Любек – суто німецьке місто, але в ньому присутня Україна

Волею долі я в серпні цього року мав досить тривалу мандрівку до Любека. Уже згодом дізнався, що за 197 років до мене це місто відвідав і відомий на весь світ українець, видатний письменник Микола Гоголь. Біографи схиляються до думки, що той період був його „найзагадковішою сторінкою” і до Любека письменника привели ще не з’ясовані до кінця обставини. Як би там не було, портове німецьке місто вразило молодого Гоголя своєю охайністю, архітектурою та колоритом. Після сірого Петербурга Любек зустрів його яскравими барвами, чистими вуличками, доглянутими садами та жінками у різнокольорових німецьких спідницях.

На відміну від Гоголя я їхав на запрошення товариша. Їхав, бо люблю мандри, від яких очікую нових цікавих вражень. А ще, хотів перепочити від постійних повітряних тривог і стресів. Та й у Німеччині ніколи не був.

Контрасти Любека

Забігаючи наперед скажу: ця країна мене вразила, вона дуже потужна економічно, суперсучасна і водночас тут бережливо ставляться до історичних пам’яток, що мені вельми імпонує.

Що сподобалося? Відразу міський транспорт, який курсує за графіком – хвилина в хвилину; чисті, зручні автобуси; охайні будинки; безліч дерев у місті, які ніхто не калічить так званим кронуванням, тому Любек здався мені містом у парку. Через те, що тут так багато зелені, повітря напоєне свіжістю і ароматом, ним хочеться дихати. Це дивно, та вранці, по суті, недалеко від центра міста, мене будив спів птахів.

Заімпонувало, що дуже багато людей користується велосипедами. До того ж для різних цілей, приміром, мами возять у спеціальних колясках перед кермом дітей, старші люди – продукти з магазину. Що цікаво, переважну більшість цих веломашин приводять у рух ногами, електровелосипедів і електросамокатів тут навіть менше, як у нас. А ще німці дуже полюбляють займатися бігом підтюпцем. Загалом вони толерантні, приязні і мають щасливий вигляд.

Дуже гарні приміські поїзди – теж чисті, охайні, зручні, швидкі. Їх не кидає з боку в бік, як у нас, і, на диво, не чути стукоту коліс на стиках рейок. Зручні та гарні й вокзали.

Здивувало, що німці багато курять, до всього недопалки можуть кинути на землю. Неприємно вразили численні жебраки та якісь навіжені, що дозволяють собі волати на всю вулицю. Не сподобалося, що пластик складають у пакети і виставляють на вулиці біля будинків. Це псує вигляд охайних вулиць. Прикро також, що автівки ставлять і на зелених газонах обабіч доріг.

Лякає велика кількість стареньких, які пересуваються, спираючись на спеціального візка, хоч деякі з них на вигляд бадьоріші за наших пенсіонерів. Згодом я запідозрив, що дехто зі старих німців використовує їх тому, що це дає їм якусь преференцію, більшу увагу і допомогу з боку молодших.

Милим і рідним здалося прагнення німців посадити квіти біля під’їзду, зробити територію затишною, обгородити її дерев’яним парканчиком, поставити дерев’яну лавочку. От тільки хто в Німеччині німець, сказати вже важко. Здається тут немісцевих більше за місцевих… На жаль, не побачиш уже і яскравих спідниць на жінках, які так подобалися Гоголю. Сучасний місцевий люд одягається просто й уніфіковано.

Звісно, всі ці деталі проявилися поступово, а спочатку було відчуття інакшості. Усе було звичайним, як для міста, і водночас іншим: будинки і подібні до наших, і ні, ще й дуже часто із характерної червоної цегли та вкриті червоною черепицею. У старих кварталах на вузеньких чистих вуличках іграшкові будиночки ліпляться один до одного, мовби гріючи себе. А погода тут дійсно мінлива, прохолодніша, як у нас.

У місті дві повноводі ріки, багато каналів, на яких повно корабликів, яхт, човників, байдарок. Відповідно і багато мостів, на в’їзді до яких по боках часто стоять скульптури. Скульптур в Любеку взагалі багато.

Вражають давні кірхи, вони мов різьблені з дерева скриньки – височезні, з зеленими шпилями, схожими на ракети, яких увінчують не хрести, а півники. Ці півники мене просто зачарували. Чомусь відразу нагадалися наші хати з півниками на стінах і віконницях та солодкі червоні півники на ярмарках…

Колись ці землі були слов’янськими

Узагалі то Любек має слов’янське походження. Сучасне німецьке місто було засноване безпосередньо на землях полабських слов’ян (ободритів, вагрів тощо) і взяло від них назву, адже слов’янське поселення називалося Любіце. Понад тисячу років тому у місці злиття річок Траве та Швартау вони збудували фортецю і торгове селище, яке назвали Улюбленим. Воно навіть було свого часу головною резиденцією християнського князя ободритів Генріха. Тепер у гирлі Траве, при її впадінні в Любецьку затоку Балтійського моря, розташувався відомий морський курорт Травемюнде з великими пляжами та набережною. Я знайшов час відвідати його і скупатися в морі. Зараз Травемюнде входить до складу Любека як міський район.

