Хащі нашого життя, які описав Фоззі

Дочитав книгу від Фоззі «Червоні хащі». Книга про те, які пригоди відбуваються в будинку пристарілих під Черкасами і називається той будинок «Червоні хащі». Авторитетно заявляю як черкащанин – тут у нас під Черкасами такого будинку пристарілих немає. Хоча…

Так все чітко, класно, реалістично змальовано, що мимоволі я вже почав сумніватися. Книга цікава і, попри те, що тут не було заплутаних детективних історій, не було розборок між крутими дядьками і не було неймовірних історій кохання, зради, боротьби, ще чогось там, але було цікаво. Історія тривала немов у двох паралельних реальностях, хоча, насправді ж там просто дідугани жили в будинку пристарілих, але між рядками шукався сенс життя, те, що і сказано в анонсі до книги.

Коли я читав анонс, то, чомусь трохи боявся братись до книги, бо думав, що в будинку пристарілих сидітиме якийсь філософ і буде гугнявити щось про велику долю, про шлях, яким ми йдемо абощо. Насправді ж діди просто тусувались, підгодовували собаку, підколювали одне одного, боялися смерті, турбувалися за минуле і за меню завтрашнього дня, один чувак косив під зека, другий під генерала (він ніби й був генералом, та хтозна).

Коротше все йшло розмірено, життя в будинку пристарілих було не супер-супер, але воно там і не може бути медом, бо не від величезного щастя туди потрапляють. До речі, про щастя, про сенс життя, - оце власне та друга реальність, яка весь час вигулькувала між рядками, хоч прямо чи навіть опосередковано про це не говорилося.

Черкащанам може сподобатись один герой, який вже ну дуже великим суржиком говорить. Молоді може сподобатися той самий герой за інколи дуже міцні слова, які він вкидає. Хоча Богдану Васильовичу це не подобалося. Та й мене той герой напрягав, як і Богдана Васильовича, а потім той герой помер… І мені його дуже в кінці не вистачало.

Історія дає багато натяків і їжу для роздумів. От ніби прочитав собі щоденник дідів-пердунів, яким залишилося або нити через болячки, або підгигикувати одне з одного в палаті. Проте по завершенню книги розумієш, що книга зовсім не про це…

Рекомендую і черкащанам, бо там багато нашого контексту, і не черкащанам, бо всі ви впевнено йдете до старості, але там у когось може дипресняк конкретний і буде, а от в цих дідів ще огого скільки там було історій. І головним у них був, звісно, футбол!

А я дочитував зокрема і тому, бо парився, що ж то за персонаж такий – Риба. В кінці книги все стало на свої місця, я аж видихнув…. Риба ще той штукар.