РОДИНА

Вівчарик Марія Степанівна

псевдо "СКЕЛЯ"

Біографія

Народилася Марія Степанівна 21.07.1925, в селі Кривеньке, тепер Чортківського району Тернопільської області, померла 18.02.2018, у місті Смілі Черкаської області.

Батько Степан Ластівка був січовим стрільцем. В боях під селищем Мотовилівка отримав важке поранення. Після поразки Української революції він довго лікувався, тож Марія виростала з мамою, дідусем і бабусею, свідомими українцями. Мати  Євдокія Ластівка була членом товариства «Просвіта».

З 8 років Марія допомагала односельцям рятувати людей, які тікали від Голодомору 1932—1933 рр. (село Кривеньке розташоване за 5 км від кордону між СССР і Польщею, що проходив по річці Збручу). З 13 років М.Вівчарик - член Товариства «Луг», з грудня 1941 р. — склала присягу і стала членом ОУН.  Зв'язкова, а з травня 1944 р. обрано станичною.^[1] За дорученням організації ОУН працювала секретарем сільради села Кривеньке, надавала важливу інформацію українському підпіллю.

18 грудня 1945 р. Марію заарештувало КДБ. В лютому 1946 р., після страшних катувань, військовий трибунал у Чорткові засудив її на 10 років концтаборів і 5 років позбавлення прав. З квітня 1946 р. відбудовувала затоплені шахти Донбасу. У листопаді її вивезли в Комі АРСР в зловісний «Мінлаг» у місті Інті, де працювала на різних важких роботах (переважно земляних). Була звільнена в жовтні 1954 р. і відправлена на поселення в Інту.^[2]

Чоловік  Ілля Гаврилович Вівчарик (псевдо "Середа"). Учасник бойових дій у Другій світовій війні, активний член українського підпілля. Заарештований за протидію Радянській владі у 1945 році.^[3] Відбував покарання в місті Інті, де одружився з М. Вівчарик У 1969 р. сім'я повернулася в Україну, у м. Смілу Черкаської області, бо в Західній Україні жити не дозволяли.

Марія Вівчарик була серед засновників міських організацій Народного руху в Україні, Товариства політв'язнів і репресованих, Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, Конгресу українських націоналістів. Останнім часом її знали і як активістку громадської організації «Територія гідності», мала  посвідчення № 1, яке залишатиметься за нею навічно. Виростила двох синів — Богдана (військовий) й Олександра (журналіста, члена Історичного клубу «Холодний Яр»), двох онуків — Назарія і Василинку, правнучку Зоряну.

Була активною волонтеркою, постійно допомагала нашим бійцям на фронті. За заслуги перед Україною була нагороджена — орденом Княгині Ольги^[4] і відзнакою «Холодний Яр».

Померла Марія Степанівна Вівчарик у м. Сміла Черкаської області. Чин поховання Марії Вівчарик провели в новозбудованій церкві Різдва Івана Хрестителя (УАПЦ) відбудові якою вона присвятила багато років свого життя.

стаття з ВІКІПЕДІЇ

Вівчарик Ілля Гаврилович

псевдо «СЕРЕДА»

Біографія

Народився 30 січня 1916 р. в с. Сидорів Гусятинського району Тернопільської області. В ОУН вступив 1939 року. Служив у польській армії, де пройшов вишкіл, який знадобився, коли став членом ОУН. У підпіллі — з 1944 року. Воював із німецькими й большевицькими окупантами, мав псевдо «Середа».

Заарештований 16 червня 1945 року під час облави НКВД у криївці ще з чотирма друзями-повстанцями. Засудили на 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав. Строк відбував у Комі АССР в м. Кирта, потім — в м. Інта, звідки звільнився 22 листопада 1954 року.

Вийшовши на волю, одружився з Марією Ластівкою, яка також відбувала строк у м. Інта. Згодом переїхали в Україну, де поселилися в м. Сміла Черкаської області.

Коли було проголошено незалежність України, разом з дружиною Марією вступили в організацію Братства ОУН-УПА.

31 жовтня 2001 р. після тяжкої хвороби член Черкаської обласної організації Братства ОУН-УПА відійшов у вічність.

Попрощатись із небіжчиком прийшли друзі — члени організації Братства ОУН-УПА, сусіди, знайомі. Панахиду відправив о. Михаїл від УАПЦ м. Сміли. Покійного поховали в м. Сміла.

Кізан Вікторія Степанівна

псевдо "ЗІРКА"

Біографія

Вікторія Кізан («Зірка») народилася 18 грудня 1921 року в селі Буряківка Заліщицького району Тернопільської області в селянській родині. Батько — Степан Лабанда — втратив зір у Першій світовій війні. Клопоти по господарству лягли на плечі мами Катерини, що не завадило їй виховати двох доньок-патріоток України — Анну і Вікторію.

1939 року родину Лабандів було заарештовано окупаційною московською владою і запроторено до Заліщицької тюрми. Однак того разу обійшлося.

Улітку 1941 року Вікторія стала членом ОУН.

1943 року її одну з села направили на курси санітарок. У 1944 році вона вступила в ряди УПА. У підпільних шпиталях в Дорогичевці, Хмілевому, Садках лікувала поранених українських юнаків – борців за волю України. Переважно то були «сірі вовки» — повстанці загону «Бистрого». З одним із них (вояком Іваном з Колодрібки) вона згодом повінчалася. Та Іван загинув у бою, а Вікторію підступно заарештував повітовий СБ Зима, який виявився агентом НКВД.

