Прощання з хатою (проза)

Коли друзі запропонували поїхати їхньою машиною на шашлики до моєї хати в райцентрі, край міста, я згодився. Бо вони мали машину, а я мав місце, де можна посмажити м’ясо. У великому гамірному місті немає де усамітнитися, а людям інколи того кортить найбільше. До того ж, моя хата була так далеко, ген аж під лісочком в оточенні полів, річки і тиші. А усамітнення на природі – то своєрідна медитація. Час від часу вона потрібна всім. Тож ми поїхали.  Як я казав: їхня машина – моя хата. Ми наповнили автівки їжею, взяли вудки, теплий одяг і рушили.

Направду сказати, ця хата мала свою історію: тут жили мої діди баби, тут я вперше відчув, що таке біль вуличних бійок, тут, у лісі, ми грали у війну з друзями, а на річці я спіймав першого в житті карася. Але все має початок і все має закінчення. Після навчання я поїхав до більшого міста, а хата після смерті стареньких стала немовби тягарем. Хати живуть, допоки в них живуть люди, а в цій нікого вже не було, і вона теж почала вмирати. Боляче було це спостерігати. Але хати вмирають поступово і безповоротно, коли за ними не доглядають. Тому я вважав, що її слід продати, дати нове життя з новими господарями. Та ближчі родичі вважали інакше, берегли спомин про минуле, тож поки хата стояла собі сама – непродана. Стояла і сумувала, бо рідним була вже не дуже й потрібна, а чужі не мали на неї прав.

Отож, ми приїхали і першим ділом у нас заклинив замок на воротах. Ледве його відкрили і, нарешті, заїхали у двір. Потім ми зайшли в хату і на нас війнуло холодом і пусткою, немов з могили. Але у дворі все буяло: дерева цвіли, а трава, давно не знаючи леза коси, розрослася не на жарт. Смажити шашлики серед майже незайманої природи було добре.

А в хаті ми заварили чай для діток у привезеному  електрочайнику, собі ж налили по чарці міцненького і всілися  у дворі за старим столом. Аж тут почався дощ. Та хата ж під боком… Перейшли швидко досередини, увімкнули збережений для таких випадків електрообігрівач.  Проте недовго тішилися. Щось десь замкнуло, і дві з чотирьох кімнат лишилися без світла, як і кухня й коридор. Ми ходили, роздивлялися, зазирали до електролічильника. Але електрика серед нас не було. Ну та нічого, добре хоч у двох кімнатах світить, нам вистачить. У майбутньому  покличемо майстра. Хата ж стара, напевне десь не витримали дроти.

Ми сиділи, розмовляли, діти побігли надвір з м’ячем. Невдовзі посутеніло.

Обігрівач вмикати вже боялися, щоб не залишитися без світла зовсім.  Але, маючи запас дров, я розпалив невелику пічку, яку дідові перед смертю перемуровував родич. Вона мала найошатніший вигляд у хаті. Пічка гріла краще, ніж електрообігрівач. Не просто гріла, а дихала теплом. У приміщенні відразу стало тепло, затишно, а до гарячої грубки всім мимоволі хотілося торкнутися.

Засиділися до ночі, як то буває у таких випадках, коли вибираєшся на природу. Та, зрештою, хтось заснув, хтось прибирав зі столу, хтось пробував спіймати інтернет у цьому віддаленому  куточку. Згодом кожен знайшов своє місце у якійсь з чотирьох кімнат. Хата усіх розклала по ліжках і матрацах, гості поснули. Мені випала найменша тісна кімнатка, але особлива: тут жив дід. І він її зробив, як сам казав, своїм барлогом. Розігріта пічкою хата вже здавалася паркою, та й надихали ми в ній добряче, тому повідкривали вікна на ніч, і всередину поливався прохолодний, але приємний потік свіжого повітря, заносячи з собою голосіння цвіркунів, які немов оточили нашу оселю і щось дуже старанно нам переповідали. Десь далеко-далеко мчав потяг, і його монотонне стукотіння теж заколисувало.

