У легендарному журналі "Дзвін" вийшло моє нове оповідання

У журналі "Дзвін", що видається у Львові, вийшло моє оповідання "Зайві люди". Насправді надсилав до журналу декілька оповідань, але обрали саме це. Мабуть, воно дійсно чіпляє. Хоч журнал датований вереснем 2019 року, та насправді він вийшов лише зараз. І ось у 2020 році маю перше періодичне видання зі своїм твором! Тут опублікую уривок:

Зайві люди: оповідання (місце написанні - Черкаси)

Такого автомобіля у цій глухомані не бачили, мабуть, з початку зародження світу. Коли Артем заїхав своїм «Крайслером» на територію хутора, то спершу подумав, що заблукав, але, звіривши координати, переконався, що він на правильному шляху. В еру цифрових технологій і супутникового зв’язку на цій планеті ніде заблукати. Його шлях таки пролягав через хутір, за яким була кінцева ціль поїздки.

Ураз об лобове скло вдарився горобець, залишивши на ньому якусь брудну пляму: або послід, або частину своїх кишок. Бум. Звук був такий, немов у скло кинули тенісним шариком. І знову шурхотіння коліс по м’якій землі. Щоправда, декілька разів чувся неприємний скрегіт, коли дорогий автомобіль черпав днищем стару бруківку, яку можна було ледь вгледіти серед ям на дорозі. Артема цей скрегіт металу нітрохи не турбував. Коли це авто зноситься, батько купить нове.

Цивілізація закінчувалася на цьому хуторі. Якось незвично було бачити електричні стовпи з обірваними дротами. Бідні пошарпані хати через одну світили сліпими вікнами. На хуторі мало хто жив, і це зрозуміло. Села вимирали, а що вже казати за якісь нещасні хутори. Ген за покрученим парканом виднівся жилий двір, у дворі якого на шворках висіло якесь ганчір’я. В останній момент Артем вгледів біля хвіртки стару, що (це було неможливо!) заперечливо хитала йому головою, проводжаючи очима.

Юнак вважав себе хорошим водієм, але опам’ятався лише тоді, коли з під коліс авто вилетіла курка, надсадно кудкудакаючи. Довелось різко викручувати руля. Артему стало прикро за птаху, якій не бажав зла. Залишилося сподіватися, що не покалічив. Очевидно, та стара жінка просто звар’ятувала, а він уже й вуха розвісив, відволікшись через неї від рулювання. Днище «Крайслера» знову черкнуло об якийсь камінь, звук неприємно різонув у вуха. Артем став уважніше придивлятися до дороги, яка вже вивела його за хутір у поле, де й виднілися розбиті намети. Табір. Кінцева мета поїздки. Назустріч вийшов чоловік і махнув рукою. Це був той тип з «Фейсбуку». Артем його зразу упізнав. У живу дядько здавався меншим, ніж на фото. Але яка різниця? У соцмережах завжди є певний відхід від реальності.

Коли Артем випадково прочитав про цього дядька в Інтернеті, то відчув, що це саме те, що він хоче спробувати для себе. Що ще йому спробувати, як не «віднайти своє глибинне я і зустрітися зі своїми предками у тунелях генетичної пам’яті»! Адже він студент-історик Києво-Могилянської академії і просто має знати походження свого роду. А цей дядько з Інтернету вважався учителем з глибинного самопізнання і самозаглиблення. І хоч насправді Артем не надавав серйозного значення цьому набору слів, проте щось він таки мав спробувати, бо одноманітність життя остогидла хлопцю остаточно.

Судіть самі: молодший син впливового в країні бізнесмена, який мав таку вагу, що навіть не рвався у парламент до бюджетного корита, а лише смикав за нитки інших людей. Його інтереси представляла купка народних обранців, які були винні Артемовому батькові за проходження в законодавчий орган і лобіювали інтереси його бізнесу. А Ігор Мурза (так звали батька Артема) займався не чим іншим, як просто будував торговельні центри по Україні, виводячи для цих потреб гроші з орендованих ним теплоелектроцентралей, або, простіше кажучи, ТЕЦ. При цьому у самі ТЕЦ він не вкладав ні копійки. Суми були значні, і поки енергетика України не отримувала належних коштів для модернізації і розвитку, багатоповерхові комплекси магазинів під єдиною вивіскою росли як гриби після дощу.

