У Краковці ветерани АТО відкрили спортзал, який назвали діти: «Люби себе»

У смт Краковець на Львівщині рік тому відкрився простір краси та спорту «Люби себе» — приватна ініціатива подружжя Івана та Надії Кожак. Назву придумали діти — спонтанно, як і вивіску. Але за цією простою назвою — ціла історія про те, як ветерани АТО знаходять себе після війни.

Іван Кожак — ветеран АТО, за освітою автослюсар, після війни завершив курси масажу. Надія має освіту у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Коли почалося повномасштабне вторгнення, подружжя стало на кордоні — буквально. Краковець — це митниця, прикордонники, постійний потік людей.

— Жінки вагітні втрачали свідомість. Ми ставали няньками — і для дітей, і для дорослих, — розповідає Надія.

Були і курйозні моменти. Надя усміхається:

— Були й такі чоловіки, що джипом приїжджали. А ми жінок брали більше — то на нас скарги писали.

Потім виграли грант — конкурс «Варто 11.0» — і вклали два мільйони гривень у приміщення, де спочатку були лише поштукатурені стіни. Зробили все. Найближчий спортзал до того — у Яворові.

До проєкту долучилися ще двоє ветеранів АТО. Володимир Хлян — тренер і водночас староста Чернилявського старостинського округу. Богдан Гриценко — шестиразовий чемпіон України з пауерліфтингу, тренер з ДЮСШ у Новояворівську.

Богдан прийшов до залу із сумнівами. Після поранення під Сіверськом у 2022 році — важка операція в Бахмуті, потім у Дніпрі, потім у Києві — він втратив зір на одне око. Довго не міг позбутися відчуття, що на нього усі дивляться.

— Казав мені: не знаю, чи піду до вас, бо в мене шрам на голові — люди дивитись будуть, — згадує Надія.

Але прийшов. Тепер тренує дорослих у Краковці і дітей у Яворові.

Невропатолог радив йому не займатися спортом — лише ходити кілька кілометрів і дивитися на природу. Але рух і природа врешті і стали його терапією.

— Коли адреналін зашкалює — потім без нього важко, — каже Богдан.

Те саме відчував і Іван. Щоб полегшити стан, пробував навіть укуси бджіл — і каже, допомогло. Але спогади нікуди не зникають.

— Нема такого, щоб спогад про війну пропав. Він є. І щороку десь вилазить, — каже Надія.

Вона ж зауважує: чоловіки з їхнього кола не звикли визнавати, що мають проблеми. Антидепресанти спочатку допомагають, а потім — ні.

Володимир Хлян теж пройшов своє. Після АТО — панічні атаки, проблеми зі здоров'ям. Антидепресанти не рятували. Тоді сам почав відновлюватися — природою, холодною водою з урочища Студинець, спортом.

— Спорт і загартовування тримають. А то є ж і алкоголь у хлопців, і ще щось, — каже він без прикрас.

Про загиблих він теж говорить відкрито: в їхньому колі є молодий хлопець, який замкнувся і вчинив суїцид. Кожного по-своєму вдарило.

— Не питати, чи ти когось убивав. Питати — що ти там робив. Спілкуватися як зі звичайною людиною. Не замикатися в собі. Сім'я — найголовніша підтримка, — переконаний Хлян.

Дружина Івана згадує: коли чоловік повернувся з АТО, він для сім'ї ще довго був десь там — на підсвідомому рівні. До 2022 року в кутку лежав складений рюкзак і бронежилет. Коли почалося повномасштабне, він хотів іти знову. Вона відмовила. Наступного дня — знову складений рюкзак. Тоді вирішили: все, що накопичилося, — віддали хлопцям на фронт.

Спогади про армійське братерство також живі. Раніше 1 вересня, у день воєнної розвідки, хлопці збиралися разом. Тепер — вже маленьким колом.

— До 2022 року так було. А тепер вже по-іншому, — каже Володимир тихо.

У залі немає пафосу і плакатів. Є тренажери, масажний кабінет, живі люди і розмови без зайвих слів. Іван каже просто:

— Ветеран приходить до нас — і нормально спілкуємося.

Мабуть, це і є головне, що може дати такий простір. Не лекція про реінтеграцію. А місце, де можна прийти і бути собою. Люби себе — і про тебе подбають.

Цей матеріал створено в рамках проєкту IDEM e.V. за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини