„День Незалежності має бути найбільшим святом, таким, як Великдень чи Різдво. Адже це воскресіння нашої держави”

Найбільше я не люблю, ба більше, просто ненавиджу, коли напередодні найголовнішого державного свята деякі „теж журналісти” запитують у перехожих: „Як ви ставитеся до незалежності?”. З таким же успіхом можна було б запитати: як ви ставитеся до життя, до дихання, до любови, до свого дня народження або, приміром, чи хотіли б ви народитися?.. Незалежна держава – природний стан існування будь якої нації. Української теж. Без неї вона приречена на вмирання, як людина без любови і дихання. Про це свідчить світова історія, зокрема й наша. 

Найосвіченіший завойовник не буде дбати про поліпшення життя, розквіт культури завойованого народу, хіба що його окремі високоморальні індивіди. У гіршому випадку він його нищитиме, у кращому – асимілює. У виняткових випадках дозволить існування деяких елементів національної культури. Пам’ятаєте, як за СРСР: шаровари, вишиванка, вуса, галушки, пісні (не всі), гопак і… все? Навіть шлика на шапці заборонили. А от надра визискували по повній. Руками тубільців, керували якими переважно люди не української національності.

Мабуть, мені пощастило більше, ніж деяким моїм колегам. Бо з дитинства для мене було само собою зрозумілим, що Україна має відновити свою незалежність, яка була в неї за княжих часів, в добу Богдана, під час Гетьманщини, за УНР. І ніхто мені цього в голову не вкладав. Просто батьки розповідали справжню історію України, удома звучали переважно українські пісні, звісно українською була мова спілкування з батьками і родичами. У хаті завжди був портрет Шевченка, „Кобзар”. Ми відзначали всі українські свята, мама гарно вишивала. Мені купували українські книжки, виписували журнали „Малятко” і „Барвінок”, батьки читали журнал „Україна”, газети „Молодь України” і „Літературна Україна”. Своїм, рідним у нас було просякнуте все життя. Тож материзна, українство увійшли в моє єство з народження.

Україна, як країна, була в моїй уяві такою ж, як Польща, Італія, Франція, Норвегія, Фінляндія... Звісно, я розумів, що в СРСР вона не є незалежною. Але я вірив, що її колоніальний стан ще за мого життя зміниться і Україна стане Незалежною! У цьому я не сумнівався ніколи. І знав, що завжди знайдуться люди, які боротимуться за її самостійність, покладуть за неї життя, коли буде треба. У цьому мене переконувала наша історія. Я знав, що князя Святослава боялася навіть Візантія; що Ярослав Мудрий запліднив головні на той час королівські роди і його через це називали тестем Європи; що і в нас була королівська династія і королівство Русі, котре почалася з короля Данила; що кошовий отаман Іван Сірко не програв жодної битви. А про те, що радянська влада найбільше боялася українських повстанців, проти яких вона воювала довше, аніж проти гітлерівців, я чув з перших вуст. Знав і про те, що УНР була визнана багатьма країнами світу, мала в них дипломатичні місії, що завоювала її червона армія у виснажливій війні. Тобто, по суті, у нас не було громадянської війни, а була російсько-українська війна. Тому і не сумнівався, що наш народ збереться з силами і знову виборе собі свободу. Бо пружину не можна стискати вічно.

Моя віра була такою глибокою, що коли в школі почав вивчати економічну географію, один в класі аргументами доводив, що економіка України є колоніальною. Досі дивуюся, що якось обійшлося. Уже про себе відзначив, що за Незалежності треба буде все міняти. Тож замислювався над тим, де і які підприємства треба збудувати. Вважав, що в Західній Україні обов’язково має бути завод легкових автомобілів. Та за звичкою тих часів, автомобіль звідти мав би називатися ТАЗ. Назва мені не подобалася, тому шукав для нього інше місце. Комусь це видасться смішним. Але так було: хтось марив космічними подорожами, перемогою комунізму у всьому світі, а я мріяв про незалежну, економічно могутню українську державу. І не тільки я…

Адепти дешевого пломбіру і газованої води за три копійки не повірять, та однодумців я знайшов ще у школі, на військовій підготовці, коли нас збирали під Смілою в піонерському таборі на місяць. Нас навчали підкорятися командам і молитися на заклики та гасла комуністичної партії, які нам вдовбували в голови російськомовні наставники. Якби ж то вони знали, що після відбою ми не тільки розповідали один одному анекдоти про Чапаєва і Брежнєва, а й історії про тих, хто боровся проти радянської влади на Смілянщині і в Холодному Яру, зокрема про отаманів Якова Водяного, Грозного, Голого, навіть про бандерівців. Цілеспрямована радянська політика денаціоналізації і нищення історичної пам’яті таки не стерли ці спогади остаточно з пам’яті народної. Ми сподівалися, що їхня боротьба не була марною, що Україна усе ж стане такою, як інші країни. Тож ми зможемо їздити в Європу, як до Росії чи в Білорусь, будемо служити у своїй українській армії і самі вирішуватимемо, як жити. Ми були стихійними націоналістами, хоч самі цього не усвідомлювали.

