Гарбузове насіння

 Сашко лузав гарбузове насіння, залишене дядьком Романом, і дивився у вікно на сірий, лютий березень. У палаті він вирізнявся не тим, що був єдиним кучерявим чи у військовій формі. Ні. Його видавав вік. Інші пацієнти — дядьки з ревматології, з болями в спині, колінах і серцях — усі були старші. Дехто — відверті діди.

Він слухав їхні розмови й дивувався, скільки всього люди встигають пережити за життя.

 Дядько Роман пам'ятав кожну свою зміну на заводі, поїздки в Чехословаччину, як ставив на ноги доньку. Петро Васильович, якого поклали сюди лише через брак місць у кардіології, згадував, як сам будував дім. Як вони з братом клали стіни, як із дружиною сиділи на дерев'яних дошках, вечеряючи вермішеллю, бо все йшло на будівництво. Тепер той дім стояв порожнім: діти виїхали за кордон, дружина жалілася, що дорого опалювати такі хоромини. Він сам уже ледве піднімався на мансарду.

Ще був ювелір — Славік. Весь час торгувався на ОЛХ за якісь дрібниці, ніби від цього залежало життя.

А ще Велетень. Хребет у нього дерев'янів, голову повертати було важко. Він сопів, кряхтів і мало говорив. Тільки зрідка згадував, як водив вантажівки, а потім уже мав свої, і в нього працювали люди. Тепер усе це було в минулому.

У них у всіх життя вже віджите. Але не в Сашка.

— Можна? — у дверях з'явилася боязка дівчина. Молода, ще, здається, школярка. Прищі, пірсинг у носі. Татуйована там, де тіло закривав одяг — це було видно лише по зап'ястку, що виглядало з рукава.

— Заходь, — Сашко всміхнувся.

Дядьки, сопучи, пихтячи, кректячи, поверталися на ліжках туди-сюди, оглядали нову відвідувачку, яка не мала ні повітряних кульок — яких понаносили ювеліру Славіку — вона не мала великого пакунку з фруктами, якого принесли велетню, щоб він, бува, не втратив вагу, вона не мала того вкрай заклопотаного вигляду, з яким приходили до дядька Романа, який, здавалося, дослужився мало не до заступника директора заводу.

Зоя прийшла сама і, власне, це було цінніше за все перелічене вище. Вона просто прийшла. Це був як промінчик серед світу крапельниць і уколів. Вона покосилася на катетер, який стирчав з руки у Сашка. Йому було ніяково, що ось вони такі юні і зустрічаються не десь, а в палаті.

— Вийдемо у коридор, — запропонував він.

Їхня палата була останньою по коридору. Там у кутку стояв невеликий диванчик під розлогою пальмою.

— Отут можна посидіти, — сказав і подумав, що звучить ніби на дискотеку кличе.

Обоє сіли одночасно, не змовляючись.

— Як ти? — запитав Зою, немов це не вона прийшла його відвідати, а навпаки.

— Ой, та там таке робиться в бригаді, якщо чесно. Ти й сам знаєш…

Зоя видихнула.

— Та знаю. Мені он дзвонять. Мітяй сварить за те, що захворів.

— А ти?

— А я сварю його за те, що тоді він уламка піймав і через це я мав довше на чергуванні в болоті сидіти. Якби він не ловив уламка плечем, то я б не промерз по коліна в багні, не захворів би, не мав би того артриту чи як воно.

— Якби, якби…

Обоє засміялися. Зоя розповідала, що зараз в бригаді, яка обстановка, Сашко більше слухав, не хотів говорити — його гнітило перебування в лікарні.

— Коли випишуть? — запитала.

— Та я б вже звідси йшов.

Зоя подивилася якось з-під лоба. Сказала, що орендувала неподалік квартиру. Подобово.

— То може я сьогодні відпрошуся з лікарні? — запитав грайливо.

Вона не відповіла. Все було зрозуміло без слів.

— А речі, які просив, взяла?

— Так, у квартирі лежать.

— То добре. Хоч побуду день людиною.

Врешті лікар відпустив. Після уколів і крапельниць він пішов на чужу квартиру — за своїми речами і не лише за цим. Як вдалося Зої вирватися з бригади і приїхати, досі не розумів. Будучи вихованкою дитбудинку, вона з 19 років служила в армії. Сашко був потомственним військовим. Він втрапив у її бригаду випадково, але як потім зрозумів — це була геть не випадкова гра долі. У Зої родини не було, у нього родина була в окупації. Фактично, теж без дому. Орендоване житло було найбільшою розкішшю.

Наступного дня він повернувся до палати доліковуватися. Бісили суглоби, дратувало дивне відчуття в грудях — казали, що то ревматизм серця. Йому було байдуже. Він мав дослужити і хотів думати лише категоріями «після війни».

Дядька Романа виписали. Не схоже було, що він цьому радів. Ноги були мов ватяні, і він почовгав ними коридором — кудись додому, обіцяючи телефоном щось прийти порадити на заводі. Після нього лишилася купа гарбузового насіння, яке він передав Сашкові.

Той лузав його і згадував час, проведений з Зоєю. Було дивно сидіти тут, відчувати цю стару зашкарублу енергетику дядьків, які все надбали, хизувалися тим або цим — проте вже не мали нічого попереду. Сашко не мав нічого надбаного зараз, але був багатий майбутнім. Минуле цих чоловіків було їхнім здобутком, а його здобуток — це майбутнє. Його ще треба було вибороти, вижити, встояти. Але воно було.

І це робило його багатшим за всіх, хто лежав у цій палаті.

Ілюстрація ШІ

Збираю на нову збірку короткої прози:

ПриватБанк 5168745657546666