Утікач - з антології української поезії та прози "Слово"

 Вийшов черговий номер антології української поезії та прози "СЛОВО". У антології і моє оповідання "Утікач". Публікую також тут :

Ілля повертався з весілля автомобілем. Як завжди, тверезий. Можливо, саме тому його і запросили до племінниці, щоб розвіз потім то тих, то сих додому, підвіз квіти і коробки зі смаколиками. Та він і не скаржився. Племінниці теж треба було допомогти. Тим паче, що любив водити машини.

У лобове скло інколи вдаряли хрущі, яких було вкрай багато цієї весни. Бордюри обсипали білі пелюстки квіту дерев, що цвіли на повну. Про рекордно теплий квітень розповідали щось у новинах.

Перед ним їхала вантажівка з великим написом на задніх дверях «Потрібен водій». І телефонний номер. Він був такий, що Ілля запам’ятав його відразу. Так і їхав за вантажівкою декілька кварталів. І лиш потім вони роз’їхалися по своїх вулицях.

Іллю щось мучило. І вже давно. Тіло, попри більш як півстолітній вік, було ще дужим і гнучким завдяки тренуванням. Але душа… Ілля збагнув, чому не хотів більше їздити автобусом за кордон. Його дратували люди, він прагнув усамітнення. Стреси через втрату на фронті знайомих, друзів давалися взнаки. Війна на всіх впливала по-своєму. Він не міг знайти спокою удома, на роботі, навіть у спортзалі… Особливо на роботі, коли доводилося слухати стільки всього зайвого від молоді. Адже возив туристичні групи на екскурсії, або танцювальні групи на змагання.

Завдяки розмовам мам, він знав, яку тканину краще шукати на пошив плаття, який клей і де замовляти, щоб приклеїти до того плаття стразики – маленькі кольорові камінці. А ще знав, які туфельки… Ой, та ну його все… Краще б вони говорили про рибаловлю, або про карате, яким займався змалечку. Навіть декілька разів судив змагання, проте робота водія не давала змогу займатися вже аж так регулярно, та все ж, коли лиш міг, підтримував форму, бігав до хлопців на тренування.

Уже вдома Ілля набрав декого телефоном, кого знав, а знав багатьох у місті. Колись давно і в депутати міськради балотувався. Тоді ж засвоїв важливе: для успіху в будь-якій справі треба мати більше контактів, знати багато людей. Урешті з’ясувалося, що він колись навіть стикався з цим чоловіком – власником фірми з вантажоперевезень по Україні і не лише. Ну що ж, слід, нарешті, щось змінювати в житті.

Прийняв душ, поголився, вдягнув новий светр і старі, здавалося б, вічні джинси. Розуміючи, що часу бракує на щось краще, швидко зробив канапку. Адже щось та треба було поїсти, їсти треба завжди, бо людський організм як двигун, потребує палива. Звісно, чим краще паливо, тим краще їде машина. Але нічого кращого він зараз не міг собі запропонувати, бо, по перше, не дуже любив готувати, а по друге, не мав зараз достатньо грошей на більше. З’ївши, поглянув на себе у дзеркало.

Пробіг корінцями книг… А якщо доведеться довго чекати зустрічі? Переглянув: Кінг, Бредбері, Вербер, Химко, Бердник, Пагутяк, Кононович, Шкляр, Жадан, Іздрик... Коли брав щось читати, пригадував свій похід у депутати. Тоді дуже сердився на опонентів, які у своїх замовних статейках ліпили з нього образ такого собі недалекого спортсмена-шофера. А він, бачте, і читати вміє.

– Добрий день, я щодо працевлаштування. Якщо не візьмете мене, спалю всі ваші машини. Бо в мене вже не дуже з заробітками і настроєм, – сказав у дзеркало.

«Ні, так не піде, так не візьмуть», – подумав.

– Доброго дня, я водій. Найкращий. І не боюся військкомату, бо старий, – посміхнувся у дзеркало Ілля і вийшов з квартири, гупнувши дверима.

З собою прихопив лиш невелику сумку-слінг через плече. Головне – документи, мобільний телефон, книжка, зубна щітка, а все інше не має значення. Готовий був хоч зараз іти в рейс.

