ЧИ БУЛИ ЗАПОРОЖЦІ ХРИСТИЯНАМИ (відкидаючи церковну спекуляцію) - Анатолій Кондратьєв
Найбільше зло християнства у тому, що воно упокорює усвідомлення людини,
примушує терпіти безчестя, знущання, наругу, ганьбу, здирництво,
грабіж, потурання людської гідності. Замість свідомої боротьби за свої
права, християнська релігія примушує коритися знедоленню і мовчки
миритися з кривдою, покладаючись на розраду від бога. Але жидівський бог
піклується виключно про жидів, тож українцям-русинам і загалом усім
слав'янам нема на що сподіватись взагалі.
Немає іншого пояснення занепаду непереможної України-Руси, як внаслідок Христових походів проти нас та оманлива християнізація широких верст населення після так званого Богданового об'єднання, котра підточила моральний дух українців-русинів і усього непереможного руського воїнства. А усілякі балачки про якісь «духовні надбання», що буцімто принесло християнство, ні що інше, як вигадки церковників. На це зауважували відомі політичні й громадські діячі, зокрема Михайло Драгоманов: «Найміцнішою з назад тягнувших ниток була «христова віра» й «святе письмо», шкодливу силу якого ми показали в «Громаді» (часописі). Найголовніше всього – це те, що «святе письмо» не підтримує думки, що щастя людське – перед ними, а не позаду, через те всякі слова про братство між людьми й проти насильників зводяться на те, щоб терпіти, поки сам бог жидівський не схоче визволити рабів» [1.с32].
Козаки, як військові люди, не переймались питанням християнської релігії. За великим рахунком, козаки ніколи не були християнами, а лише вважалися такими про людське око наприкінці свого історичного існування. Військова справа взагалі несумісна з християнською релігією, бо військові свідомо порушують біблійну заповідь «не убий». Козаки порушували цю «заповідь» настілки часто, що за християнськими канонами усі без винятку мались бути відлучені від Церкви І.Христа. Тож ні про яке християнське вірування козаків не може бути мови. Народний звичай, філософія, яка відповідала їх діяльності і яка, власне, й зумовлювала захист Батьківщини шляхом збройної боротьби на ратнім полі – дохристиянський звичай - Православ'я відо-вістичного спрямування, який відали українці-русини задовго до вторгнення християнства на Україну-Русь, згодом недолугі науковці назвали релігією, а вороги – язичництвом.
Не підлягає сумніву, що лише предківські святині українців-русинів здатні згуртувати українську націю та надихнути до національно-визвольної боротьби проти поневолення. Заповідь І.Христа «не убий» неспроможна закликати до боротьби. Відтак щось інше надихало українських козаків до звитяжних подвигів в ім'я Батьківщини. Це був Предківський Звичай, що закликав боронити рідну землю не шкодуючи життя. Маємо докази духовного впливу предківської філософії на українців-русинів з Велесової Книги, яка закликала боронитись від ворогів та триматися рідних звичаїв: «Старі часи – то наше благо. Доберемо від них твердості і кріпості, аби ворогам відповідати, як належить. Такими були наші отці, і нам не бути іншими. А греки-християни хотіли нас христити, щоб ми забули все наше і так обернулися в їх віру і стали їм служити. І те бачимо, і руку тримаємо на вас, аби знали, що лютий день іде. І се маємо йти і дивитись у вічі смерті. А ті, хто не домислює до того, суть їхні майбутні раби і піддані. Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим» [2.c 5-9].
Красномовним доказом нехристиянського світогляду запорозьких козаків є розповідь очевидця 1845 року: «Чимало всілякого доводилось бачити на місці колишньої Січі; так наштовхнулися ми на цілих 15 гробів, і ті гроби зовсім не схожі на наші (християнські), – вони були схожі на човни з урізаними носами». Додамо пояснення, що подібність гробів до човнів, власне до «дубів» [3.c 134] (звідки й вислів «дати дуба»), походить з дохристиянських часів, бо маємо тодішні згадки про тесані гроби з суцільного дерева на зразок човнів. Принагідно згадати про розкопки козацьких курганів 1936 р. поряд з відомою могилою козака Савура (Савур-Могилою): «Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем» [7.c 57].
