Спогади Марії Вівчарик ще раз підтверджують: безсмертною людину робить самовіддане служіння своєму народові
Семен Васильович Харченко (Харчук, отаман „Хмара”) – військовий діяч, активний учасник
антибільшовицького повстанського руху в Україні, громадський діяч, учитель,
соратник отамана Якова Гальчевського, підполковник Армії УНР. Навесні 1924 року
Хмара вкотре переходить з польської території на Поділля для організації
повстанської боротьби. 15
березня 1924 року виданий в Кам’янці-Подільському сексотом більшовиків М. Остапчуком.
Про героїчну смерть отамана в тюрподі Вінниці описав Ю. Горліс-Горський у
повісті „Отаман Хмара. З таємниць ГПУ”
Мама слабшала з кожним днем. У
лютому частіше лежала і щось своє думала. Вже і „Літературну Україну” майже не
читала, до якої так звикла за життя. Естафету перехопив я. Тож якось зачитався
щойно отриманим свіжим числом газети, аж раптом почув тихе: „Напевне йому дуже
хотілося жити”!
– Кому? – запитав, здивовано.
– І погода тоді, напевне, як нині
була, – знову озвалася мама, – адже заарештували його в березні 1924 року, за
рік до моєї появи на світ. Прикро мені, що видав Хмару свій, кривенецький,
Остапчук. Та марне старався, негідник. Хто про нього зараз знає? А отамана
згадують…
Тут я вже не витримав, підсів до
мами ближче, підбив вище подушку і попросив: розкажи, що знаєш.
– Мені вже важко довго говорити,
– відказала мама. – Візьми на кухні на столі загальний зошит у коричневій
палітурці і почитай. Я там написала, що згадала, а тоді поговоримо…
Я так і зробив. Прочитане
вразило. Я знав, що життя мами було сповнене різних пригод, та, виявляється, з
хитросплетінь її долі можна писати книгу, вивчати нашу історію. Життя інколи
підкидало їй такі сюрпризи, які не можна й уявити. Навіть до знаменитого подільського отамана
Семена Харченка-Харчука (Хмари) вона мала опосередкований дотик. У березня 1924
року при переході Хмари з польської території на Поділля для організації
повстанської боротьби, його видав чекістам у Кам’янці-Подільському сексот
більшовиків Мар’ян Остапчук з Тернопільщини, родичів якого добре знала моя
мама. Адже моя ненька теж народилася на Тернопіллі.
А ще вона, як, напевне, майже вся
молодь у Західній Україні напередодні Другої світової війни, виростала на романі
Юрія Горліс-Горського „Холодний Яр”. Саме цей знаковий твір і виховав з
галицьких та подільських селян „дієвих романтиків”. Вони, вступаючи в ОУН,
навіть псевдо собі нерідко брали на честь холодноярських повстанців, а в УПА була
і сотня „Холодноярці”. Тому я не здивувався, коли мама висловила припущення, що
Горліс-Горський бував у її рідному селі Кривеньке. Адже по-перше, це почесно,
цим можна пишатися. А по-друге, це і справді не виключено, якщо взяти до уваги
непосидючу вдачу воїна-письменника. Зрештою, він неодноразово бував на
Тернопільщині у 1922-1923 роках, коли жив у містечку Тарноруда (що над Збручем
не так і далеко від Кривенького) і працював на польську та радянську розвідки
за наказом керівника української підпільної організації. А другу частину свого
легендарного роману Горліс-Горський узагалі писав у селі Багатківці
Теребовлянського району Тернопільської області…
Про отамана Хмару, згаданого
мамою, я теж дізнався з повісті цього письменника. Твір так і називається
„Отаман Хмара”. Прочитав я його у книзі спогадів Горліс-Горського „Ми ще
повернемось!”, виданої Історичним клубом „Холодний Яр” 2012 року
(редактор-упорядник Роман Коваль”). Її придбала моя мама. Тож уже знав не лише
про те, як його було зраджено і як він карався в тюрподі у Вінниці („тюремном
подотделе” – Подільського губернського відділення Державного політичного
управління), а й про те, як героїчно загинув. Мама ж зненацька доповнила усе це
новими невідомими мені деталями. Отже:
– Відколи Україна стала
Незалежною, мене мучить думка про те, що треба якось донести до людей правду
про сім’ю Остапчуків. Сім’ю з якої походив підлий зрадник Мар’ян. Адже я жила в
одному з ними селі, – писала мама, – і з дитинства знала про зрадника. Однак
хочу відразу наголосити, що родина Остапчуків кров’ю змила з себе ганьбу, через
яку дуже страждала. Страждала, бо люди в селі неоднозначно ставилися до них
через їхнього родича, хоч усі інші Остапчуки були великими патріотами України.