І от настав той час, коли мрія почала перетворюватися в дійсність. Для когось кінець 80-х років – початок 90-х – це суцільна катастрофа, а для мене – втілення найбільшої мрії, щасливі роки життя, наповнені глибоким змістом і відчуттям причетності до епохальних змін, які народили націю і відродили державу. Я був молодий, повний сил, а на моїх очах розпадалася імперія зла. Як міг, долучився до цього процесу і вкотре переконався, що не один. Бо побачив на перших рухівських зборах і мітингах не лише своїх однокласників, а й колег по роботі на підприємствах Сміли, в Черкаському обласному краєзнавчому музеї, в газеті „Червоний стяг”, по навчанню в профтехучилищі №4, в Черкаському педагогічному інституті. Були й незнайомі мені люди. Саме тоді я познайомився з Сергієм Головатим, який виявився смілянином, з Сергієм Квітом – згодом міністром освіти, котрий проходив у нас практику в газеті і мав дружину зі Сміли. Він активно долучився до творення громади НРУ в нашому місті.

Познайомився і з дуже освіченою надзвичайної сили волі жінкою-науковцем зі Смілянської дослідної станції Ангеліною Усіковою, робітниками Григорієм Щербиною, Олександром Безносенком, Олександром Гайдамакою, Іваном Скубком, Миколою Танцюрою, Олегом Петренком; з родиною інтелігентів Валентиною і Анатолієм Осинськими, з поетами Василем П’ятуном-Дібровою, Анатолієм Горбівненком, Володимиром Ткаченком, з харизматичним пенсіонером на прізвище Караката (він себе називав кара катам), який один у Смілі відважився написати на пам’ятнику Леніну те, що й мало би бути написане, – КАТ!

На патріотичних заходах я зійшовся і з багатьма іншими людьми, які внесли свій внесок в утвердження України в Смілі, зокрема з народним художником Федором Кучером, архітектором Володимиром Михайловим, котрий заснував восени 1990 року перший в Смілі незалежний демократичний часопис „Козацький рід” і був його першим редактором. Згодом естафету підхопив Анатолій Погрібний. На жаль, забув прізвище білоруса, який тоді подовгу жив у Смілі і долучався до всіх заходів патріотичного характеру. Він був членом БНФ (біл. Беларускі Народны Фронт „Адраджэньне” (Партыя БНФ) – білоруський суспільний народний рух, опозиційна політична партія Білорусі. Цей патріот завжди приходив на заходи з прапором БНФ, люди його впізнавали і поважали… Познайомився я і з дуже цікавою, активною, обізнаною в багатьох справах людиною Василем Семеновичем П’ятуном з Медведівки, Іваном Петренком з Попівки, який згодом очолив на Смілянщині КУН (Конгрес Українських Націоналістів), військовими Юрієм Линником.

Не можу не згадати і Євгена Нестеренка зі Сміли, та Ігоря Коваленка з Макіївки. Ці трохи дивакуваті і відлюдькуваті молоді чоловіки вражали затятою любов’ю до України і глибокими знаннями її історії. Та цим тоді, як, власне, і зараз, важко було когось здивувати у патріотичному середовищі. Я їх запам’ятав за інше: 28 жовтня 1995 року на місці останнього бою Василя Чучупака з ініціативи Всеукраїнського політичного об’єднання „Державна самостійність України” (голова Роман Коваль) та за участі ОУН під проводом Миколи Плав’юка й Українського козацтва на чолі з Гетьманом Володимиром Мулявою було встановлено перший меморіальний знак українським повстанцям Холодного Яру. Навряд чи хто зараз (навіть друг Роман Коваль) пам’ятає, що склали його з дикого каміння, живучи в холод і дощі в наметі, скромні й сором’язливі сміляни Нестеренко й Коваленко.