Вагомим, а головне більш офіційним доповненням до висновку про нехристиянське вірування запорозьких козаків можуть служити численні визначення дослідників українського козацтва, зокрема Д. Яворницького: «Вірність у дружбі вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші» [3.c 90]. Польсько-шляхетський історик Семеон Окольський у своїх мемуарах ХVІІст. писав: «Козаки не допускають до війська своїх священиків і тому недостатньо думають про бога» [3.c 513]. «Пантелеймон Куліш докоряв запорозьким козакам, що були вони байдужими у справах релігії. Деякі історики не помічали релігійності запорожців або вважали її нещирою» [5.c 136]. «Відомий київський митрополит ХVІІст., Петро Могила, називав запорозьких козаків відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про козаків, як про людей» ніякої віри – religionis nulius»; уніатський митрополит Рутський іменував їх (козаків) «людьми без релігії – sine religionis», а думні дяки московські називали козаків – людьми, що не мали страху божого. Деякі дослідники, як П.А.Куліш, наводять приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську» [3.c 262]. Як бачимо, сучасники козацької доби повністю заперечують християнське віросповідання козаків у ХІV-ХVІІ століттях. Однак більш пізні історичні виклади вже накидають українському козацтву християнську релігійність, напевне під тиском пануючої ідеології та впливової політики сусідніх держав, а деякі історики з власного розсуду навіть намагалися проголосити українських козаків ревними поборниками християнства.
Однак на сьогодні усім відомо, що багато хто з козаків звалися «характерниками», тобто чаклунами, здатними до спілкування з вищою «потойбічною» силою. Мабуть не варто пояснювати, що характерництво не сумісне з християнством, мало того, воно засуджувалось Церквою І. Христа як «зносини з Дияволом». Але про це чомусь щоразу забувають нещирі прихильники козацтва, називаючи Запорозьку Січ «християнською республікою». Досі знаходяться шарлатани, що переповідають брехню про християнське вірування запорожців, і знаходяться дурні, котрі в це вірять. Тож варто наголосити: Запорозька Січ була не християнською республікою – а козацькою республікою. Це треба твердо усвідомити сучасному українцю для вірного розуміння нашої істинної історії. Накинута козакам ідеологема християнства паплюжить історичну пам'ять про наших непереможних запорожців, зводячи нанівець правдиве відображення козацької доби. Адже не дарма мовиться в пісні про запорожців: «Славні хлопці-запорожці вік звікували, церкви не видали» [8.c109].
Надумана «християнізація» запорожців зумовлена бажанням Церкви І. Христа прославитися чужими заслугами і звеличитися в ореолі козацької слави, як свого часу це намагалися зробити литовсько-польські ідеологи, накидаючи заслуги в утворенні Запорозької Січі представникам своїх націй (Лянскоронському, Дашкевичу, Вишневецькому). Аналогічно їм сучасна християнська церква своєю вигаданою «історичною» участю в козацькій добі намагається підвернути собі під спід усі здобутки запорожців, а головне – тримати під своїм ідеологічним контролем сучасне відродження українського козацтва, щоби, не дай-бо, не відродився істинний козацьких дух, котрий несумісний з рабською психологією християнина.
Видатний дослідник українського козацтва Д. Яворницький зазначає спорудження першої церкви на козацьких землях лише у ХVІІ столітті: «У 1602р. щойно збудовану церкву перетворили на Самаро-Пустинний (Миколаївський) монастир» [3.c264]. Щоби не склалося враження, буцімто християнський монастир зводився на «пустинній» – неродючій землі, зауважимо, що Церква І.Христа завжди захоплювала найкращі землі. Тож Самаро-Пустинний монастир не був винятком з цього правила: Самарські землі знаходились у найбезпечнішому місці (найвіддаленішому від татарських орд) і вважалися найкращими з усіх земель, що перебували під юрисдикцією Запорозької Січі. Згідно «Опису України» французького інженера Боплана, Самарські землі під час його перебування в Україні у 1631-1648 роках уявляли собою «земний рай». «Самара вирізнялась невичерпними запасами риби, меду, воску, дичини та добірного лісу і за свої багатства прозвана козаками святою рікою; місцевість зокола Самари запорозькі козаки називали обітованою землею, раєм божим на землі» [6. c 15]. До того ж, як зазначав Д. Яворницький, «Самарський монастир мав у своїй власності 18,648 тисяч десятин та 2,3 тисячі квадратних сажнів» [3.c 307]. Тож не дивно, що бажаючих потрапити в ту «божу обитель» було достатньо, зокрема серед «абшитованих» козаків, тобто відставних, що закінчили військову справу за віком і не надбали за свою службу ніякої маєтності.
Заглядаючи наперед, зауважимо, що у 1775 році українське козацтво припинило свої існування не без участі Церкви І.Христа. Таким чином, увесь період наявності християнської релігії в середовищі запорозьких козаків охоплює лише останнє століття наприкінці існування Запорозької Січі, тобто період від так званого братнього об’єднання з московією та вкочення в Україну юдо-християнської релігійності московсько-візантійського штибу.