А мав зрадник Мар’ян двох братів
і сестру. Старшого звали Онопрій. Працював він у нашому селі Кривеньке
директором школи. Був освіченим, добрим і справедливим. Ми, діти, всі його дуже
поважали. Онопрій мав трьох дітей. Найстарша – донька Ліда з 1922 року
народження, відтак син Степан – 1924-го і наймолодший Юрій з 1926 року. Усі
вони гарно вчилися і дружили з усіма нами.
Другий брат Василь був
неодруженим і працював у нашому селі, а також в сусідньому Сидорові, війтом.
Сестру їхню звали Текля. Я
пам’ятаю її вдовою. Прізвище вона мала Федьків. Теж жила у Кривенькому. У неї
було двоє синів: старшого звали Зіновій. Не знаю, якого він був року
народження. Знаю лише, що вчився у Львівському університеті і на всі канікули приїздив
до села. Молодь його любила.
Другого сина звали Володимир. Він
народився 1925 року. Я з ним вчилася в одному класі. Ми його кликали Зюнко.
Хочу більше згадати про Василя Остапчука.
Він був гарним війтом. У нашому селі панував взірцевий порядок. Василя поважали
за справедливість. Пам’ятаю, що він любив вживати слово „дійсно”. То його люди
і називали між собою „пан дійсно”. Він про це знав, але не ображався.
Хоч і був війтом та брав участь у
всіх культурних заходах у селі, був членом „Просвіти”, у всьому сприяв
молодіжним гурткам „Луг” і „Січ”. Коли 1939 року (17 вересня) Західну Україну
„звільнив” Радянський Союз, то його звільнили з роботи. Але в жовтні люди
вибрали Василя Остапчука депутатом райради.
Невдовзі від нашого, тоді ще
Копичинецького, повіту відправили делегацію до Радянського Союзу, щоб її
учасники побачили, як гарно люди живуть у колгоспах та щоб і в себе їх
організували. До цієї делегації був включений і Василь Остапчук. Не знаю, куди
саме їх возили, та пам’ятаю, як після повернення делегації додому в селі
скликали мітинг. На ньому делегату Василю теж дали слово. Він гарно виступив,
розповів про поїздку, похвалив московське метро за зручність і красу, узагалі
розповів нам, що то таке. Відчувалося, що метро йому сподобалося. Відтак розповів
і про колгоспи. „У них ще не зібрали кукурудзу, в полях досі мерзне цукровий
буряк (а був уже кінець листопада). Оце дійсно колгоспні порядки”, – сказав він.
І ще дещо покритикував. Після цього мітингу Василя Остапчука в селі не стало.
Ніхто не знав, де він подівся, хоча всі здогадувалися, що його забрали більшовицькі
каральні органи. Оце така була тоді дійсність…
Зняли з посади і Онопрія
Остапчука. Щоправда, його не заарештували. Він і далі жив у квартирі при школі
з дружиною і двома синами. Дочка Ліда продовжувала навчання у Львові в
медичному інституті.
У 1944 році, коли в село вдруге
прийшла більшовицька влада, почалося найбільше лихо. 22 жовтня Кривеньке допалили
енкаведисти, бо підпільники не дали їм вивезти людей до Сибіру (першого разу в
квітні село палили німці вкупі з поляками). Після того почалися арешти. Згодом заарештували
Онопрія Остапчука і його доньку Ліду. А ще 29 січня 1941 року було заарештовано
його племінника Зіновія Федьківа. Зіновія мордували в Чортківській тюрмі, а
коли розпочалася війна, разом з іншими в’язнями гнали пішки аж до Умані. Тих,
хто не загинув по дорозі, розстріляли в цьому місті. З нашого села в Умані
закатували ще Омеляна Бережанського, який був членом крайового проводу ОУН, а
також Романа Мотику. А Богдана Копія, Богдана Шмату, Івана Третяка, Дмитра
Вороха, Івана Стойку, схоже, стратили ще в Чортківській тюрмі.
1945 року Степан Остапчук і
Володимир Федьків пішли у підпілля. Коли 18 грудня того ж року заарештували
мене, вони ще були живими. Перебуваючи в радянському концтаборі на Півночі
Росії, я нічого не знала про їхню долю, долю їхньої родини. Та коли 1957 року
після звільнення навідалася до рідного села, то дізналася, як жорстоко енкаведисти
познущалися над Лідою Остапчук, а тоді вбили її „при попытке к бегству”. А Степан і Володимир загинули в
боях з більшовицькою навалою в рядах УПА. Дружину Онопрія Остапчука пані Олену
разом з малолітнім сином Юрієм вислали до Сибіру. Не допомогла їм зрада родича
Мар’яна, його співпраця з чекістами…
Дивний збіг обставин: коли я ще
перебувала в концтаборі в Княж-Погості (Комі АРСР) – зараз це місто
Желєзнодорожний – то познайомилася з молодшою на три роки від мене дівчиною
Марією Сиротюк родом з Сатанова. Вона працювала в одній бригаді зі мною. Здивувало,
що дівчина не вміла ні писати, ні читати. Мені її було дуже шкода, і я вирішила
навчити подругу писати. Як тільки десь знаходили шматок паперу чи олівця, я їй
писала алфавіт. І з часом вона таки почала і писати, і читати. Та згодом її
відправили етапом кудись за Урал. Я не знала, куди саме, бо ми не листувалися.