Багато сил до творення козацтва на Смілянщині, і взагалі на Черкащині, доклали Михайло Близнюк, Павло Власенко, Юрій Радзієвський, Віктор Бас… А що вже казати про всюдисущого Анатолія Василенка. Цей енергійний чоловік не тільки творив козацькі осередки, а й допомагав і допомагає людям з інвалідністю, увічнював пам’ятними знаками та хрестами пам’ять жертв голодоморів та політичних репресій, зібрав докупи всіх репресованих у Смілі і організував міський осередок ГО „Всеукраїнське товариство політв’язнів і репресованих”. Адже репресовані радянською владою люди з Західної України, яких не лише покарали концтаборами за любов до рідної землі, а й не дозволила повернутися додому після відбуття несправедливого покарання, не стояли осторонь тих вікопомних подій. Радянська влада намагалася розпорошити цих патріотів по всій Україні, щоби вони не гуртувалися. І, як завжди, помилилася, бо звільнені з ув’язнення творили навколо себе українське середовище в більш зросійщених, аніж Західна Україна, регіонах. До речі, серед таких були не тільки західняки. Ніколи не забуду світлої пам’яті Савелія Надюка родом зі Звенигородщини. Ще підлітком гітлерівські окупанти вивезли його на роботи до Німеччини, потім він потрапив на шахти на території Франції. Там закохався у теж вивезену українку. Вона в СРСР повертатися не хотіла, а в нього любов до України виявилася сильнішою. Коли в’язнів звільнили союзники, він повернувся на Батьківщину і… потрапив у концтабір в Казахстані. У ньому, зрештою, і став українським націоналістом. У радянському концтаборі в Воркуті перетворився з безнаціональної людини на націоналіста і Андрій Заболотний родом з Худяків. Отакими були університети для багатьох українців за радянських часів.

Перші патріотичні мітинги в Смілі відбувалися у великій мірі за участі таких колишніх в’язнів, як черкащани Надюк і Заболотний, галичани Наталія і Микола Воляки (до речі, Микола Воляк був свого часу в особистій охороні Романа Шухевича), Вікторія і Данько Кізани, Михайло і Катерина Тарасюки (Михайло Тарасюк був бандерівцем з Хмельниччини. У Смілі деякий час жив його брат Богдан Тарасюк, коли повернувся з Америки в Україну. Він був сподвижником засновника РУНВіри (Рідної Української Національної Віри) Лева Силенка. Долучився до творення громад РУНВіри в Смілі, Черкасах і Старокостянтинові на Хмельниччині, а також творив разом з білорусом з БНФ Пласт у Смілі – національну скаутську організацію).

Приходили на всі патріотичні заходи і члени родин Дринів, Ревуцьких, Ольги Кухарчук, інших патріотів, прізвища яких, на жаль, вже й не згадаю. Це зараз декому здається, що мітинги – то така собі забавка. А як було йти на них людям, котрих за активну проукраїнську позицію катували в концтаборах 10, 15 і  більше років! Вони вже були далеко не молодими, немічними, вони знали, що влада, особливо в Смілі, зовсім не проукраїнська, але вони йшли, щоб байдужі, полохливі, молодь бачили, що і в Смілі є вільні духом українці, щоб почули відмінну від комуністичної думку, дізналися справжню історію СРСР, який постав на крові і існував доти, доки був ГУЛАГ. Одного разу, дізнавшись, що проти репресованих планують провокацію, звернувся по допомогу до Руслана Зайченка – одного з лідерів УНА–УНСО, – і він приїхав зі своїми хлопцями захистити ветеранів.

Не можу не згадати і такий випадок: здається навесні 1991 року я та відомі літератори зі Сміли Анатолій Горбівненко і Володимир Ткаченко поїхали з дружинами стежками героїв Холодного Яру. Їхали ми автівками, на машині виставили синьо-жовтого прапора. Був вихідний, погода була гарною, тож у селах на лавочках сиділи старенькі, біля яких комашилася дітлашня. І от заїжджаємо ми в село, а всі старі в один момент зникають, просто наче випаровуються, лише діти з цікавістю дивляться на наші легковики. І так у кожному селі. Я довго не міг збагнути в чім річ, аж потім мене осінило: старенькі боялися нашого прапора. Вірніше не його, а можливих наслідків: раптом влада розсердиться, що вони не протестували і ними займуться відповідні органи? Страх у них сидів ще на генному рівні. А політв’язні змогли вбити в собі раба…