Відтак, всілякі висновки сучасних науковців про християнське віросповідання запорозьких козаків, тим більше про так звану «набожність християнську», ні що інше як слухняне виконання владних настанов та відверте низькопоклонство перед тимчасово пануючою ідеології.
*передрук зі сторінки Анатолія Кондратьєва в Фейсбуці"
Немає іншого пояснення занепаду непереможної України-Руси, як внаслідок Христових походів проти нас та оманлива християнізація широких верст населення після так званого Богданового об'єднання, котра підточила моральний дух українців-русинів і усього непереможного руського воїнства. А усілякі балачки про якісь «духовні надбання», що буцімто принесло християнство, ні що інше, як вигадки церковників. На це зауважували відомі політичні й громадські діячі, зокрема Михайло Драгоманов: «Найміцнішою з назад тягнувших ниток була «христова віра» й «святе письмо», шкодливу силу якого ми показали в «Громаді» (часописі). Найголовніше всього – це те, що «святе письмо» не підтримує думки, що щастя людське – перед ними, а не позаду, через те всякі слова про братство між людьми й проти насильників зводяться на те, щоб терпіти, поки сам бог жидівський не схоче визволити рабів» [1.с32].
Козаки, як військові люди, не переймались питанням християнської релігії. За великим рахунком, козаки ніколи не були християнами, а лише вважалися такими про людське око наприкінці свого історичного існування. Військова справа взагалі несумісна з християнською релігією, бо військові свідомо порушують біблійну заповідь «не убий». Козаки порушували цю «заповідь» настілки часто, що за християнськими канонами усі без винятку мались бути відлучені від Церкви І.Христа. Тож ні про яке християнське вірування козаків не може бути мови. Народний звичай, філософія, яка відповідала їх діяльності і яка, власне, й зумовлювала захист Батьківщини шляхом збройної боротьби на ратнім полі – дохристиянський звичай - Православ'я відо-вістичного спрямування, який відали українці-русини задовго до вторгнення християнства на Україну-Русь, згодом недолугі науковці назвали релігією, а вороги – язичництвом.
Не підлягає сумніву, що лише предківські святині українців-русинів здатні згуртувати українську націю та надихнути до національно-визвольної боротьби проти поневолення. Заповідь І.Христа «не убий» неспроможна закликати до боротьби. Відтак щось інше надихало українських козаків до звитяжних подвигів в ім'я Батьківщини. Це був Предківський Звичай, що закликав боронити рідну землю не шкодуючи життя. Маємо докази духовного впливу предківської філософії на українців-русинів з Велесової Книги, яка закликала боронитись від ворогів та триматися рідних звичаїв: «Старі часи – то наше благо. Доберемо від них твердості і кріпості, аби ворогам відповідати, як належить. Такими були наші отці, і нам не бути іншими. А греки-християни хотіли нас христити, щоб ми забули все наше і так обернулися в їх віру і стали їм служити. І те бачимо, і руку тримаємо на вас, аби знали, що лютий день іде. І се маємо йти і дивитись у вічі смерті. А ті, хто не домислює до того, суть їхні майбутні раби і піддані. Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим» [2.c 5-9].
Красномовним доказом нехристиянського світогляду запорозьких козаків є розповідь очевидця 1845 року: «Чимало всілякого доводилось бачити на місці колишньої Січі; так наштовхнулися ми на цілих 15 гробів, і ті гроби зовсім не схожі на наші (християнські), – вони були схожі на човни з урізаними носами». Додамо пояснення, що подібність гробів до човнів, власне до «дубів» [3.c 134] (звідки й вислів «дати дуба»), походить з дохристиянських часів, бо маємо тодішні згадки про тесані гроби з суцільного дерева на зразок човнів. Принагідно згадати про розкопки козацьких курганів 1936 р. поряд з відомою могилою козака Савура (Савур-Могилою): «Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем» [7.c 57].
Вагомим, а головне більш офіційним доповненням до висновку про нехристиянське вірування запорозьких козаків можуть служити численні визначення дослідників українського козацтва, зокрема Д. Яворницького: «Вірність у дружбі вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші» [3.c 90]. Польсько-шляхетський історик Семеон Окольський у своїх мемуарах ХVІІст. писав: «Козаки не допускають до війська своїх священиків і тому недостатньо думають про бога» [3.c 513]. «Пантелеймон Куліш докоряв запорозьким козакам, що були вони байдужими у справах релігії. Деякі історики не помічали релігійності запорожців або вважали її нещирою» [5.c 136]. «Відомий київський митрополит ХVІІст., Петро Могила, називав запорозьких козаків відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про козаків, як про людей» ніякої віри – religionis nulius»; уніатський митрополит Рутський іменував їх (козаків) «людьми без релігії – sine religionis», а думні дяки московські називали козаків – людьми, що не мали страху божого. Деякі дослідники, як П.А.Куліш, наводять приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську» [3.c 262]. Як бачимо, сучасники козацької доби повністю заперечують християнське віросповідання козаків у ХІV-ХVІІ століттях. Однак більш пізні історичні виклади вже накидають українському козацтву християнську релігійність, напевне під тиском пануючої ідеології та впливової політики сусідніх держав, а деякі історики з власного розсуду навіть намагалися проголосити українських козаків ревними поборниками християнства.
