На Смілянщині вшанували Гайдамаку

Михайло Дімітров (Гайдамака) дивився просто в очі. Він ніжно обіймав міномета і глядів так, що по шкірі сипонуло морозом. Ці очі дивляться в душу…

Ми – ті хто знав, або просто чув, про Михайла, який загинув 17 січня 2018 року, захищаючи Україну – приїхали вшанувати пам’ять безстрашного воїна на його могилу в селі Костянтинівці, що на Смілянщині. Першими прибули його бойові побратими. Вони приїхали з різних міст, навіть із Києва. Під пронизливим поглядом Гайдамаки всі чекали на священиків. А я чомусь подумав, що Михайлові дуже б личило дивитися на нас, торкаючи якесь розлоге дерево, або обіймаючи дівчину. Адже він був ще таким молодим! Та він назавжди залишиться воїном біля міномета…

Так розпорядилася доля, вірніше, московські окупанти. Це вони прийшли і вбили його й тисячі таких, як він, на рідній українській землі. По ньому залишилася тільки пам’ять і… дві донечки.

Хто може судити слабку матір, коли багатьом на вигляд могутнім і сміливим українцям-чоловікам так і не вдалося збагнути, якою дорогою ціною досягається мир (навіть не в душі), коли навколо тебе не стріляють, коли про війну намагаються не говорити, не згадувати? Це ж десь, там, а ми тут. І ми заплющуємо очі, бо в них пронизливо дивиться Гайдамака.

Священики ПЦУ о. Михайло і о. Богдан прибули порізно, та заупокійну молитву прочитали разом. Сказали те, що мали сказати. Кожен по-своєму, але щиро. З процедурою запізнилися, бо чекали на маленьку Марійку. Вона була зайнята дуже важливою справою – їла. Годувала її мама Юля, щоб підростала і ставала такою ж Українкою, як тато, якого вона ніколи не бачила, а він, можливо, навіть не знав, що вона в нього буде. Вони розійшлися в часі і тепер для Марійки тато завжди буде 35-річним. Так порядкує війна. Я подивився на пам’ятник і (о Боже!) побачив інші очі Михайла. Вони були теплі і ласкаві. А може то просто сльоза набігла на мої?..

Марійка бігала коло тата, що дивився на неї з пам’ятника. Вона була рада, що до нього приїхало стільки людей, що поруч мама, що всі її люблять (дитина це відчуває, як ніхто). Священики промовляли дуже важливі для присутніх слова, люди стояли в тихій зажурі, а в сірому, непривітному січневому небі ширяла зграйка якихось птахів. Вони кидалися то в один бік, то в інший, а потім полетіли кудись на схід.

Йти не хотілося. Тож дехто просто стояв замислений, хтось обмінювався думками про Гайдамаку, хтось згадував лихим словом політиків, а з пам’ятника дивився Михайло. До воїна підійшли побратими, закурили. Кілька запалених цигарок поклали біля нього – свого товариша. Вони, як і він, знають ціну фронтовій цигарці у перервах між боєм, знають ціну дружбі. Говорити не було потреби. Молоді хлопці дивилися на Гайдамаку. І очей, що видавалися набагато старшими за них, не опускали. А він ніби питав: ну то що, будемо?!.

Олександр ВІВЧАРИК,

Фото автора