Узагалі, байдужих тоді було значно менше. Активними були і вічновчорашні, і патріоти. Наприклад, з 2 по 17 жовтня 1990 року, тобто ще за УРСР, відбулася так звана студентська революція на граніті. Стрижнем протестних подій стало студентське голодування на площі Жовтневої революції у Києві (нинішньому Майдані Незалежності).  Головними вимогами молоді були: недопущення підписання нового союзного договору; перевибори  Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року; повернення на територію УРСР українських солдатів; націоналізація майна Компартії України та ЛКСМУ; відставка тодішнього голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола тощо. Протести завершилися підписанням постанови Верховної Ради УРСР, яка гарантувала виконання вимог учасників протесту. Влада здалася, бо вже не могла не зважати на всенародну підтримку акції студентів. Завдяки їм головний Майдан країни відтоді став центром нашого народного волевиявлення. У Смілі ходили чутки, що серед протестуючих на Майдані є і студенти зі Сміли. Так це чи ні, достеменно не знаю, але добре пам’ятаю, як тиха і мовчазна журналістка „Червоного стягу” Катерина Серебрякова несподівано організувала збір коштів на підтримку студентів. До акції долучилися навіть не члени нашого колективу. Гроші було перераховано в Київ…

Дуже важливими для становлення громадянського суспільства у Смілі, гуртування патріотичних сил стали вибори до Верховної Ради УРСР навесні 1990 року, коли депутатом обрали Володимира Криволапа. Як на мене, обрання його було першим справжнім волевиявленням смілян. Уперше до найвищого законодавчого органу люди обрали не партійного номенклатурника, не керівника підприємства чи голову колгоспу, не висуванця від компартії, а безпартійного робітника, звичайного машиніста тепловоза. Допомагав Криволапу і я, починаючи від розклеювання листівок, агітаційної роботи, пошуків помічників і закінчуючи написанням для нього промов. Ніхто тоді за це гроші не платив і не вимагав. Але в роботу включилося багато небайдужих. Влада була шокована такою активністю звичайних людей, тож, напевне, розгубилася і програла вибори з тріском. Криволап був непоганим депутатом: нікого не зрадив, мільйони за потрібні голосування від олігархів не отримував, засідання не пропускав, і взагалі, працював по совісті. Не дивно, що входив не до фракції комуністів, а до Народної Ради. Його пам’ятають, а були зі Сміли й такі депутати, яких зараз і не згадають…

Для творення вільної України необхідні були державна українська мова, незалежна церква, свої святині, пам’ятні знаки. Ветерани визвольних змагань, як ніхто інший, розуміли це. Тому були не тільки серед перших членів НРУ й інших новопосталих партій, зокрема Української Республіканської Партії, активний дієвий осередок якої в Смілі теж заснувала вже згадувана, невгамовна Ангеліна Усікова, а й серед членів Товариства української мови імені Тараса Шевченка, „Просвіти”, парафіян Української Автокефальної православної церкви, УПЦ Київського патріархату. Ці ж ветерани ініціювали встановлення хреста на козацькій могилі в мікрорайоні Гречківка.

Ідея належала колишньому повстанцю Даньку Кізану. Він і першого хреста на могилу власноруч з дуба витесав, і  заспівав з дружиною під час його встановлення. Напередодні до Данька Даниловича просто додому завітали місцеві комуністичні бонзи з міськкому компартії, вмовляли відмовитися від задуму, погрожували. Та він не поступився і захід відбувся. 14 жовтня 1990 року вперше Смілою від пам’ятника Тарасу Шевченку на однойменній залізничній станції до козацької могили урочистою ходою пройшли сотні смілян під національними прапорами. Попереду несли портрет Тараса Шевченка в рушниках. І влада стерпіла. Може тому, що дезорієнтована політикою гласності Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова не була ще готова до відсічі. Можливо вплинуло й те, що хреста освятив отець Іоанн. На той час на всій Смілянщині чи не єдиною діючою церквою був Покровський храм у Смілі, що, зрозуміло, підпорядковувався Москві. Для промосковськи налаштованої влади це було зрозумілим і вагомим. Тому відігралася вона вже згодом, коли увібралася в пір’я і навправлялася в демагогії. Восени 1996 року з подачі місцевої влади в Смілі судили священика УАПЦ о. Олега Коваленка, який посмів провести  на козацькій могилі молебень в день свята Покрови!.. І це вже, на відміну від 1990 року було за Незалежності! Та щоб вона постала навіть така, своїх зусиль доклали свого часу не лише Яків Водяний і інші повстанці. Вони посіяли зерно, якому треба було допомогти прорости. Цим, як бачимо, займалися і патріоти України в Смілі у 1989-1991 роках. Мабуть, багато хто вже забув, але члени НРУ, крім усього, працювали з молоддю, на підприємствах, щотижня проводили в центрі міста такі собі політінформації, виставляли стенди з найбільш значущими матеріалами з незалежних демократичних часописів. І це діяло, мало свій позитивний результат, адже про Інтернет тоді ніхто навіть не чув, а люди прагли правдивої інформації. Офіційним ЗМІ вже не довіряли. Найбільш активною в цій справі знову ж була світлої пам’яті Ангеліна Усикова. Влада дуже сердилася, засилала на ці заходи провокаторів, а одного разу з її, як стверджували наші неофіційні джерела, ініціативи  підпилі місцеві футболісти побили активістів біля готелю „Сміла”. Керував ними відомий в Смілі футболіст і футбольний тренер. Не хочу називати його прізвища, бо цієї людини вже нема. Скажу лише, що 2015 року його син обікрав оселі багатьох смілян, зокрема й мою… Такі от гримаси містечкової історії. Під час того побиття постраждав мій давній товариш по електроцеху машинобудівного заводу Олег Щербаков, який, на жаль, уже теж відійшов у вічність. Звісно, побиття нічого не змінило. Як можна змінити хід історії? У розпачі на якомусь заході в міському Будинку культури тодішній міський голова Олександр Котькало вигукнув: „Это Усикова всё в Смеле развалила”!..