Цінностей у хаті не залишилося, на випадок злодіїв, але дещо таки було в разі приїзду гостей, як оце сьогодні. Був нехитрий посуд, деякі меблі, ковдри, древній, але ще працюючий, холодильник, старий одяг, мангал, трохи книг на поличках. Присвітивши телефоном, я пробіг по прізвищах. Побачив до болю знайомого ще зі школи Стефаника. Просто під світлом мобільника знову перочитав його „Камінний хрест”, оповідку про працьовитого ґазду, який в силу обставин змушений був емігрувати з дружиною до Канади. У ній не було сентиментальності чи прикрас, а була правда життя, біль, розпач. Бо попри перспективи, які відкривалися перед цими людьми, вони мали і великий біль: люди прощалися зі своєю землею і зі своєю хатою. І навіщо я прочитав того Стефаника? Ще тяжче стало від усвідомлення, що і нам треба попрощатися з дідівською хатою, дати їй інше життя з новими  господарями, бо он уже і електрика зникає. Хтось мусить за нею доглядати, як за старенькими, що ще й бадьоряться, але вже немічні. Адже невдовзі і дах потече, і тин може впасти, та й вигрібну яму давно вже треба почистити, вікна і двері фарбувати... Все це може робити той, хто в ній живе. Ми ж після смерті стареньких наїжджаємо до неї наскоками. У кожного з нас своє життя десь там, у великому місті. Їхати сюди, на край райцентру, нема коли, як нема коли щось тут ремонтувати чи косити траву. Ми це розуміємо, і хата це розуміє.

Раптом відчув, що на мене хтось пильно дивиться з темряви. Не втримався і посвітив туди ліхтариком телефона. З полиці дивилося невелике погруддя Сковороди, куплене колись моїм татом. Мабуть, Сковорода стеріг цю хату, бо більше було нікому. Він дивився на мене запитально: ти гість чи господар? Некомфортно було під його уважним поглядом.

Десь далеко закувала зозуля. Дивно тут, незвично. У місті чуєш гул машин і колотнечу сусідів, а тут лиш здалеку подає голос сонна пташка, тріщать цвіркуни, а ще чомусь кричить півень у когось з сусідів. Мав би піяти вранці, надворі ще лиш друга ночі, чорно-чорно, а він пробудився і мені не дає заснути. У цьому закутку геть інші звуки, інше життя. І хата має право на своє. Треба буде таки привезти сюди електрика, відремонтувати освітлення і виставити, нарешті, її на продаж. От лише заберу собі звідси дещо на пам'ять. Наприклад, старі  шахи і того кактуса, який дивом ще живе на підвіконні після смерті діда-баби. Та й книги ще деякі візьму, наприклад цього Стефаника. Будуть спогади про хату. Адже навіть якщо я, як герої новели цього видатного українського письменника, поїду далеко-далеко (а до цього зараз все йде, бо в сучасному світі люди набагато частіше кудись переїздять, мігрують) то принаймні шахи та книжка можуть лишитися приємним спогадом про нашу хату, як про щось сакральне і архетипне, що визначає нас у житті. І вона буде саме тим спомином, за який я зачіпатимуся ще довго, а мої діти згодом дивуватимуться, чого я так дорожу тою старою пошарпаною книгою Стефаника, чи тією коробкою шахів. Хтозна, може й кактус ще буде жити не один рік. Теж спогад! Але хіба все розкажеш дітям, особливо сучасним. Упевнений, у них будуть свої теплі спогади, сподівання, прагнення, а такі от старі хати поступово відходитимуть в історію, і я буду тим поколінням, яке згадуватиме про них, а не про квартиру чи першу машину.

Отак міркуючи, я вже майже засинаю на старому риплячому ліжку. Та крізь сон чую, як під вікном ходять друзі, що вийшли подивитися, чи на місті їх машина. Поки товариш курить, його дружина, напевне, дивиться на зорі. Бо чую, як каже йому, щоб і він глянув. А певно ж, вони їхали сюди зі мною на шашлик, але не тільки заради шашлику. Хіба у великому місті побачиш зірки на нічному небі? А тут вони є, ще й особливі. Чи то їх ліс притягує, вирізьблює, чи тиша заспокоює, не полохає, але вони зблискують так низько і так урочисто.

Ні, таки треба спати. Завтра їхати додому, у шпаківню на третьому поверсі. А тоді – робота, щоденні клопоти, гул машин, шум від тисяч людей. А тут скоро заспіває соловейко і знову подав голос далекий потяг. Тут пахне не вихлопними газами, а лісом, тут до вікна зазирає не ліхтар, а місяць. А свідком всього цього є Сковорода, який стоїть на полиці і думає. Як і хата. Вона теж має свої думки. Просто не говорить, бо не всі її зрозуміють. Он Сковороду теж не кожному дано збагнути… 

Н. Вівчарик, травень, 2022.

Збираю на друк нової книги  :

5168745607171177 ПриватБанк Вівчарик Назарій Олександрович

Свіжа книга автора "Останнє завдання" ТУТ