Досвід, який потрібен Черкащині: заступник мера Львова про «фантомні болі» тилу та реінтеграцію ветеранів
Поки на Черкащині громади лише намацують шляхи реальної ветеранської політики, великі обласні центри вже прораховують виклики на роки вперед. Про «синдром вахтера» у владі, фінансовий шок після демобілізації та адаптацію міст розповідає заступник міського голови Львова Андрій Жолоб — бойовий медик, лікар за фахом, відомий радіоведучий та лідер панк-рок-гурту «Бетон». Звільнившись із лав ЗСУ за сімейними обставинами, він очолив ветеранський напрямок у Львівській мерії.
Львів прогнозує повернення до міста до 85 тисяч ветеранів.
Система, а не черги в кабінетах
— Зараз у місті працює 5 профільних центрів, у моєму підпорядкуванні 6 психологів, — розповідає Андрій Жолоб. — Ми займаємося всім: від працевлаштування до поховань. Одне поле для поховань уже закрите, зараз відкриваємо інше на Пагорбі Слави, домовляємося про землю з сусідньою громадою. Надзвичайно важка робота йде з родинами зниклих безвісти.
Головна теза, яку варто почути управлінцям: ветерани не повинні оббивати пороги кабінетів у загальних чергах. Жолоб гостро критикує класичний чиновницький підхід, який часто можна побачити і в районних центрах.
— Не можна покладати функцію комунікації на класичний соцзахист. Для цього мають бути спеціальні фахівці з супроводу ветеранів. У нас часто вмикається «синдром вахтера» — коли дрібний службовець, маючи мінімальну владу, створює перешкоди. Нам потрібно вчити комунікувати поліцію, швидку допомогу, ДСНС, водіїв громадського транспорту. Ветерани стикаються з проблемами там, де не чекали — від банального отримання прав до паркування.
Місто, адаптоване під нові тіла
У Львові спільно з Червоним Хрестом запустили програму співфінансування адаптивних ремонтів безпосередньо у квартирах поранених бійців — переробили вже 3 квартири з 42 запитів.
— Ми стешуємо бруківку, щоб містом можна було пересуватися на кріслах колісних чи адаптованих електромотоциклах. Ветерани з інвалідністю зараз стають піонерами змін, які згодом полегшать життя всім цивільним. Їм потрібна абілітація — навчання жити у своєму новому тілі, — зазначає Жолоб.
Він радить роботодавцям брати ветеранів на роботу:
— Ветеран, що повертається з війська, нагадує мені перекачаний футбольний м'яч. Треба потрохи стравлювати з нього повітря. Але всі інші м'ячі здуються, а цей працюватиме. Це кризовий менеджмент — він працюватиме в стресах, де інші не схочуть. Після війська я й сам відчув, що ставлюся до багатьох проблем спокійніше, зосередженіше, не панікую, а чітко розумію, що і як.
Фінансовий шок після демобілізації
Жолоб відверто говорить про тему, яку на Черкащині в офіційних релізах зазвичай оминають, — фінансовий шок, що чекає бійців після повернення.
— Нас у війську трохи розслабили високими зарплатами. В армії я отримував 130 тисяч. Ми в підрозділі кавомашину купили, PlayStation, облаштували бадмінтонний корт — тоді ще не було такої навали FPV-дронів. Ми не пили, ми грали в бадмінтон. Але коли людина повертається з таких грошей на цивільну зарплату в умовні 15–20 тисяч, виникає криза. Не всі хочуть працювати за копійки, хоча робота — це те, що вибиває дурні думки з голови.
У Львові цю проблему вирішують через «Академію для героїв» — перенавчання ветеранів на ІТ-сферу, Центр УБД та спеціальний Офіс ветеранського бізнесу, який допомагає відкривати власну справу, зокрема ветеранам-ВПО — що вкрай актуально і для Черкаської області, яка прийняла тисячі переселенців.
Власна ветеранська образа
Посадовець визнає, що й сам відчуває «ветеранську образу», яку доводиться пропрацьовувати:
— Я ображений, бо я, лікар, пішов, а мої колеги — ні. Але це моя проблема. Мені не повинні кланятись. Війна — це просто ще один важкий досвід, як мій колишній досвід у альпінізмі чи скелелазінні.
Андрій Жолоб пригадує, що в армії знадобився досвід організації «Пласт», до якої він входив.
— Я ветеран ДШВ — десантно-штурмових військ. Був командиром медичної роти. Хотів робити те, чому й пішов на війну — рятувати людей. Брав участь в евакуації на лінії бойового зіткнення. Ми впізнавали тіла, обшукували на предмет медальйонів, хрестиків. Як лікар-травматолог, я змушений був відрізати те, що не можна вже лишити, і пришивав те, що можна було пришити. Та повернувшись з війська, більше в лікарні не працюю. Чому? Вважаю, професія лікаря в Україні знецінена, важко забезпечити родину, працюючи лікарем. Це така ж історія, як з вчителями.
Музикою він займався ще до армії, і саме вона лишилася опорою після повернення.
— Вважаю, в армії ми вчимося приймати рішення, які боїмося приймати все життя. У цьому плюс і мінус ветеранів, бо вони не бояться говорити відверто. Я говорив усім, що повернуся і буду рок-зіркою. Тому й був в армії з трьома гітарами. Так і продовжую зараз працювати з нашою музичною групою.
За його словами, психолог зауважила: він легше вийшов зі стану, який зазвичай асоціюють із ПТСР, бо мав «правильні гачки» до мирного життя — музику й родину.
Найстрашніше — відповідальність
Пригадує, що найстрашнішим в армії була не лише небезпека, а й відповідальність — за мільйони державних грошей. Рахував турнікети, рахував ампули, щоб усе було там, де треба.
— Страшно було, коли під Соледаром на нас почали йти «вагнери». Тоді було страшно, і прощались з життям. І я досі психологічно виходжу з того стану, — каже Андрій.
При цьому за відсутній генератор довелося писати 14 звітів, а два останні — переробляти через невідповідні поля та шрифт.
— Бюрократичні моменти в армії досить складні, — зауважує він.
Своєю терапією Жолоб називає панк-гурт «Бетон», де в текстах дозволяє собі міцне слівце, щоб скинути стрес.
Не пільги до свята, а перебудова системи
Досвід Андрія Жолоба доводить: ветеранська політика — це не про «пільги та грамоти до свята». Це про перебудову міського простору, створення робочих місць із гідною оплатою — як в ІТ чи власному бізнесі — та зміну ставлення самих чиновників.
— Багато хто в армії лиш себе і знаходить. Я знаю чоловіка, який був посереднім сантехніком з Житомира, а тепер він їздить і вирішує постачання транспорту, має зарплату і купив модний айфон.
Водночас Жолоб застерігає від надмірного пафосу:
— Чи варто ставитись до ветеранів як до героїв? Мабуть, достатньо простої вдячності, щоб не перегинати, бо це теж дратує. Нервує також, коли на форумах чи конференціях купа чиновників починають виступати дуже пафосно. Ветерани не хочуть бути окремою стигматичною спільнотою. І не варто допомагати, коли не просять. Так, побратим із високими ампутаціями ніг пробував сам собі на кріслі колісному виїхати на гірку, йому хотілося справитись самому — а підійшла пані і почала допомагати, не спитавши дозволу. Ветеран дуже обурився.
Коментарі
Дописати коментар