А як було б добре, якби влада і сміляни діяли спільно одним цілим на благо і розквіт Сміли, якби комуністи згадали, що є, насамперед, українцями, і підставили плече молодій українській державі. Може б зараз Сміла не була в такому занепаді? Проте, схоже, для них поняття держава і Україна не були сумісними і об’єктивними. Україну вони бачили лише своєрідною окраїною Росії. Так, їм уже починало подобатися керувати в Україні осібній, але вони не хотіли ніяких кардинальних змін у ній. Партійно-радянська номенклатура, яка залишилася у владі прагнула, щоб все було, як за СРСР, і підпорядковувалося їм. А тут якісь рухівці, Усікови вибивають ґрунт з під ніг, закликають повертатися до рідної мови, яку вони забули, до культури, яка була їм осоружною; нагадували про те, чого вони не знали, або знали, але знати не хотіли, про злочини їхні і попередників, а головне – відроджували демократичні традиції народовладдя, які могли відірвати їх від такої звичної годівниці. Як тут не сердитися?

Пам’ятаю, 1991 року в травні я поїхав до Канева на могилу Тараса Шевченка. На мені був значок з зображенням Кобзаря і синьо жовтим прапорцем. На сходах, що ведуть на Тарасову гору, я зустрівся з тодішнім міським головою Сміли. Ми поручкалися і раптом його привітне обличчя закам’яніло. Не зрозумівши, що сталося, пішов собі далі. Наступного дня мене, Олега Озерова – парторга, хоч я ніколи в компартії не був, й Івана Горшанова – редактора „Червоного стягу” – викликали в кабінет міського голови. Навколо нього сиділи прокуратори – його заступники і члени міськвиконкому. Виявляється, це зібрання було присвячене моїй персоні, тобто моїй „негідній” поведінці. Бо, бачте, я дозволив собі бути на могилі українського Пророка зі значком у кольорах національного прапора. От такими епохальними справами займалася місцева влада тоді, коли конав Радянський Союз і дихала на ладан економіка. Розсерджений, я сказав, що невдовзі над Будинком Рад здійметься саме цей, ненависний їм синьо-жовтий прапор, а самі вони, на жаль, отримуватимуть зарплату грошима, на яких буде зображено теж ненависний їм тризуб, чим довів декого просто до істерики. Але ж я не помилився…

До речі, вперше наш прапор у Смілі підняли львівські студенти 21 квітня 1990 року біля міського Будинку культури на весіллі журналістки Юлії Харченко. Справу продовжив на заході до 4-ї річниці Чорнобильської трагедії водій цукроварні Олександр Гайдамака. Це сталося 26 квітня у присутності значно більшої кількості людей. Цікаво, що в Черкасах жовто-синій стяг уперше підняли лише 4 листопада 1990 року. Щоправда відразу на щоглі перед будівлею обласного драматичного театру на площі імені Тараса Шевченка.

Для мене обидві ці події є знаковими, звісно, в масштабах Черкащини. До таких знакових подій уже всеукраїнського рівня, на яких мені довелося побувати, я відношу  „Живий ланцюг” („Українська хвиля”) з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Ця акція, яка відбулася в неділю 21 січня 1990 року, в переддень свята Злуки, – одна із наймасштабніших такого роду у світовій історії.

