Він не здався і ПЕРЕМІГ…

УПА – найгероїчніша армія світу яка самовіддано боролась за створення української незалежної держави. Вивчаючи її історію, натрапив на дивовижний факт ГЕРОЇЗМУ простого бійця, збагнути який надзвичайно важко. Останнім повстанцем був надрайоновий провідник ОУН Ілля ОБЕРИШИН із Збаражчини, що на Тернопільщині. Він не склав зброї, не підкорився людиноненависницькій владі більшовиків і, хоч одинокий, змучений, але ПЕРЕМІГ! Його спогад, як коротенький звіт про героїчне життя. Судіть самі шановні читачі.

        «У 1951 році друзі мої загинули. Я залишився сам, без будь яких зв’язків.  Ходив на запасні пункти зустрічей – але і там ніхто не з’являвся. І там усі загинули. І тоді я вирішив піти у глибоке підпілля. Порвав усі зв’язки з цивільними людьми з якими був зв’язаний під час визвольної боротьби. Зберіг зв’язки лише з тими з них, кому довіряв на сто відсотків. Таких було п’ятеро. Одному з них порадив вступити до компартії. Його обрали головою колгоспу. Невдовзі він став передовим господарником області, орденоносцем. А там і членом обкому партії. Такі люди, як він, підтримували мене матеріально, за що я їм глибоко вдячний і сьогодні.

      Сорок років я не спав у ліжку. Постійно кочував з місця на місце. В області немає такого села де би я не ховався. В літку в селянському одязі на базарах Тернополя, а взимку – де доведеться, в основному на горищах, у соломі. Адже до хати не можна було заходити ні до кого - там з’явилися зяті, невістки, онуки… Вважаю своїм вдалим тактичним ходом і те, що протягом 48 років підпілля я не підтримував жодних зв’язків з родичами, не з’являвся у своєму селі, краї.

      У п’ятдесятих роках чекісти почали посилено розшукувати мене. Моїх родичів часто арештовували, тягали на допити. Але вони нічого не знали про мене. Уже в сімдесятих мене шукали навіть по концтаборах, у країнах Західної Європи і Америки. Але – даремно. А я хотів на зло їм жити якнайдовше – нехай шукають. Вони нюхом чули, що я живий і не припиняли пошуки до останніх днів існування КГБ. Та як лише 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по радіо почув результати українського референдуму – зрозумів, що не їх величезна сила, а я, одинокий, змучений – ПЕРЕМІГ! Перемогли мої товариші які віддали життя за Україну. Прийшов до Тернопільської крайової організації Руху і представився. Там на мене подивилися як на того, що повернувся з того світу…»

    Що добавити? Слів НЕМАЄ і усвідомити теж дуже важко! Людина пожертвувала життя заради ідеї і таких було тисячі, але цій пощастило, бо Господь її вів… Будьмо гідними своїх ПАТРІОТІВ й пам’ятаймо про них завжди, вони того варті, повірте.

Богдан ВІВЧАРИК. Голова Братства ветеранів ОУН і УПА Волинського краю.

4 жовтня 2026 р. м. Луцьк