Артему, звісно, вистачало грошей на кишенькові витрати і навіть більше. А через задіяність у бізнесі старшого брата, випускника Міжнародної бізнес-школи у Франції, якому передався рішучий і навіть войовничий батьків характер, ніхто не вимагав від меншого сина чогось надзвичайного. Молодший, отже, мамин мазунчик. Он старший за нього усе зробить. Так уже повелося. Перша дитина, як правило, є дитям, породженим розумом, а друга – породження серця. А серцю не накажеш, як треба чинити. Воно діє, як саме знає. Он і вчитися за кордон мама не особливо хотіла пускати молодшого. Тож Артем ріс, вчився, купався в достатку і в якийсь момент почав шукати чогось такого, що могло б розбудити, приспаний батьковим багатством розум. До випивки не особливо тягло, дівчата з надутими губами і грудьми в якийсь момент набридли, дорогі автомобілі не були забороною, тож і не особливо цікавили, вже третій стрибок з парашуту здався нудним, а чергова подорож на курорт розсердила, бо там, в єгипетській пустелі, Артем злетів з мотоциклу і зламав пальця. Тож хотілося спробувати чогось справді нового, незвіданого, чогось, що б додало смаку і справжності цьому життю, а головне – змісту!

Дядько, чимось віддалено схожий на Клінта Іствуда, наближався до машини, вказуючи рукою на більш-менш рівну ділянку біля намету, яка, очевидно, слугувала парковочним майданчиком. Артем вихопив повідомлення про нього з сотні інших новин у соцмережах, перелітаючи з Берліна у Київ, де він був на футбольному матчі.

«Кожна наша клітина береже пам'ять про сотні поколінь наших предків. І ви можете пробудити цю пам'ять, зазирнувши настільки глибоко у свою підсвідомість, наскільки наважитеся», – писав цей невиразний чоловік. І спершу Артем сприйняв це повідомлення як маячню, але щось у той момент заінтригувало його. Чи то інші статті на цю тему, написані різними диваками, чи то бажання справді краще пізнати себе…

«Чому в нашого роду таке прізвище?» – думав Артем. Батько казав хлопцю про Кримське ханство, згадував розповіді бабусі, але не особливо про те думав. Він був немов машина для накопичення грошей, для розбудови бізнесу, і на тому все. Не могла тут допомогти і мати юнака Лідія, яка мала абсолютно звичайне слов’янське коріння, батьків-селян, які до знайомства доньки-красуні з Мурзою і не могли собі уявити, що породичаються з неслов’янами. А те, що батько Артема з не наших країв, було видно одразу: його лице було пласким, як блюдце, а очі вузькими, немов (як висловлювався дід по матері), чоловіка щойно вкусила в лице бджола, а то й оса. Старший син Ігоря Мурзи був схожий на батька рисами обличчя, можливо, тому і користувався його більшою прихильністю. Артем і обличчям, і поведінкою нагадував матір.

– Вітаю, юначе! Я Федір Михайлович. Ну, то як доїхав? – запитав чоловік, коли Артем виліз з машини.

– Добрий день! Та нормально, тільки ж дороги тут у вас…

– Як казав наш перший, «маємо те, що маємо». Сюди такою машиною і шкода їхати. А я так розумію, юначе, що ти син Ігоря Олександровича. Хм… – мугикнув чоловік і згріб пальцями неслухняну чуприну.

– Точно, а що? – насторожився Артем.

– Та як би це сказати делікатніше. Твій батько впливова і шанована людина. А наша методика самозаглиблення і самопізнання є складною і, можливо, навіть у якійсь мірі… хм… небезпечною, якщо хочеш! Адже невідомо, насправді, наскільки глибоко ти міг би копнути у підсвідомість, скільки енергетичних кіл подолати, занурюючись у своє Я. Хм… А якщо ти зустрінеш родичів, з якими не хотів би ототожнювати свій рід? Адже людям властиво і грішити… – замислився чоловік, потираючи підборіддя.