Однак на сьогодні усім відомо, що багато хто з козаків звалися «характерниками», тобто чаклунами, здатними до спілкування з вищою «потойбічною» силою. Мабуть не варто пояснювати, що характерництво не сумісне з християнством, мало того, воно засуджувалось Церквою І. Христа як «зносини з Дияволом». Але про це чомусь щоразу забувають нещирі прихильники козацтва, називаючи Запорозьку Січ «християнською республікою». Досі знаходяться шарлатани, що переповідають брехню про християнське вірування запорожців, і знаходяться дурні, котрі в це вірять. Тож варто наголосити: Запорозька Січ була не християнською республікою – а козацькою республікою. Це треба твердо усвідомити сучасному українцю для вірного розуміння нашої істинної історії. Накинута козакам ідеологема християнства паплюжить історичну пам'ять про наших непереможних запорожців, зводячи нанівець правдиве відображення козацької доби. Адже не дарма мовиться в пісні про запорожців: «Славні хлопці-запорожці вік звікували, церкви не видали» [8.c109].
Надумана «християнізація» запорожців зумовлена бажанням Церкви І. Христа прославитися чужими заслугами і звеличитися в ореолі козацької слави, як свого часу це намагалися зробити литовсько-польські ідеологи, накидаючи заслуги в утворенні Запорозької Січі представникам своїх націй (Лянскоронському, Дашкевичу, Вишневецькому). Аналогічно їм сучасна християнська церква своєю вигаданою «історичною» участю в козацькій добі намагається підвернути собі під спід усі здобутки запорожців, а головне – тримати під своїм ідеологічним контролем сучасне відродження українського козацтва, щоби, не дай-бо, не відродився істинний козацьких дух, котрий несумісний з рабською психологією християнина.
Видатний дослідник українського козацтва Д. Яворницький зазначає спорудження першої церкви на козацьких землях лише у ХVІІ столітті: «У 1602р. щойно збудовану церкву перетворили на Самаро-Пустинний (Миколаївський) монастир» [3.c264]. Щоби не склалося враження, буцімто християнський монастир зводився на «пустинній» – неродючій землі, зауважимо, що Церква І.Христа завжди захоплювала найкращі землі. Тож Самаро-Пустинний монастир не був винятком з цього правила: Самарські землі знаходились у найбезпечнішому місці (найвіддаленішому від татарських орд) і вважалися найкращими з усіх земель, що перебували під юрисдикцією Запорозької Січі. Згідно «Опису України» французького інженера Боплана, Самарські землі під час його перебування в Україні у 1631-1648 роках уявляли собою «земний рай». «Самара вирізнялась невичерпними запасами риби, меду, воску, дичини та добірного лісу і за свої багатства прозвана козаками святою рікою; місцевість зокола Самари запорозькі козаки називали обітованою землею, раєм божим на землі» [6. c 15]. До того ж, як зазначав Д. Яворницький, «Самарський монастир мав у своїй власності 18,648 тисяч десятин та 2,3 тисячі квадратних сажнів» [3.c 307]. Тож не дивно, що бажаючих потрапити в ту «божу обитель» було достатньо, зокрема серед «абшитованих» козаків, тобто відставних, що закінчили військову справу за віком і не надбали за свою службу ніякої маєтності.
Заглядаючи наперед, зауважимо, що у 1775 році українське козацтво припинило свої існування не без участі Церкви І.Христа. Таким чином, увесь період наявності християнської релігії в середовищі запорозьких козаків охоплює лише останнє століття наприкінці існування Запорозької Січі, тобто період від так званого братнього об’єднання з московією та вкочення в Україну юдо-християнської релігійності московсько-візантійського штибу.
Відтак, всілякі висновки сучасних науковців про християнське віросповідання запорозьких козаків, тим більше про так звану «набожність християнську», ні що інше як слухняне виконання владних настанов та відверте низькопоклонство перед тимчасово пануючою ідеології.
*передрук зі сторінки Анатолія Кондратьєва в Фейсбуці"
Коментарі
Дописати коментар