Епохальними, як на мене, також були: відзначення 500-ліття Запорозького козацтва, яке проходило у Дніпропетровській та Запорізькій областях 1-5 серпня 1990 року, і фестиваль „Черво́на ру́та” (RutaFEST) – регулярний всеукраїнський молодіжний фестиваль сучасної пісні та популярної музики, що з 1989 року проводиться раз на два роки. Я був на другому, який відбувся  9–18 серпня 1991 року в Запоріжжі.

Згадуючи вікопомний ланцюг єднання в Києві, дивуюся, наскільки швидко все мінялося в той час, як просто на очах ми з полохливих, ще, по суті, радянських ставали вільними українцями. За місяць ми ніби проживали роки. До Києва нас їхало чоловік з 10. Найбільше з радіоприладного заводу. Було тривожно і незвично, подумки ми були готові і до міліцейських побоїв так званими „демократизаторами” (гумова палиця, що з’явилася на озброєнні міліції всередині 80-х років) і до затримань. Але дуже хотілося дістатися столиці, повторити те, що вже здійснили прибалти: взятися за руки і утворити живий ланцюг єднання через усю країну, щоби світ побачив: Україна жива, вона бореться за свою свободу! Тож ховали і значки, і національні стяги. У потягу здебільшого мовчали. Та коли вийшли з вагону на вокзалі в Києві, перше, що побачили (зараз у це навіть важко повірити), – величезний гурт рухівців з Донбасу під жовто-синіми прапорами. І мимоволі спини випросталися, голова піднялася гордо, очі заблищали. Ми витягли свої стяги і рушили до площі Перемоги. Там відповідальний секретар Руху Галина Антонюк, яка була і за реєстратора, і за координатора, виділила нам місце, де ми мали стати.

Особисто я ще не бачив до того стільки щирих українців, братів і сестер по духу в одному місці. Що вражало: з українськими прапорцями йшли, українською мовою розмовляли, українських пісень співали не тільки робітники чи колгоспники на вигляд, а й рафінована інтеліґенція, дуже по-модному вбрані молодички і парубки. Я навіть засоромився свого одягу, в ті роки придбати щось пристойне, гарне, якісне було дуже важко... Але якими ж приязними всі були один до одного, якими рідними ми почувалися! Тож дуже швидко я забув про все лихе і сумне: мене захопило, заполонило відчуття спільної родини, мені ніколи не було так добре, я ще ніколи не відчував себе своїм серед десятків тисяч людей. І це нове, незвідане до того чуття п’янило. Я, як ніколи, гордився тим, що українець, що тут в центрі древнього Києва кажу владі: я господар цієї землі і хочу, щоб Україна була незалежною і українською! За якийсь час у Смілі розповів знайомій, котра навчалася зі мною в інституті в Черкасах, щоправда на факультеті російської філології, про свою поїздку на День Злуки до столиці і висловив переконання, що невдовзі синьо-жовтий прапор замайорить і над нашою міськрадою, а Україна буде Незалежною. І був вражений її реакцією. Знайома від душі посміялася з мене, сказала, що я невиправний фантазер, подивилася, як на дурника, і пішла. Коли згодом нагадав їй про нашу розмову, вона відповіла мені буквально таке: „Ну кто же мог подумать, что у вас было столь обширное глубокое националистическое подполье!..”. А були хіба що мрія і віра в справедливість, було те, що не вмирає…

До Сміли ми поверталися іншими. І це помітили й наші вороги. Я бачив наповнені ненавистю очі декого з пасажирів, і водночас відчував, що вони елементарно бояться. Вони боялися нашого пробудження, але не могли вже нічого з цим вдіяти. Згодом я дізнався що ми утворили чи не наймасштабніший ланцюг у світовій історії, адже, узявшись за руки, з’єднали Івано-Франківськ через Львів з Києвом, і нас було до 5 мільйонів!

На святкування 500-річчя Запорозького козацтва смілян уже їхало більше. Знову ж найчисельнішою була група працівників радіоприладного заводу, яких організував налагоджувальник апаратури Віктор Линник. Крім нас у Запорізькі степи приїхали до 500 тисяч українців. Хто не бачив наметів і вогнищ біля них, що тяглися аж за обрій, той багато втратив. Повторити таке, напевне, вже неможливо. Саме там у місці нашої сили і кувалася криця наших майбутніх звитяг. Окрім українців з усіх областей України, були учасники Руху з Москви, українці з Кубані, з різних країн світу, гостями свята були також члени Народних фронтів Естонії, Латвії, Литви, Білорусі, демократичного союзу з Ленінграда. І вся ця маса людей дотримувалася зразкового порядку: було налагоджено медичну допомогу, постачання пальним, забезпечено охорону наметів і заходів. Тут ми вчилися самоорганізації. І вчилися дуже швидко.

