Головний плюс подорожей за кордон через Молдову – це час (картинка моєї мандрівки)

У серпні цього року я побував у Німеччині. Це лише друга моя поїздка за кордон. Уперше поїхав років двадцять тому. Тоді все було простіше, та й їхали ми, група журналістів, організовано. Відвідали Угорщину і Австрію. Нині ж іде війна з росією, загострилися стосунки і з іншими найближчими сусідами. Тож люди, які мандрують часто, розповідають про величезні черги на польському кордоні, про те, що очікувати на його перетин можна до 20 годин. Поміркувавши і оцінивши всі за та проти, вирішив летіти до Гамбурга літаком. Узагалі то метою поїздки був Любек, де живе мій армійський товариш. Але до цього міста літаки не літають…

Отже, прийнявши рішення, почав його виконувати. Спочатку потрібно було придбати квиток. На жаль, я не дуже вправний у сучасних цифрових технологіях, тому квиток придбала донька товариша і скинула мені його на смартфон. Товариш допоміг забронювати готель у Кишиневі. З ним я і вирушив до Молдови (він мав летіти до Франкфурта). До Кишинева ми їхали автобусом з Черкас, який забрав нас на автостанції в Смілі. Дорога не близька, але проминула легко: були зупинки, перекуси на заправках, цікава розмова і спогади. Беріть із собою в дорогу давніх друзів…

характерний краєвид Молдови з вікна автобуса

московський собор в Могилеві-Подільському

Кордон з Молдовою ми перетинали на автомобільному пункті пропуску „Могилів-Подільський – Отач”. У чергу зупинилися якраз біля старовинного кам’яного Свято-Миколаївського кафедрального собору, зведеного 1754 року. Погода була гарна, тож ми прогулювалися тротуаром між давнім храмом ще козацьких часів і широким Дністром, який виднівся між деревами. У цьому місці річка і є кордоном. Якихось зручностей для тих, хто чекає на перетин кордону, не зауважив. Схоже, менталітет тих, хто за це відповідає, залишився ще радянським. І не тільки у них. Приміром, собор у Могилеві-Подільському досі знаходиться під юрисдикцією УПЦ московського патріархату. Картинку з минулого доповнювало і російськомовне повідомлення від магазину „Гастро Маркет”. Його розмістили просто серед дороги. Отже, ним могли „милуватися всі”, хто їхав у Молдову і з Молдови. Одним, напевне, було гидко, бо то саме росія нас нищить, саме через її удари по містах і селах ракетами та шахедами люди, переважно, і їдуть з України. Але дехто, мабуть, і радів: ось, мовляв, доказ, що ми один народ – у нас спільна церква, мова, навіщо опираємося агресії росії?

На щастя, довго на кордоні не стояли. Прикордонники були чемні, не барилися і вже за годину-півтори ми їхали мостом через Дністер. На нашому боці дітлашня, на заздрість нам, купалася спекотного дня в річці. А ми прямували до колишньої радянської республіки, яка тепер живе, так, як хоче, а не так, як диктують з москви. Хоча і Молдова зазнала і зазнає утисків з боку росії. У 1992 році в країні навіть спалахнула Придністровська війна, спровокована москвою і її місцевою п’ятою колоною. На щастя, Молдова таки зберегла свою незалежність, а згодом ще й обрала справжнього національного лідера Маю Санду і нині впевнено рухається в бік Європи.

Я їхав замріяною країною, дивився на виноградники, сади, кукурудзяні поля, рідкі переліски, на пісну землю, яка для молдаван, напевне, найрідніша в світі; на численні ятки край дороги з городиною та садовиною, над якими обов’язково майорів національний прапор, і радів, що тут не літають шахеди і ракети, що люди можуть планувати своє майбутнє, наближати його і допомагати нам. Молдова підтримує Україну політично, надає гуманітарну допомогу, приймає біженців, допомагає з енергетичним обладнанням та забезпечує логістичні коридори.

Одним з них, як бачимо, скористався і я. Автобус досить швидко довіз нас до готелю „IRIS” – невеликого і затишного. Біля нього стояла автівка з черкаськими номерами, якась жіночка, що сиділа на вулиці, вочевидь, почувши рідну мову, привіталася українською. Наших у Молдові багато.

Моя порада тим, хто скористається для поїздки за кордон моїм маршрутом: не економте на готелі. Аеропорт у Кишиневі невеликий, він не був розрахований на таку кількість пасажирів. Тож у ньому ви не відпочинете, навіть місця, щоб десь присісти, знайти буде важко. А в готелі на нас чекав душ і сатинові простирадла. Я перекусив і добре відпочив. До речі, навпроти цього готелю через дорогу розташований продуктовий магазин, з боку якого гарно видно „біле місто, що як квітка з каменю” – так колись співала про Кишинів Софія Ротару. Біля крамниці є банкомати, що теж дуже важливо. Бо за таксі треба розраховуватися тільки молдавськими леями. А без нього уночі до аеропорта не потрапиш. Мій рейс був о 5.30. Таксі забрало нас о 4-й ранку. Часу в аеропорту на все вистачило.

До речі, леї ми отримували з української банківської картки. Трохи заплуталися, тож я звернувся по допомогу. Середнього віку чоловік здивовано запитав: „Ви не знаєте румунської мови?” Отак я дізнався, що мова в Молдові тепер уже офіційно називається румунською.

