Психолог Мамалига: «Всі ми, хто тут, і навіть ті наші співгромадяни, що виїхали, є учасниками війни»

Психолог Володимир Мамалига, що зараз проходить військову службу в ЗСУ, каже, що всі ми сьогодні є учасниками війни.

– Ситуація склалася так, що всі ми, хто тут, і навіть ті наші співгромадяни, що виїхали, є учасниками війни. Одні самі стріляють, в інших стріляють, інші страждають від того, що у когось стріляють, а хтось втратив майно чи віру в людство. Кожен може мати свою травму і це, безумовно, сильна стресова ситуація. Психолога зараз потребують всі, – каже Володимир Мамалига.

За словами фахівця, багато хто має посттравматичний стресовий розлад, який проявляється поступово, навіть через рік. Окремо є шокова ситуація бійців, які приходять з передової.

– Мені самому не раз доводилося на землю, скажімо так, опускати бійців, які приходили з передової. Доводилося найпростішими техніками працювати, щоб пояснити людині, що вона вже не там в бою, а тут на мирній території. Це необхідно, бо здебільшого психологи штатні знаходяться десь в штабах, за місцем постійної дислокації в частинах… Хто на передовій є, окрім солдат? Це медики, кухарі, логісти, зв’язківці, капелани. А психологів не бачив…

Пан Володимир каже журналісту, що сам зараз перебуває на лікуванні. До слова, це його не перша війна. Він мав бойовий досвід ще до 2014 року. Нині, спілкуючись з іншим психологом, Володимир Мамалига почув думку, нібито вже тут, на мирних територіях треба спілкуватися з солдатами. Та Мамалига з цим не згоден.

– Солдат може звертатися і через місяць після травми за терапією. Але за власному досвіді можу сказати, що через місяць мені той психолог не буде потрібен. Мені вже потрібен буде або психіатр з медикаментозним лікуванням, або вже я сам викарабкаюся. Тож людині психолог потрібен саме тоді, коли є потреба. Кожна війна – вона не схожа на іншу, і треба перебудовуватися. Багато хто бачить смерть, хтось бачить руйнацію свого житла. Тож треба нові методи і підходи для допомоги людям.

«Не на часі політичні ср*чі»

– З якими проблемами насамперед звертаються нинішні захисники?

– Після 2014 року були розлади в родинах. Зараз війна ще не закінчилася і до такого ми повернемося згодом. Просто фаза війни тоді, після 2014 завершилася, а ця фаза ще ні. Воїн під час бойових дій набуває нових властивостей, а тоді ці якості треба адаптовувати в форми мирного життя. Наприклад, якість стріляти на звук, нікому не довіряти, така якість не завжди доречна, а інколи небезпечна в мирному житті. Тож треба підставити плече, дати виговоритися.

Зараз є деякі екзистенційні кризи. Це невиправдані сподівання, розчарування. Спершу люди йшли на хвилі патріотизму в загони тероборони, в ЗСУ. Але дійсність в армії завжди суттєво відрізняється від сподівань. Також є зауваги до вищих командирів. Менші командири завжди при людях, а вищі командири інколи, скажімо, не виконували обіцянки. Буває, що таке розчарування може приносити більше шкоди війську і більше шкоди під час оборони, ніж якась перевага, наприклад, у техніці, чи, скажімо, кількість снарядів. До слова, шкоду приносити можуть і політичні ср*чі. Я не прихильник Пороха чи 95-го кварталу, не прихильник і гонимого сьогодні ОПЗЖ абощо. Але не час зводити політичні рахунки. Слід розуміти основне – ми українці, які боряться проти москалів. А я взагалі прихильник того, щоб кожного президента після його терміну садили на п’ять років і слідчі могли розбиратися. Знаєте, за ці роки слідчі мали б вже гарний досвід...

Тож слід сконцентруватися на перемозі. На передовій зараз, наприклад, ніхто не сперечається. Там є ворог і є друг, є бажання закінчити це і повернутися до родини. Тож там всі чітко: є патрони, чи немає, перекрили трасу чи не перекрили, прорвалися чи ні. А що сказав міністр економіки чи який промисловий індекс Доу-Джонса, це менш цікавить…

– Чи є втома на фронті?

– Особисто в мене є, бо це не перша моя війна і у мене вже вік. Але з іншого боку, ми понад усе віримо в перемогу. І це дає сили. Це дуже важливо.

– Що перше казати тим, хто прийшов з війни? Як поводитися?

– Почути їх, допомогти там, де людина просить. Наприклад, хтось хоче висказатися, а хтось просить порад, наприклад, юридичних, щоб оформити якісь документи. Тому повторюся, важливо почути людей і не просто дати укол і таблетку, а справді надати допомогу. Не просто дати два дні відгулу і знов в казарму. Також люди хочуть подяки. І це нормально. Тож тут важливо, щоб, наприклад, до батальйону, який повернувся, приїхав керівник міста чи області, сказав слово. Це відчувається солдатами.

– Що вас турбує зараз?

– Не хотілося б побачити згортання демократичних процесів. Я розумію, що таке воєнний стан, але він не може (це вказано, до речі, в законодавчих нормах) звужувати права і свободи людей!  Має бути свобода преси, щоб ми не наближалися до рівня прав і свобод наших східних сусідів. Я розумію, що ЗМІ виконують теж завдання воєнного стану, але плюралізм думок і свободи вираження дещо стало менше. Це неправильно! Тож ми маємо розуміти, що боремося за країну, яка має стати лиш краще!

– Наскільки зараз вразливі переселенці? Які їхні проблеми?

– У них, звісно, є страх. Люди хочуть безпеки. І їм треба пояснити, що вони дійсно в безпеці. До слова, багато в інтернеті скарг від тих, що виїхали. По-перше, в них не ті очікування (пам’ятайте, вам ніхто не винен нічого!) А по-друге, у них почуття вини, що вони не воюють. Це реальне відчуття вини, яке часто тисне. Але треба таким людям пам’ятати, що вони виїхали і не заважають військовим діяти. І ці люди, які виїхали, зняли з своєї держави питання турботи про них. Ці люди можуть допомагати Батьківщині за кордоном, тобто волонтерити, також займатися інформаційними кампаніями. Кожен зараз може сісти і в «Фейсбуці» написати пост українською, іспанською, англійською тощо. Це теж корисно: розповісти, що у нас коїться. І це наше досягнення – розповісти іншим, що люди виїхали, бо в країні війна, яка саме війна. Треба все розповідати. А сам виїзд досягнення, бо, наприклад, мешканці Афганістану не могли виїхати. І Захід нас прийняв у себе, це теж добре.

– Військові до вас звертаються?

– Так, але це не має вигляд консультації. Це має вигляд спілкування двох людей, які займаються однією справою. І якщо комусь зміг допомогти, то я втішений. Щодо переселенців, то менше маю можливості з ними спілкуватися. Проте коли війна скінчиться, тоді травмотерапія буде більш актуальна і займатиме велике місце в моєму житті.

– Як закінчити позитивно?

– У кожного є сили викарабкатися з важкого психологічного стану. Ви зможете, бо ресурсу в організмі багато. А головне: це не кінець! У кінці в України буде хепі-енд, а тоді почнеться довге щасливе життя нашої країни.