Окрім різноманітних зустрічей, акцій, диспутів, вшанування могили Івана Сірка в селі Капулівці і освячення національних прапорів біля неї (пушкарі з Галичини салютували зі старовинних козацьких гармат). Так от, окрім цих святкових і урочистих заходів, ми ще й займалися просвітницькою діяльністю серед місцевого населення. І їхня настороженість, помітна першого дня, поступово розвіялася. Тож наприкінці цієї прощі разом з нами біля великої ватри були старі й малі з навколишніх сіл – Чортомлика, Олексіївки, Капулівки,                                                     міста Нікополя. Біля неї десятки тисяч людей в єдиному пориві заспівали „Ой, у лузі червона калина”… Місцеві дякували за подароване свято, за те, що, нарешті, відчули себе українцями. До речі, подібне сказав на мітингу в Запоріжжі і тодішній Народний депутат СРСР і УРСР Дмитро Павличко, який заявив: „Нарешті ми з натовпу стали народом…”.

Головним гаслом цього неповторного дійства було – „Єдність!” І там і справді відчувалося те єднання українського народу, якого ми й досі прагнемо. Приємно, що Черкащина була помітною. І не лише делегаціями чи не з усіх районів області, а й виступом Руськополянського хору, а також барда з Черкас Едуарда Драча.

Прибув сюди з разом з іншими представниками Народної Ради і депутат Володимир Криволап. Він відшукав нас за емблемою рідної Сміли біля наметів.

Згадується багато, та мені найбільше запам’яталися і вразили дві події: першого дня ми сиділи біля намету і співали українських пісень. Сонце вже зайшло за обрій і в його останніх променях раптом, мовби з минулого, з’явився козацький загін. Це було просто неймовірно: до нас на баских конях скакали справжні козаки! Від цього неймовірного видовища шкірою побігли мурахи. Згодом виявилося, що то були студенти педінституту з Вінниччини.

Дивовижно видовищною і вражаючою була також кількасоттисячна хода  греблею ДніпроГЕСу на Запоріжжя. Думаю з часів козацьких походів ця земля нічого подібного не бачила.

Дуже важливою для мого майбутнього професійного зростання і національного самоусвідомлення було знайомство в Запорізьких степах з українським політв’язнем і правозахисником, співзасновником Української Гельсінської групи (УГГ), першим головою партії Всеукраїнське політичне об’єднання „Державна Самостійність України” (ДСУ), засновником і редактором партійної газети „Нескорена нація”, автором вислову „українська Україна” Іваном Кандибою, а також з Зеновієм Красівським – українським поетом, літератором, членом Українського національного фронту (УНФ) та Української Гельсінської групи, останнім Крайовим провідником ОУНр у підрадянській Україні. У квітні 1990 року Зеновій Красівський виступив ініціатором створення політичного об’єднання „Державна Самостійність України”, яке спиралося на ідеологію „з-під стягу Степана Бандери”. Та ця зустріч варта окремої ширшої розмови…

Не можу не згадати і того факту, що свій виступ на святкуванні в Запоріжжі перший заступник голови Верховної Ради України Іван Плющ закінчив гаслом „Слава Україні!”, що для мене на той час ще було щемливим одкровенням.

Ну а фестиваль „Червона рута” проти рутини” в Запоріжжі був, насамперед, святом української пісні, молодечого завзяття. На нього я поїхав з племінником дружини. Та й сам ще був далеко не старий… Там не тільки відпочив, а й мав цікаві змістовні розмови з легендою української естради, незабутнім Назарієм Яремчуком, на честь якого, власне, і назвав свого сина. На фестивалі в Запоріжжі я також познайомився з Володимиром Цибульком.

Усі, хто в ті роки був політично активним і прагнув змін, тобто був свідомим громадянином, обов’язково читав безліч нових, дуже цікавих видань. Відкривали завісу над нашим минулим і традиційні видання, такі як журнал „Огонёк”, редагований Віталієм Коротичем, з’явилися нові, неможливі раніше передачі на телебаченні, де люди дискутували, куди запрошували політиків, істориків, письменників, інших цікавих гостей. Тож усі ми швидко зростали в інтелектуальному плані, набиралися нових знань. За два буремних роки пройшов неабияку еволюцію і я, тож із цікавим, перспективним поетом спілкувався на рівних і почувався комфортно. Зараз Цибулько є відомим українським політичним експертом, письменником та перекладачем, політиком, організатором і режисером мистецьких акцій, з яким ми й досі час від часу спілкуємося.