Можу також констатувати, що молдавани значно випередили українців у плані переходу з російської на свою рідну мову: молодь уже майже вся спілкується румунською. Знає і англійську, у всякому разі, коли шукав допомогу, дехто пробував спілкуватися зі мною саме нею. Коли додати, що Молдова давно перейшла на латиницю, через що всі написи тут виконані латинськими літерами і румунською мовою, а не російською, як в Могилеві-Подільському, то з’являється стійке відчуття, що ти вже справді за кордоном, а не в колишній республіці ссср. Тож мене не здивувало те, що, побачивши перед собою українців, персонал аеропорту намагався обслуговувати нас російською, навіть тоді, коли дехто пробував говорити англійською. Вони знають наших людей…

Загалом, прикордонні процедури ми усі пройшли швидко, без ексцесів і проблем. Летіли дві з половиною години французьким аеробусом угорського бюджетного перевізника Wizz Air. Як на бюджетні гроші все було пристойно. Літак злетів і приземлився дуже спокійно і тихо. Біля мене сиділа молдаванка з дитиною, яка заснула в польоті, то вона навіть не прокинулася під час приземлення в Гамбургу.

Звісно, аеропорт у цьому другому за величиною місті Німеччини значно виграє у кишинівського, хоч той і здався мені затишнішим, якимсь домашнім, чи що. А взагалі, летовище в Гамбургу п’яте за пасажиропотоком у Німеччині і найстаріше в цій країні. Заснували його ще 1911 року і спочатку використовували переважно для дирижаблів. У 1990-хроках тут усе якісно модернізували. Та я не міг, як слід, насолодитися спогляданням суперової будівлі, бо хвилювався, чи пустять мене до Німеччини. Адже їхав не як біженець і навіть не як турист, а в гості до товариша. Однак інспекторка прикордонної служби була дуже привітною. Її дуже задовольнило те, що у мене був заброньований квиток з Німеччини додому. Раджу так робити всім. Допомогло і те, що дружина англійською мовою виклала на аркуші паперу мету мого візиту, і де я буду проживати. Мав і офіційне підтвердження від товариша, в якому той написав, що знає мене давно, що я нормальна і культурна людина, і що він забере мене до себе. Однак про це підтвердження мене так і не запитали.

Таким чином я в зовсім не втомлений і в гарному гуморі ступив на німецьку землю, де на мене чекав товариш. Ми спустилися до станції міської залізниці S-Bahn Hamburg Airport (Flughafen), розташованої безпосередньо під терміналами аеропорту. Менш ніж за півгодини їзди у комфортабельному вагоні дісталися Центрального вокзалу Гамбурга (Hamburg Hauptbahnhof), а звідти за сорок хвилин – Любека. Відразу вразило, що потяги їдуть тут так тихо і плавно, ніби рейки акуратно зварені. А може так і є, не знаю.

Важлива деталь: якщо плануєте бути в Німеччині якийсь час, обов’язково придбайте завчасно проїзний квиток. Це суттєво зекономить ваші гроші за проїзд цією країною, і убезпечить від чималих штрафів, якщо ви вчасно не оплатите проїзд. Я був лише два тижні та порахував, що без проїзного витратив би на проїзди утричі більше коштів, хоч він і коштує 63 євро на місяць. Придбав я квиток Deutschlandticket у додатку mopla. Завдяки йому мав право безперешкодно їздити всіма видами міського та регіонального громадського транспорту по всій Німеччині, включно з деякими прикордонними маршрутами в сусідніх країнах.

Отже, дорога до Німеччини була загалом легка і цікава. На жаль, додому я їхав зовсім інакше. Літаком не виходило, тож відважився мандрувати автобусом, на який і забронював був квиток. Замовив його в турагенстві „7 січей” і думаю, що не прогадав. Уважний менеджер Сергій детально відповів мені на всі мої запитання, не поспішав і не сердився. Автобус був комфортабельний, двоповерховий, туалет працював. Водії Дмитро і Святослав – уважні, чемні і веселі. Нам видали по пляшці води і пригостили чаєм. Автобус ішов за маршрутом Ольденбург-Хмельницький. По дорозі ми добирали людей, зокрема в Берліні. На автовокзалі в цьому місті мене ошелешив хлопець, як тепер кажуть, ромської національності. Він підійшов, чемно привітався українською і запитав, чи не хотів би я придбати навушники за півціни – 50 євро. Мені відняло мову, лише за кілька хвилин я вичавив із себе, що не знаю, чи придбав би їх і за 50 гривень. За кілька днів на базарі у Смілі майже такий хлопака пропонував мені вже набір кухонних ножів…

Викликало сум прощання молодого чоловіка з жінкою і маленьким хлопчиком. Дитина плакала, не хотіла їхати від тата, а той шепотів, що війна закінчиться, і тоді він приїде до них назавжди. Автобус рушив, а хлопчик прилип до вікна і довго не відривався від нього.

Отак я їхав у автобусі понад двадцять годин, а з пересадкою у Львові та Хмельницькому міг би доїхати буквально до свого дому. Та у Львові пересів на потяг. Вважаю, що зробив правильно. Від тривалого сидіння боліло все тіло, в голові паморочилося, тож у потягу я хоча б ліг і розслабив спину. Перетин кордону у Польщі зайняв у нас 7 годин. Моя сусідка по автобусу сказала, що це ще й добре. Може й так, та я не зрозумів, чому, коли у нас взяли паспорти на перевірку, ми чекали на них три години. Тож як тільки перетнули кордон Польщі з Україною, я й справді ладен був цілувати рідну землю.

Підсумовуючи, скажу таке: аеропорт Кишинева сміливо можна назвати одним з найзручніших для українців у подорожах за кордон і, напевне, з-за кордону. Причому не лише для жителів південних чи східних областей, а й центральних. Головний плюс подорожей через Молдову – час, відчуття спокою і безпеки. До всього, у вас не болітиме ні спина, ні голова.