не бачив людей, тож радий був зустрічі будь з ким. Після того, як збирач відпочине, він сподівався почути від нього багато цікавого про інші землі. А ще хотів хоч комусь похвалитися своїм досягненням.

– Ось, – відгорнув провідник камінь, і з-під нього потекла чиста вода.

– Як же ви це знаходите? – здивувався збирач.

– Це ж наша земля, ми її відчуваємо. Вона дає нам воду і їжу. Вона нам як мати.

– Але ж їжу вам передають залишки цивілізацій із заходу, щоб ви берегли їх спокій… – відповів завченою мовою збирач.

Провідник посміхнувся.

– Якби ми розраховували лише на західних сусідів, то вже давно зникли б з лиця землі. Та й охороняємо ми ці землі не так для них, як для себе. Тут сплав культур, тут колиска нашого народу, тут наші джерела, – показав він на водичку, що текла з-під каменя.

Ураз провідник посміхнувся.

– Ходімо, похвалюся своїм досягненням, а ти колись комусь розповіси.

Він повів збирача до великої ями, на дні якої акуратними рядочками стирчали маленькі зелені паростки.

– Дивися, ця земля не мертва, ніякі вибухи чи війни її не вб’ють, не зроблять безплідною. І скільки на світі житимуть провідники, стільки житимуть уцілілі західні шматки далеких епох. Або, – скільки житимуть орди, стільки житимемо й ми, провідники цих транзитних для вас усіх, але рідних і плідних для нас, земель. А бачиш оно той листочок, що збоку вигулькнув? – ураз штурхнув провідник збирача в бік. – То бурячок росте. Ще від прадіда насіння береглося. А це таки знайшов гарну ділянку і посадив. Вони колись смачну червону воду з тим буряком варили, але я слово забув.

Збирач посміхнувся, ніби пригадуючи щось. Вони обоє замислилися, кожен про своє, і потягли з тюбиків трохи поживної пасти.

Ген звідкись з крайнеба вітер раптом приніс запах ворожого поту і пилу. Провідник обернувся і побачив, як обрій почав рухатися і роїтися. Цього разу він не злякався, як у дитинстві. Він вказав збирачу шлях, а сам пішов назустріч орді, щоб завести її подалі від свого роду, від своїх рідних людей, які ховалися за скелями. А ще він не хотів, щоб орда витоптала його город, бо то було його невелике досягнення, сюрприз для інших. Бо ж усі провідники такі індивідуалісти і завше хочуть мати десь шматочок лише свого, ніким незайманого.

Він мугикав щось під ніс і думав про батька, який згодом завів ще одну орду вглиб боліт і необачно загинув і сам. А може не було як іншим способом позбавитися того нашестя, хтозна… Якими б не були ці землі після великого вибуху спустошеними і сумними, проте всі вони тримаються своєї украяної країни, як останньої надії, і не відступають звідси ні на крок. І так з діда-прадіда. Аби лиш йому колись ще зустріти того збирача, щоб мати трохи часу розпитати про те червоне вариво, яке роблять з буряком. Напевне це щось особливе і пахуче. Може воно навіть смачніше за цю їжу з тюбика?

Зі сходу насувалася орда!

Н. Вівчарик, 2021 (с) 

картинка swfanon.fandom.com

Коментарі

Нижче подані популярні теми з блогу

Скелясті Буки: туристичний центр, пожежна станція і смаколики для ЗСУ

Незабутній запах Львова (оповідання готувалось на конкурс “Львів. Доза. Порно”)

Втрачені землі або розтерзана Україна