 На фестивалі в Запоріжжі виступало близько сотні виконавців, свої хіти заспівали „Плач Єремії”, „Мертвий півень”, „Сестри Тельнюк”, Андрій Кузьменко „Скрябін”... Хто їх зараз не знає! А тоді вони ще не були на слуху. Фестиваль відкрив їх, відкрив запоріжцям пісенну Україну. Нагадаю, дипломантом тоді став і наш гурт „Гайд Паркан ” з Умані. А смілянський радіоприладний завод „Оризон” був спонсором фестивалю. Конкурс тривав декілька днів, артисти виступали в Палаці спорту „Юність”. Наприкінці, під час заключного концерту „Роком круш”, на місцевому стадіоні до людей звернувся голова Руху, наш земляк, депутат Верховної Ради України, Провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х–90-х років В’ячеслав Чорновіл. А запорізький співак, композитор і заслужений артист естрадного мистецтва України Анатолій Сердюк заспівав пісню на слова Дмитра Павличка, яка претендувала на гімн України і зробила співака відомим на всю країну – „Вставай, Україно!”. Та вона вже і не спала. Хіба що саме запоріжців було важко збудити, незважаючи на всі патріотичні акції. Не випадково на заключній прес-конференції голова ради засновників фестивалю Анатолій Мокренко зауважив: „У місцевих людей зникла навіть воля до життя”.

Прекрасний мистецький захід закінчився буквально за кілька годин до самопроголошення себе найвищою владою в СРСР сумнозвісного ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР). Затяті комуністи і КГБ здійснили спробу реваншу. Але то вже була агонія. Керівники ГКЧП мали вигляд безпорадний і смішний, не дивно, що протримався комітет лише близько трьох днів. Процес творення незалежних держав на уламках СРСР  було вже не спинити. Радянський Союз валився, як картковий будинок, бо тримався на страху, а не на мрії.

А я їхав додому і не знав, що він несе мене до Незалежності України! Не відав, що в Києві багатолітній політв’язень, політичний і громадський діяч, депутат Верховної Ради України Левко Лук’яненко вже пише текст Акту проголошення незалежності України. І 24 серпня 1991 року, нарешті, сталося те, чого свідомі українці так чекали: на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР було ухвалено довгоочікуваний Акт проголошення незалежності України! Збулася віковічна мрія українців, за яку поклали життя мільйони наших співвітчизників!

А далі були цікаві, хоч і непрості, а часом і трагічні, роки становлення держави. Та це вже тема для іншої розповіді. Я ж закінчу тим, з чого і почав: не потрібно спрощувати, зводити до побутового, нівелювати святе. До Дня Незалежності не можна ставитися, як до звичайного свята, бо це найголовніше свято держави. Воно є таким самим символом, як герб, мова чи прапор. До речі, чи ви знаєте, що не так давно було знайдено бойову сокиру X століття з прекрасним зображенням тризуба на ньому. Тобто наш прадавній символ триєдності, трисуття був настільки важливим для наших пращурів, що ним прикрашали зброю. Наші символи – це ідентифікатори нашої нації. Їх треба берегти і шанувати. Дуже часто хлопчики й дівчатка, котрі народилися за незалежності, а тепер грають роль журналістів, послуговуються українською мовою лише як робочою. Мені особисто це болить, бо свою українську мову я вистраждав. Більшовицька імперія запроторила моїх батьків на північ Росії. Поза рідним домом я змушений був розмовляти російською. У школі вчив навіть не російську мову, а „Родную речь”… Я вже ловив себе на тому, що думаю мовою завойовників. Та приїхавши в Україну, зміг стати українцем навіть у думках.

Нас вбивали і досі вбивають за українську справді рідну мову, нам рубали руки, на яких витатуйований тризуб, наш прапор топтали і палили. Так вороги прагнуть убити нашу душу. Бо то символи, які ведуть нас у бій.

Таким символом є і День Незалежності. Не можу не процитувати слова не раз уже згадуваної тут Ангеліни Усікової, які, я знаю, йшли з її українського серця:

– День Незалежності має бути найбільшим святом, таким, як Великдень чи Різдво. Адже це воскресіння нашої держави. Зосереджуватися в цей день на негативних явищах, особливо економічного характеру, це негативна тенденція. Для критики вистачає буднів. Життєві негаразди – це явище тимчасове, а Україна – істина вічна та безмежна! Тож нехай День Незалежності буде днем радості та гордості, і днем молитви.

Краще не скажеш.

Слава Україні!

Олександр Вівчарик,

Фото з архіву автора