Чомусь пригадалася розмова з кумом, який зник на війні і тепер Ілля спілкувався з ним лиш подумки. «Щоб мужик хотів вертатися додому, там має пахнути їжею і сексом. Якщо ні, то поступово все розвалиться», – казав кум. У Іллі все й розвалилося. Тож особливо вертатися до квартири з запахом мівіни і канапок з дешевою ковбасою не хотілося…

Сіра з жовтими смугами будівля стояла на краю міста в оточенні вантажівок-тягачів. Ілля оцінив одну з машин поглядом, немов розглядав жінку. Оця 12-ти літрова гарно б підійшла йому… Із червоною головою, тобто кабіною. Ну та нехай, спершу переговорити треба з роботодавцем. З дверей вигулькнув кремезний охоронець з перебитим носом і покликав досередини.

Пахло ремонтом. Очевидно, будівлю щойно завершили будувати. Крізь відчинені двері в одному з офісів видно було будівельне сміття.

У деяких офісах сиділи люди, щось клацали на комп’ютерах.

Він піднявся на другий поверх і всівся на великий сірий диван, сумку кинув перед собою на скляний столик. Двері з написом «директор» і тут були прочинені. «Може у них така політика компанії не закривати двері?» – подумав собі.

– Відшкодування ПДФ – це як Робін Гуд, але навпаки! Розумієш?! Сплачувати податки змушують бідних, а відшкодовують багатим! Ага… А хіба ні? Що? – виникла пауза, далі голос продовжив: – Бо усе в податковій передається статевим шляхом, геть всі посади! Так, ти скаржився на неї, бо вона була перевіряючою, а тепер ти пишеш скаргу на податкову, а скарга надходить до іншого відділу, де знову працює вона. Бо туди шефа перевели, і вона перейшла до того відділу працювати з ним. Це фактично суд усередині податкової системи, бо вони самі судять нас без суду. Тепер в неї ще більше прав. Виходить, писав скаргу на неї колишню, тобто, коли вона була інспектором чи контролером, а тепер вона розглядає ту скаргу, бо при новій посаді… Заходьте!

Ілля не зразу збагнув, що цей потік слів, не дійшовши якогось логічного завершення, перекинувся на нього. Він підняв голову, помітив камеру у коридорі і збагнув, що його побачили.

Виборсавшись з дивана, який виявився незручним для сидіння, Ілля зайшов до кабінету і побачив за одним столом жінку, а за другим чоловіка, якого він одразу охрестив словом «Мєнт». От немов відчував, що той пан колись робив десь в органах.

– Це за вас телефонував Гліб, правильно? – запитав «Мєнт». – Ви Ілля, так?

Ілля кивнув, отже, чоловік має гарну пам'ять.

– Їздити вмієте на цих? – кинув у бік вікна.

– На усьому вмію… Дізнався, що шукаєте водіїв, вирішив спробувати. Готовий приступити до роботи.

– А чому не маєте зараз роботи?

– Маю, але там фірма фактично розвалюється… Війна ж у країні. Скоротили…

– Та ну, я чув інше…

– Ну, якщо ви про ту історію, як водії тікали з контори нашого спільного знайомого, то повинні знати, що я якраз надійний, я ж не втік…

– О! Це якраз і важливо. Бо вже нема тут на кого понадіятися. От лишилася лиш дружина і пару калік, а так водіїв немає. Дружина, до речі, щойно намотала 1200 кілометрів. Оце приїхала! Сідайте, в ногах правди немає!

Довелося вислухати від директора Романа Мстиславовича довгу історію, як його дружина, яка була ще й співвласником цієї компанії з перевезення товарів Україною і за кордон, щойно повернулася з рейсу і проїхала багато-багато. А ще більше проїхала тиждень тому, бо водіїв бракує. Одних мобілізували, інші втекли за бугор, поки могли. Лишилися дійсно каліки, як зрозумів Ілля йшлося про людей з інвалідністю.

Сам він не належав ні до осіб з інвалідністю, ні до тих, що кудись тікають. У перші дні повномасштабного вторгнення йому якраз виповнилося 60. Він був водієм у онкодиспансері і доводилося возити з початку війни не лише директора, а й перевозити згодом пацієнтів з інших міст, щоб подалі від війни. Потім одна волонтерська організація просила його відвезти дещо хлопцям на передову. Згодом у медичну установу приїхало багато переселенців, з грошима, вони мали на меті працевлаштуватися в державній медичній установі, бо там була «бронь» і стимулювали медичне керівництво різними способами. Тоді ж Іллю звільнили, мовляв, скорочення. Все зробили по закону, попередили, виплатили компенсацію. Як по маслу. Він і не пручався.

