​Хроніки однієї дороги: як я їхав до Львова 24 години, або Отака вона війна

 ​Їхати у Львів на семінар — справа звична, але коли дорога перетворюється на добу випробувань, усе сприймається зовсім інакше. Тим паче, коли це твоя найдовша поїздка за маршрутом Черкаси — Львів у житті. Звісно, я готувався до розкладу, але реальність внесла свої корективи. І підсумок вражаючий: запізнення на цілих 12 годин.

​Усе почалося за класичною логікою приміської логістики: спочатку дизелем із Черкас до станції Шевченка. Там я мав спокійно сісти о 21:00 на потяг до Львова. Але реальність вирішила інакше — потяг спізнився на 7 годин. У результаті я завантажився у вагони лише о 4-й ранку.

Що таке сідати в потяг перед самим світанком під час війни? Це коли замість ранкової тиші над головою гуде ворожий дрон, а в темряві чітко чути роботу наших оборонців — розриви та постріли, якими ППО та мобільні групи збивають загрозу. Адреналін ще той, коли заходиш у тамбур під такі звуки.

​Але найцікавіше було попереду. Дорога не стала швидшою. Потяг раз у раз зупинявся просто посеред поля — чекали, поки закінчиться чергова повітряна тривога. Сидиш у темному вагоні, дивишся у вікно на темні поля, слухаєш тишу залізниці й розумієш: отака вона війна. Вона ламає графіки, розтягує час і змушує зупинятися там, де ти маєш їхати.

​До ранку атмосфера у вагоні була відповідною — втомилися всі. Дорога виснажувала фізично й морально. І тут сталося те, що викликає найтепліші емоції та щиру вдячність. На одній із зупинок до нас зайшли волонтери. Просто у вагон принесли гарячі перекуси, чай та їжу. Це було настільки несподівано, вчасно й по-людськи, що слів не було. Просто дивишся на цих людей і думаєш: «Це ж треба... Величезна їм подяка за турботу в такі моменти». Вони рятують не лише шлунок, а й віру в людей.

​Замість планової 9-ї ранку я прибув до Львова о 21:00. Втомлений, із гудінням у голові, виснажений до краю.

​Але якщо шукати позитив у цій ситуації (а його завжди треба шукати), то він є. У звичайному робочому ритмі вічно немає часу на книжки — дедлайни, новини, робота, тексти. А тут, у нескінченних годинах очікування на станціях та під час вимушених зупинок у полі, я перечитав усе, що взяв із собою. Хоч якийсь плюс від цього затягнутого у часі маршруту.

​Львів зустрів вечірніми вогнями, семінар уже чекав, але дорога запам’ятається надовго. Бо кожен такий виїзд зараз — це маленьке життя.