– Я вже не маленький. Усе обдумав. Давайте починати, – відповів Артем.

– Та що це я справді… Ти проходь, але не біжи поперед воза. Я попереджав, що це справа декількох днів і, принаймні, перший день ти маєш скинути з себе негативну енергетику міста і сповнитися енергетикою цієї місцевості. Відчуваєш? – запитав ураз співрозмовник.

– Що? – мимоволі запитав Артем.

Він чомусь подумав за звичний для нього сигнал «біп», що повідомляв про увімкнення сигналізації на авто. Потім подумав про монотонне рокотання двигуна під капотом, але ж нічого такого він не почув. Тоді Артем спробував вдихнути повітря, чи не смердить маслом від «Крайслера». Із цим було все в порядку. Натомість він почув далеке надсадне скреготання невідомого йому, як містянину, птаха десь у віттях дерев. На вітрі лопотів незакріплений край одного намету. Темне небо навівало сум, але ж, мабуть, не про те говорив цей Федір Михайлович, чи як там його…

– А ти прислухайся… Прислухайся… Але не вухами, а серцем. Тут неподалік були скіфські могили, був тут і козацький цвинтар, тож маємо сильну енергетику. Ми навіть знайшли один мальтійський хрест, який встановили, очевидно, на могилі характерника. Від землі немов йде тепло, але це важко одразу відчути. Ну та ходімо, зрештою, у намет, будемо трохи призвичаюватись, – сказав цей учитель з самозаглиблення і повів хлопця за собою.

Артему в рамках навчального процесу вже доводилося вибиратися в подібні вилазки на природу, де вони копали вглиб, потім шкребли, потім віничками змітали і здмухували все зайве. Інколи докопувалися до чогось, але частіше ці археологічні вилазки не увінчувалися успіхом. Надвечір завжди знаходилися такі, що умовляли інших добряче напитися. Тож цей намет кольору хакі нічим Артема не здивував. Ну намет, то й намет. Щоправда, великий, добротний. А всередині навіть буржуйка стояла. Це щоб уночі не змерзнути.

– Тут ще зі мною пару осіб: учень один мій, здібний хлопчина. А ще колега. Він же і кухар. Також є лікар, з яким ми працюємо в парі, бо самозаглиблення – це не дитячі пустощі, – підняв вказівного пальця Федір Михайлович.

– Ага. Але послухайте, я справді приїхав ненадовго і, буду відвертим, я не до кінця у це все вірю, – подивився просто у вічі дядькові Артем.

Попри вроджену миролюбиву вдачу, хлопець за час зростання перейняв від батька багато стилів поведінки. А тут, як він відчував, слід було все брати у свої руки. Так чи інакше, були заплачена гарна сума коштів.

– Для мене це  авантюра, в яку я вліз, щоб  ризикнути і справді щось довідатися про свій рід. І я ж іще по телефону говорив, що приїду не надовго. Маю ще стільки справ, що навіть за великого бажання я не зможу сидіти тут так просто і чекати, коли самопізнання саме прийде. Давайте почнемо просто сьогодні, вже й так вечоріє. До речі, де ж ваші колеги? – поцікавився хлопець.

– На скіфську могилу подивитися ходили. Уже  повертаються. Чуєте гомін? – перейшов раптом на “Ви” учитель самопізнання. – Я думаю, що зможу вас переконати  у тому, що гроші ви переказали на мій рахунок недарма і папери ті усі підписували щодо стану свого здоров'я і відповідальності за свій крок теж недарма. А почнемо з того, що я створю тут відповідну атмосферу, а ви поки випийте чаю.

Зашарудів намет і досередини увійшов кучерявий дядечко з надмірною вагою, важко сопучи. То був, як згодом виявилося, лікар. Зелений довготелесий очкарик, зрозуміло, був учнем. Колега цього тренера з самозаглиблення був схожим на вчителя історії з Артемового дитинства. Загалом, компанія нічого особливого не представляла. Федір Михайлович роздавав вказівки. Артема всадили у глибоке розкладне крісло, на ноутбуці увімкнули спокійну мелодійну музику. Хлопець сьорбав дивний чай з трав, відганяючи  думки про можливе отруєння цим пійлом, вдихав пахощі аромолампи і, за порадою учителя, намагався розслабитися.