Згодом взяли на фірму возити групи. Оговтавшись від початку повномасштабної війни, країна все ж продовжувала жити. Іллі потрібен був напарник і тут якраз не склалося. Не склалося двічі. Обидва напарники перетнули з ним кордон, а тоді розчинилися на вулицях Кракова… Ілля вертався автобусом один – злий і зневірений в людях. Компанія заробляла штрафи, врешті, хтось нацькував на неї всі можливі служби за те, що вона, мовляв, незаконно вивозить чоловіків призовного віку, навіть порушили справу.

– А чого ж ви не втекли у Кракові? – спитав ураз «Мєнт».

– Куди тікати, тут мій дім. Та й автобус же не кину. Роботу треба виконувати. Так? – запитав роботодавця.

– Учора одного водія в армію забрали. А як вас заберуть?

– Мені 61…

– Як так? А в чому ваш секрет? – здивувався директор.

– Тобто?

– Маєте вигляд на 40 років, – засміявся чоловік.

Ілля спробував подивитися на картинку збоку. Товстий пузатий директор з червоним обличчям, позавчорашньою щетиною явно молодший за віком, проте дивився на Іллю, який був середнього росту, худий, підтягнутий, коротко стрижений, поголений, дивився і вивчав його своїми банькуватими очима.

– Я просто спортом займався, карате… Та й не п’ю, не курю, одним словом люблю машини водити…

До кабінету ускочив хлопець – прищавий і скуйовджений. Червоні очі свідчили, що він добряче надивився на монітор комп’ютера.

– Там негайно просять машину на Кіровоград.

– Я вже нікого не маю… Хіба… Поїдеш, Ілля?

– Поїду. Тільки ж він тепер Кропивницький називається.

– Ой, не умнічай Ілля. Так, відскануйте всі його документи, оформіть може заднім числом, а він хай іде з машиною знайомиться. Ілля, не підведи, а з нас вчасний аванс і зарплата.

– Цього й досить.

У дорозі Ілля відчув якесь умиротворення. Місцями траса була немов після військових дій, хоч насправді дорогу просто давно не латали, а місцями ділянки були як у Європі. Він звик до таких контрастів. Не дуже зважав на ями, адже машину мав велику і колеса ширші, ніж в автобуса.

Звертав увагу на назви населених пунктів, щось римував у голові. Міркував, від чого походить та чи інша назва. Ніхто не надокучав, радів, що сам у кабіні. Раз спинили на блокпосту, але водій за документами старий, мобілізації не підлягає, і на товар усі документи є, тож не було до чого причепитися.

По поверненні завітав до офісу. Сутеніло. За день практично не втомився. Крісло в машині було зручнішим за автобусне, а пневмоподушка гарно колихала.

– Ілля, ти чого тут? – запитав начальник, підходячи до кавоварки.

– Та от сказали, у вас є халявна кава для працівників.

– То її заслужити треба.

– Я вже повернувся.

– Як це? Уже? Ну ти гонщик!

Знов керівник розповідав про брак водіїв, про ремонт вантажівки, що вскочила у яму на дорозі, про податківців, які не дають дихати. Ілля врешті втік надвір під навіс, де курили кілька старих водіїв. Коротко роззнайомилися, обговорили якість машин, потужності, їх вік, спроможності, згадали наїжджені за життя кілометри. Двоє скаржилися на здоров’я. У одного був гастрит і діабет, а в іншого радикуліт. Один посилав гроші родині за кордон, що виїхала як біженці, інший навпаки мав підтримку родини, яка слала гроші з того ж таки закордону.

Удома Ілля прийняв душ, перевдягнувся у кімоно, зібрав з підлоги килим, під яким оранжевим скотчем на підлозі був наклеєний великий хрест для визначення траєкторії рухів і почав робити у тиші завчені рухи. Якби не спорт, теж мав би професійні болячки водія – від проблеми з хребтом, до проблем зі шлунком.

Рано-вранці збудив дзвінок, кликали в дорогу, причому зразу за кордон.

– Поїду, – сказав коротко Ілля.

Очевидно, шефу дуже все горіло, а людей украй бракувало.