Після страшних тортур її відправили у Чортківську тюрму, а в серпні 1945-го засудили на 10 років позбавлення волі. Старих і немічних батьків вивезли аж під китайський кордон у місто Кизил. У січні 1946 року в Комі АРСР на етапі з Красного Яга до Кедрового Шора вона народила у снігу доньку Марійку. Дивом залишилися живими і Вікторія, і її дитина. Каторгу відбувала в Інті на будовах, шахтах, лісозаготівлях.

У листопаді 1954 року Вікторію Лаванду звільнили. Незабаром вона вийшла заміж за колишнього вояка УПА Данька Кізана-«Крука», від якого народила доньку Надійку.

1979 року Вікторія Кізан повернулася разом з чоловіком на Батьківщину. Поселилася у Смілі, що на Черкащині, де й зустріла незалежність України. Була активним учасником патріотичних заходів у місті.

5 липня 2004 року довголітній член ОУН, учасник національно-визвольної боротьби в лавах ОУН-УПА, політичний в’язень гулагівських таборів, член Смілянської організації Товариства політв’язнів і репресованих відійшла у вічність.

В останню путь самовіддану учасницю визвольних змагань провели чоловік, діти, онуки і правнуки, родина, сусіди, члени місцевих осередків КУНу, Товариства політв’язнів і репресованих, ОУН(м), УНП, ТВУН. Панахиду відправив отець Михайло (УАПЦ).

Кізан Данько Данилович

псевдо "КРУК"

Біографія

Данько Кізан народився 17 грудня 1924 року в селі Васючин Рогатинського району Івано-Франківської області.

1938 року вступив у молодіжну організацію «Юнацтво ОУН». Був направлений на курси пропагандистів і вивчення зброї.

1943 року вступив в УПА (сотня Коса, чотовий Зелений). Брав участь у боях проти московських окупантів на території Рогатинського і Букачівського районів. Був ройовим (псевдо — Крук).

Заарештований під час облави НКВД на Великдень 1945 року у криївці в рідному селі. Засуджений спеціальним табірним судом уже в м. Інта Комі АРСР 29 грудня 1945 року на 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав. Звільнений 8 березня 1955 року. Вийшовши на волю, одружився з Вікторією Лабандою, яка теж відбувала строк за членство в ОУН-УПА в м. Інта (псевдо — Зірка). Працював столяром на ДОКу.

1979 року переїхав в Україну. Поселився в м. Сміла Черкаської області.

Данько Кізан брав активну участь у громадському житті. Він був одним із засновників у Смілі організації НРУ товариств «Просвіта» і політв'язнів та репресованих. Брав участь майже в усіх акціях національно-патріотичних сил у 90-х роках не лише в Смілі, а й у Черкасах і Києві. За його ініціативи і під його керівництвом на початку 90-х років усупереч тодішній владі було встановлено і освячено хреста на козацькій могилі в мікрорайоні Гречківка (Сміла).

2 жовтня 2006 року після тривалої і тяжкої хвороби воїн УПА, активний пропагандист національної ідеї, член НРУ і Смілянської організації політв’язнів та репресованих відійшов у Вічність.

Покійний залишив у смутку двох дочок, онуків і правнуків. Попрощатися з небіжчиком прийшли друзі, сусіди. На жаль, офіційних представників від національно-патріотичних партій Сміли не було...

Наприкінці життя Данько (Богдан) Кізан перейшов у РУН Віру (Рідна Українська Національна Віра). Тож обряд поховання здійснив рунтато Житомир Сергійчук (м. Черкаси). Покійного поховали в м. Сміла.

Кізан Данько Данилович входить до відомих людей с. Васючин, про нього є згадка у "Вікіпедії". Але там вказаний 1922 р. н.

 

 ДО РЕЧІ!!!

Олександр Вівчарик – син українських політв’язнів-упівців, які відбували ув’язнення, а відтак – і заслання в місті Інта, що в російській Республіці Комі. Там він і народився. Згодом став журналістом та письменником. Вівчарик написав документально-публіцистичну розповідь «Подорож у каторжні місця».

З позиції історика-науковця оцінив книгу Олександра Вівчарика кандидат історичних наук, член топонімічної комісії Черкас Сергій Шамара.

– Попри те, що книга названа документально-публіцистичною й містить художні прийоми, це – цінне історичне джерело і водночас дослідження в дусі популярної сьогодні усної історії. Це, по суті, інтерв’ю журналіста Вівчарика із самим собою – очевидцем важливих подій у житті нашої країни. Книга покладається на серйозну документальну базу. Дати, місця, описи подій у ній чітко вивірені, – наголосив історик.

На думку Сергія Шамари, книга Олександра Вівчарика – це книга про Вибір. Про вибір між добром і злом, між тим, щоб здатися або вистояти, про вибір національної ідентичності.

З приводу придбання книги писати на E-mail karafka13@gmail.com; або телефонувати за номером (067) 90 16 719.

Коріння роду чітко видно з Західної України

 Село Васючин Рогатинська громада Івано-Франківщина

Фото з групи: Опілля: скарби нації