Федір Михайлович сів навпроти, збоку лікар і учень. Кухаря не було.

– Насамперед, звільнимося усі від тягаря буденності. Сідаємо всі зручніше і закриваємо очі. Глибоко вдихаємо, рахуючи до трьох. Тоді затримуємо дихання, рахуючи до п’яти, а тепер повільно видихаємо, рахуючи до восьми. 3-5-8. Ще раз, – монотонно говорив керівник. – Слід відчути тіло, кожен м’яз, важкі руки спокійно лежать на  колінах. Уявляємо себе тут і зараз. Немає учора чи завтра. Ви сидите тут і зараз. Відчуваєте сідницями поверхню крісла, чуєте звуки вітру і пташок, а також музику і мій голос. Є тут і зараз.

Так декілька чоловіків у колі очищали свідомість і Артем справді потроху став поринати в якийсь туман. Щось особливе було в голосі Федора Михайловича. Гарно відробляв надіслані йому гроші. Особливо Артем розслабився, коли за вказівкою вчителя йому порадили згадати приємні моменти з життя.

Намагаючись виконувати усі вказівки вчителя, які той давав плавно і спокійно, Артем поступово поринав у дрімоту. Тренер з самозаглиблення щось бубонів про рокотання морських хвиль, небесну блакить, невагомість у тілі і повне розслаблення. Чай, аромат і музика робили свою справу. Кінець-кінцем він, мабуть, заснув і потрапив у сон.

Це була до болю знайома йому кімната, його кімната з дитинства. Артем піднявся з крісла і роззирнувся. Усе так, як і закарбувалося в пам’яті. Лиш серед кімнати в підлозі виднівся вхід у підвал, у підвал свідомості. Стало цікаво.

Артем, не вагаючись, спустився вниз. Те, що він перебував у сні, додавало сміливості і безвідповідальності за дії. Що може трапитися у сні?

Він потрапив в альтанку свого дитинства. Це була маленька прокурена альтанка у дворі між багатоповерхівками, де його дідусь, старий Мурза, забивав козла у доміно. Такі байдикування містян не схвалював інший Артемовий дід, який вважав, що час треба витрачати лише на порання по господарству та у саду. Старий Мурза був інших поглядів, він пережив примусове виселення з Криму до Узбекистану, втрату своїх родинних виноградників, важке повернення в Україну (але не у Крим, а під Київ), і тому з усім завзяттям, яке ще у нього лишилося, забивав козла і давився тютюновим димом, який поступово вбивав його хворі легені. Місця в альтанці було мало, і серед двох столів ніде було розвернутися. Артем стояв як зачарований і дивився на пласке обличчя діда, розуміючи, що він тут чужий. Але йому так хотілося заговорити зі старим. Та враз один з присутніх стариганів сердито кинув ігрові камінці, встав з-за столу і попер просто на хлопця. Артем не встиг відступити, та дідуган пройшов просто крізь нього, як крізь згусток туману, і вийшов назовні. Юнаку стало сумно. Він тут є, але водночас його тут немає. Зараз він повернеться у світ живих, а його покійний дідусь залишиться й надалі забивати козла. Хлопець мимоволі підступав до старого і всотував кожен порух його губ та вираз хитрих примружених очей. Аж ураз дід підняв очі і подивився просто на Артема: “Тобі тут не місце!” Усе. Просто коротка фраза. Але Артему немов здушило горло обценьками. Він став задихатися і… прокинувся.

– Дихай, дихай! – кричав  Федір Михайлович, схилившись над  ним, а лікар тицяв під носа ватку з нашатирем.

Артем відмахнувся від них як від надокучливих мух і обхопив голову руками. Стрес був тим більший, що неочікуваний. Дивлячись на свого старого як на картинку з телевізора, він не очікував, що той так погляне на нього і забалакає. А ця фраза. Немов попередження.

– Ну, що ти відчуваєш? - запитав учитель.

.................................... далі в журналі :)