Тридцять років тому Народний Рух України творила недосвідчена, але запальна і патріотична молодь разом з ветеранами визвольного руху
Було також пошановано пам’ять видатного українця, письменника Андрія
Хименка (Химка) у зв’язку зі сторіччям з Дня його народження. Адже народився
він 27 липня 1919
року в селі Адамівці нині Чигиринського району Черкаської області.
Відзначення було відкладено на
осінь, щоб з’їхалися ті, хто причетний до цих ювілеїв. І от після поїздок на
курорти, дачі, городи, а то і на заробітки за кордон, більшість з тих, хто мав
би бути, зібралися в музеї „Кобзаря”, що розташований у меморіальному будинку
(особняк Цибульських). У ньому від 18 до 22 липня 1859 року проживав Тарас Шевченко, тобто
рівно 160 років тому (теж кругла дата).
Гостей радісно зустрічала Ольга
Шарапа – господиня чи не єдиного в світі музею однієї книги. Створення цього
унікального закладу було ініційовано нею 1988 року, а відкрито 1989-го. Цікаво,
що пані Ольга, яка народилася в Керелівці (нині Шевченкове на Звенигородщині) є
прапраправнучкою Тараса Шевченка по його братові Микиті.
Цілком логічно, що Ольга Шарапа
теж була однією з перших рухівок у Черкасах. Не дивно, що коли 1988 року розпочалося облаштування приміщення майбутнього музею,
навколо цієї справи почала формуватися команда однодумців.
– Із березня 1988
року на допомогу працівникам музею почали приходити люди, яким була небайдужою
справа національно-культурного відродження Черкащини, – розповідав на зустрічі
багаторічний керівник національно-культурного товариства „Заповіт” Михайло
Вакуленко. – Проводилися добровільні суботники для облаштування музею.
Незабаром їх учасники вирішили створити
відповідне товариство.
Так при
музеї в 1989 році і організувався „Заповіт” – предтеча місцевого Руху. Звістка
про це приголомшила тодішню комуністичну владу Черкас і області. За членами
товариства вівся постійний нагляд, проти них влаштовували провокації. Та вони
зуміли провести велику кількість заходів які сприяли пробудженню національної
свідомості жителів Черкащини: мітинги, зустрічі з колишніми в’язнями ГУЛАГу, депутатами-членами
Народної Ради. Товариство запрошувало артистів з Галичини, поширювало
патріотичну літературу і пресу...
Досвіду не мали, адже
членами „Заповіту” були переважно молоді люди. Та було завзяття і прагнення
вчитися. Дуже швидко до активної молоді долучилися і старші люди, ветерани
визвольного руху, колишні дисиденти, такі як Андрій Хименко. Він разом з усіма
слухав лекції з історії української культури, брав участь у диспутах. І був
дуже щасливий, адже зерна, колись сіяні і ним, почали давати сходи.
Тоді мало хто з
членів „Заповіту” знав, що серед них знаходиться легендарна людина, яка
особисто була знайома чи не з усіма класиками радянської літератури. Коли
організувалося товариство, Андрію Івановичу було вже 70 років. Він прожив неабияке
життя: пережив голодомор, під час якого померли його батьки, п’ятеро братів і
дві сестри. Сам урятувався втечею до Росії, потрапив навіть у дитячу колонію в
Ростові-на-Дону. Згодом вивчився на медфельдшера. Змушений був брати участь у війні
СРСР з Фінляндією.
У
вересні 1941 року, повертаючись із міста Азов після
виконання наказу черкаського військового комісара, в місті Полтаві потрапив
хворий під окупацію. Зумів дістатися Черкас. Працював у редакції газети
„Українська думка”, на радіовузлі, в місцевому драматичному театрі. У січні
1943 року був уперше заарештований гестапо. Карався у тюрмах Черкас, Городища,
Білої Церкви. Останній п’ятий арешт
відбував в Уманській тюрмі, звідки в кінці жовтня 1943 року зміг утекти. В
серпні 1944 року за доносом був засуджений військовим трибуналом
Київського військового округу по статтях 54-І „а” і 54-ІІ КК УРСР до 10 років
виправно-трудових таборів і 5 років ушкодження прав. Покарання відбував у
сумнозвісному „Мінлагу” в Комі АРСР до жовтня 1953 року. Лише влітку 1964 року
зміг повернутися в Україну. Поселився в рідних Черкасах.