Адже на рік дозволяли написати тільки два листа. І все ж через якийсь час я
отримала від Марусі вісточку з Красноярського краю. У ньому вона повідомила, що
вийшла заміж за мого земляка Юрія Остапчука і живе разом з ним і його мамою. Не
пам’ятаю вже в якому місті, бо лист з адресою не зберігся. Під час обшуків
(шмонів) охоронці нищили папери. Пам’ятаю тільки, що подруга передавала мені
вітання від Юрія і його мами і повідомляла, що їм дозволили виїхати з Сибіру до
Краснодарського краю.
На цьому наше спілкування
закінчилося. Адже мене через якийсь час з Княж-Погоста етапом відправили в
Інту, а адреса подруги, як уже казала, не збереглася. Тож так і не знаю, як
склалася доля чи не єдиного нащадка роду Остапчуків, які ганьбу одного свого
представника змили кров’ю багатьох. Хай буде мученикам вічна пам’ять!
Звичайно, після прочитаного у
мене було до мами багато запитань. Та чогось більш суттєвого вона вже згадати не
змогла, хоча деякі деталі додала. Так, приміром, пригадала, що коли в село
прийшла радянська влада, до Онопрія Остапчука приїздили в гості дві доньки
зрадника Мар’яна. За спогадами мами, вони були дуже гарні. Одна з них вийшла
заміж за хлопця з сусіднього села Шидлівці, працювала там учителькою. Її
спіткала трагічна доля: одного разу вона пішла сапати в поле, аж тут почалася
гроза і її вбила блискавка.
І ще мама згадала, що в село
приїздив театр зі Львова, який мав ставити виставу про зрадника Мар’яна, однак
люди попросили їх у Кривенькому не виступати, пожаліли Остапчуків. Готуючи цей
матеріал до друку, я перечитав ще раз книгу спогадів Горліс-Горського „Ми ще
повернемось!” і думаю, що тут мама помилилася. Скоріш за все, у селі мав гастролювати Коломийський пересувний
театр, який 1938 року поставив драму Юрія Горліс-Горського „Отаман Хмара, або В
чотирикутнику смерті”. Вона з успіхом пройшла в надзбручанських селах,
пов’язаних із сюжетом твору. Та, як бачимо, жителі села Кривеньке, проявили
делікатність і вирішили не травмувати своїх Остапчуків…
Пройшли роки, та про отамана
Хмару не забули. Він повернувся до українців героєм. А хто пам’ятає про Мар’яна
Остапчука? Хто б узагалі знав про нього, якби не легендарний отаман? Хто б з
українців зараз знав і про Ізраїля Леплевського – начальника
Подільського губвідділу ГПУ, – якби Юрій Горліс-Горський не згадав у книзі про
те, що він допитував і судив отамана. Між тим, Леплевський у 30-х роках
минулого століття керував масовими репресіями
в Україні. Як нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався
у 1937 році до НКВС СРСР із проханням про додаткові ліміти на „ворогів народу”,
яких треба розстріляти. І союзний наркомат підтримав ці клопотання. Ліміти були
збільшені… Однак така запопадливість не врятувала від репресій і його. 28
липня 1938 року Леплевський був розстріляний згідно з вироком
Військової колегії Верховного суду СРСР. Молох більшовизму перемелював і своїх.
Для остраху, щоб боялися всі: і вороги радянської влади, і її адепти.
До речі, на початку
1930-х років Ізраїль Леплевський працював в Україні під орудою Всеволода Балицького.
Той „прославився” тим, що широко застосовував в Україні безборонні арешти,
розстріли, страти заручників тощо, очолював комісію з введення паспортів. Завдяки
йому з’явилася ухвала РНК від 28 квітня 1933 року, якою заборонялося видавати паспорти
селянам. Між іншим, вироблені під керівництвом Балицького правила діяли до 1974
року.
А ще він був одним із
головних організаторів голодомору і масового терору в Україні. Отже, дуже цінна
людина для комуністичної партії. Та… згідно з низкою джерел Балицький виявив
документи про співпрацю Сталіна з
охоронним відділенням поліції до революції. І все, його кар’єра закінчилася. 27 листопада 1937
року „в особливому порядку” він був засуджений до страти і розстріляний. А
потім забутий…
Як бачимо, тільки жертовне,
самовіддане служіння своєму народові робить ім’я людини безсмертним. Це яскраво підтверджують і долі Юрія Горліс-Горського та
отамана Семена Хмари. Здавалося б, радянська влада зробила все можливе, щоби
про них забули нащадки, а вони воскресли, зокрема і в спогадах моєї мами, ще
раз доводячи, що служіння своєму народу і рідній землі – то найвища честь і
найбільше благо…
Олександр ВІВЧАРИК
Коментарі
Дописати коментар