Після смерті Генріха і міжусобиці, що невдовзі спалахнула, слов’янське місто Любіце припинило своє існування. 1143 року граф Адольф II Гольштинський заснував тут уже німецьке торгове місто, яке стало першим німецьким портом на Балтійському морі та згодом перетворилося на могутню столицю німецького Ганзейського союзу, тобто політичного та економічного союзу торгових вільних міст Північної та Західної Європи. До нього в різні часи входили до 200 міст, зокрема Рига і Таллінн. Українські землі були залучені до нього через Львів та Київ. Хоч формального членства вони не мали, але брали участь у європейській транзитній торгівлі. Через них проходив сухопутний шлях, яким купці Західної Європи доставляли сукно, оселедці, металеві вироби, а натомість купували віск, хутра і зерно.

Нині Любек – місто семи веж п’яти старих церков, столиця солодкого марципану і одне з найкрасивіших міст Північної Німеччини – оголошене об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Воно також відоме трьома лавреатами Нобелівської премії, зокрема Томасом Манном, якого нагородили за роман „Будденброки” – сімейну сагу про занепад чотирьох поколінь купецького роду з Любека. Недарма і головною візитівкою міста є брама Гольстентор. Сучасний вигляд ця споруда має з 1478 року. На ній написано: „Єдність всередині, мир зовні”, – головний принцип усіх купців.

На жаль, найбільша паралель цієї землі з Україною – війна

Але без війн і втрат таки не обходилося. У цьому плані Любек перегукується з Україною, може тому місто надає нам неабияку допомогу. Як столиця Ганзейського союзу, Любек мав чимало торгових та військових конфліктів, зокрема брав активну участь у дансько-ганзейських війнах, у війні Наполеона. Та найстрашнішим у його історії був масований повітряний наліт на місто британської авіації в березні 1942 року. У ньому взяли участь 234 британські бомбардувальники, які скинули близько 400 тонн бомб. У Любеку здійнявся колосальний вогняний смерч, який знищив понад 50 відсотків історичного центру. Після війни його довелося десятиліттями відновлювати.

Напад було здійснено з метою підриву морального духу німців. Це саме коїть нині в Україні росія – нищить цивільну інфраструктуру, б’є по житлових масивах, щоби підірвати наш моральний дух. Як відомо, у відповідь на ту атаку Гітлер наказав бомбардувати історичні і культурні міста Британії, які обирали за німецькими туристичними путівниками. Схоже, що і цю тактику перехопили росіяни, руйнуючи наші церкви, музеї, інші історичні пам’ятки, такі міста, як Одеса. Мабуть, усе в світі міняється окрім росії і її озвірілості. Росіяни знову еволюціонували від Вітчизняної війни до „можем повторіть”. І не тільки в Україні. А в Любеку й інших містах Німеччини я бачив переважно субтильних, розслаблених, усміхнених, навіть зніяковілих, німців, яких ніяк не міг уявити воїнами…

Я ніколи не уявляв, що таке ностальгія. Та наприкінці мандрівки раптом засумував. Почувався не в своїй тарілці, мене почало гнітити чуже місто, дратувало те, що я мовби німий серед тамтешніх людей. Хотілося сонця України, наших просторів, правил без правил, розкутості і справжньої щирості. У Любеку зараз багато українців, а після Другої світової війни через нього узагалі пройшла ціла плеяда української інтелігенції, наприклад, відомий громадсько-церковний діяч Федір Бульбенко. У наші часи тут боксував всесвітньовідомий боксер Віталій Кличко, коріння якого в моїй рідній Смілі, тут діє незалежна українська театральна трупа LUFT (Lübecker Ukrainisches Freies Theater) – режисер Максим Євлєв. Тут є присутність України, але мене тягло додому.

Минув майже місяць. Удома я зустрівся з друзями, розповів їм про Німеччину і, переглядаючи світлини, спіймав себе на думці, що хотів би… ще раз побувати в Любеку, зустрітися з українцями, з якими там запізнався, відвідати ті музеї і кірхи, в яких ще не побував. І я знову згадав Миколу Гоголя: вважається, що перша його коротка поїздка до Любека зняла у нього творчу кризу та відкрила йому Західну Європу. І за сім років він поїхав до цього міста вдруге. Отже, і мені є про що мріяти…