Знов поснідав канапкою з кавою, взяв трішки більшу сумку, туди вкинув і змінну білизну. Поглянув на телефон, думав набрати дружину, тоді передумав. І вона не телефонувала. Дача рятувала від розлучення: вона там працювала з квітами, а він тут з машинами. Якби діти, може б якось інакше було, а так… Це була найболючіша тема. Обоє перевірялися, сходилося все на тому, що проблеми в жінки. Ілля хотів дітей, як і Людмила, але ж не кидати дружину через здоров’я, та з роками стосунки таки погіршилися.

Чомусь шеф порадив їхати на Словаччину через Угорщину. Водій не сперечався. На те він водій. Кордон зустрів, як не дивно, без черги. «Дурням щастить!» – посміявся з себе Ілля. І лиш проскочивши кордон та взявши напрямок на Братиславу, набрав шефа.

«Дурням щастить!» – безцеремонно заявив шеф, тоді запевнив, що це був жарт, щоб не втратити через побутову образу водія.

Після звіту Ілля знову поринув у свої думки. Попри правила, вкотре не мав напарника. Бо не було кого більше послати. Шукав інтуїтивно заправку з собі подібними. Коли побачив скупчення вантажівок, спинився. Ураз побачив знайоме лице.

– Володю! Оце втік від мене у Кракові, щоб працювати в Угорщині на заправці?

– О! Каратист! – зрадів Володя.

Аж обійнялися. Згадали швидко минуле. Володя побіг до клієнта, обіцяв повернутися. Виявилося, чоловік працював у Польщі, а тоді поїхав з дружиною до її далеких родичів в Угорщині, бо вони обіцяли знайти житло. А з житлом завжди краще, ніж без нього. Особливо, якщо ти з родиною.

Додому Ілля повертався дещо втомленим. Попри те, що в Європі діяли суворіші правила на працю та відпочинок, і він мав час зупинитися і поспати, все ж вік давався взнаки. Міркував про втікача, який працював на заправці. Чи не був Ілля теж утікачем? Чи не тікав сам від себе?

– Додому ні-ні?

– Так мобілізують одразу! Це ти старий вже, а мій вік ще підходить! Та й дім же мій уламками ракети пошкодило. Це їхати в те побите решето? – говорив Володька, гасаючи між машинами, заправляючи їх.

«Сам не воюю, то хто я такий, щоб його судити», – подумав Ілля.

Дорогою додому купив побільше різних квітів і цибулин на посадку.

Повернувся знову раніше наміченого часу, чим порадував шефа. Невеликі перемовини і ось Ілля вже має аванс. Одразу ж переніс у свій «Фольц» все куплене дорогою добро. І гайнув на дачу за місто.

Дорогою подзвонив першим. Розмова була короткою.

– Щось купити може?

– Усе є.

– Ну то я приїду зараз. Тут квіти купив. На висадку… На клумбу…

– З рейсу?

– Та до Словаччини їздив.

– Далеко.

– Бувало й далі.

– Купи хліба собі чорного, як ти любиш. Бо в мене лиш батон.

– Добре…

Дача не справляла великого враження. Це була не нова хата. Проте обсаджена квітами. З початком теплої весни одні вже бігом відцвітали, а інші лиш починали бубнявіти.

Ігор ніяково обійняв дружину, став виносити пакунки з квітами. Жінка оцінювала, міркувала, де і що посадити.

– А ці ж лілії всі жовті будуть.

– Чого?

– Ну он на пакунку намальовано, бач? Треба ж було різних кольорів…

– Та може то різні кольори, ще ж не розцвіло… – виправдався Ілля.

Раніше він би обурився, а це особливо і не переймався тим, що його вичитали.

Радячись телефоном з сестрою, що де садити, дружина паралельно розкидала цибулинки та корінці по клумбах.

Ілля зайшов до хати, перевдягнувся у простенький старий одяг і попрямував за будинок, де сконструював ударну стійку. Все-таки, де б ти не був, а карате завжди з тобою.

Йому було добре, їхати нікуди не хотілося. Була робота до душі, дім і дружина. Ні, подумав, не так, треба навпаки всі слова в тому списку переставити: дружина, дім, робота. Хоча саме поїздка без людей принесла умиротворення, але їхати знову поки що не тягло.

Він стабілізував дихання і щосили гепнув у маківару.

Автор Назарій Вівчарик