Переслідувався
органами КДБ, останній трус у його оселі відбувся 1983 року. Незважаючи на
постійний тиск і нагляд, писав вірші і прозові твори. Зокрема створив вражаючу
трилогію про Івана Сірка. Та лише першу книжку – „Засвіти” – встиг побачити
надрукованою. Вона вийшла друком у видавництві „Український письменник”
наприкінці 1990 року.
1 грудня 1991
року Андрій Хименко ще проголосував за незалежність на Всеукраїнському
референдумі, перебуваючи лікарні. 18 грудня його не стало…
Радянська
влада не змогла знищити Андрія Хименка. Вона сконала разом з ним. От тільки
пам’ять про Хименка світла, на відміну про СРСР. Адже навіть конаючи радянська
влада намагалася перешкоджати паросткам нового. Так, завдяки провокаціям
вдалося заборонити членам „Заповіту” збиратися в музеї. Але там продовжувала
працювати перша і єдина на той час у Черкасах
українська книгарня „Криниця”.
На часі було і
створення Черкаської обласної (чи як тоді
називали – крайової) організації Руху. Це сталося 27 серпня 1989 року. Ось як
згадує про ту подію ветеран демократичного руху на Черкащині Василь Чорновіл:
– На часі установчий з’їзд Руху. Куди не кинь – скрізь на той час РУХ.
Дальше вже тягнути не можна. 27 серпня 1989 року проводимо установчу конференцію
Черкаської крайової організації Народного Руху України. Конференція проходить в
Будинку природи, на схилах Дніпра. Приїхали гості з Києва, з’їхалась вся
область. Усі патріоти, аж шкварчить! Досвіду немає – а героїв багато! Завдання
то просте: утворити Черкаської крайової організації НРУ та обрати делегатів на
І-й (установчий) з’їзд Руху, який мав відбутися 8 вересня в Києві у
конференцзалі Київського політехнічного інституту, під назвою „Народний Рух
України за перебудову”.
Головував на конференції професор Станіслав Губар. До вечора гомін в залі.
Від комуністів до націоналістів! Уже все обговорила та не всі слово тримали.
Нарешті проголосували про утворення Черкаської крайової організації Народного
Руху України та обрали делегатів до Києва. А за одним рипом і керівний орган –
10 співголів. Щоб лячно було. В подальшому набрались ми з цими співголовами!
Всі втомлені. Формуємо колону під стягом товариства ”Заповіт” та рушаємо до
Тараса Шевченка. Хоча влада і не перешкоджає та самі себе боїмося. Вийшли з
Будинку природи всі – та не всі дійшли. А що ви думали? До Леніна квіти клали.
З вікон готелю “Черкаси” КГБ все фільмувало. Вже в наш час просив поділитись
світлинами по-братські СБУ. Відповідь – все згубили. По смерканні дійшли до
Тараса, квіти поклали, “Заповіт” заспівали та розійшлися по домівках.
А день був урочистий, настрій піднесений. Гори хотілося вергати, такі були
ми тоді!
Отже,
поступово національний рух ставав політичним. Про те, як все це відбувалося і
згадували в музеї „Кобзаря” 22 вересня. Виступали: колишній
керівник „Заповіту”, згодом лідер Черкаської „Свободи” Михайло Вакуленко;
один із засновників НРУ на Черкащині, науковець,
колишній викладач філософії в Черкаському філіалі Київського політехнічного
інституту Віталій Вахній (за принципове викладання предмету українською мовою в
радянські часи він зазнавав утисків від КДБ та керівництва закладу). Мала слово
і нинішня очільниця рухівців Черкащини, поетеса, прозаїк, літературознавець,
голова Черкаської обласної ради (2014-2015)
Валентина Коваленко. Як завжди цікавим і пізнавальним був виступ літературознавця,
критика, доктора філологічних наук, професора Володимира Поліщука. Згадали багато
призабутого у своїх промовах і рухівці з інших регіонів області тощо. З усіх
цих промов можна
було б укласти книгу з історії не лише Руху Черкас і області, а й України на
зламі епохи.
А про свого талановитого батька,
про власні дослідження історії родини по батьковій лінії до початку XIX століття, знайдені нові, цікаві,
невідомі раніше факти, про те, як вона працює над архівом Андрія Химка і як їй
вдається видавати його твори, розповіла донька письменника Лариса Шевченко.
Розходитися присутні не спішили.
Але… перед Україною постали нові загрози і виклики. Спочивати і розслаблятися
колишнім, рухівцям, як і їхнім дітям, нема коли. Батьківщина потребує допомоги.
І вони, забувши про вік, знову стають до боротьби…
Коментарі
Дописати коментар