Палаюча земля

Привиди війни у парку, який на лінії вогню

Стоячи на пагорбі серед красивої природи на території регіонального ландшафтного парку «Клебан-Бик», можна побачити труби підприємств і терикони на окупованій українській території. У гарну погоду видно Горлівку, нашу, українську, тимчасово окуповану 1-им армійським корпусом РФ. Сам парк «Клебан-Бик», хоч і розміщений на підконтрольній Україні території, проте постраждав під час військових дій і має про це такі спогади як окопи, ходи сполучення, бліндажі, фортифікаційні споруди. Все це поступово зрівнюється з землею, а місцевий люд не налаштований законсервовувати бліндажі і робити їх об'єктами туристичними чи історичними, хоча, поїхавши у Львів, привозять звідти спогади про «Криївку».

Сьогодні парк відновлює рослинний покрив, слідів пожеж від війни фактично не видно. Хоча внаслідок війни постраждало близько 60 об’єктів природньо-заповідного фонду. Зараз працівниками установи розроблено туристичні стежки, соснами засадили території, звідки люди брали пісок. Тут можна зустріти грибників.

Територія парку являє собою ніби гірську місцевість на обох берегах Клебан-Бикського водоймища, що в усті річки Бичок (притоки ріки Кривий Торець). Рослинність парку своєрідна. Для нього характерні дуже сухі яружні ліси й каменелюбна сухостійка рослинність. Повсюди червоніють кущі глоду та шипшини.

Фортифікаційні споруди у парку Клебан-Бик, що перетинають екологічні стежки, нагадують про нашу лінію оборони, яка йшла тут у 2014 році.

Для краєзнавців та екскурсоводів територія парку – справді важлива складова життя громади. Тут чудові оглядові майданчики, панорамні види, сюди може приїжджати туристів не менше, ніж на наш Буцький каньйон, що на Маньківщині.

Волонтер, голова ГО «Твоє нове місто» Володимир Єлець каже, що в Клебан-Бик треба їхати навесні чи восени. Мовляв, тоді природа найкраще розмальовує барвами краєвид. Загалом тут 600 видів рослин. Навесні, наприклад, дуже гарно розцвітають півонії.

Вхід на територію парку вільний. Охорона намагається ловити браконьєрів, які ласі, зокрема, до місцевих водних угідь. До слова, тваринам добре не лише тут, а й на інших просторах області. Слід нагади, що полювання на Донеччині заборонене з початку війни – з 2014 року. Будь-який постріл відразу привертає увагу як військових, так і поліцейських.

Тут, у парку, можна побачити Дружківські скам'янілі дерева, що свого часу втрапили в тop-100 всеукраїнського конкурсу «Сім природних чудес України». Це дерева віком близько 250 мільйонів років. Мабуть, росли ще за часів динозаврів. Деякі з уламків зберегли не тільки форму, але й внутрішню структуру рослини, за допомогою якої можна впізнати араукарію — достатньо рідкісне в наш час вічнозелене хвойне дерево. До слова, таке явище можна спостерігати в нас і американській Аризоні.

Кажуть, що десь серед цих красивих територій загубилася хатинка Януковича, до якої не було під’їзних шляхів, але видно було прокладену ЛЕП.

Загалом, ландшафний парк хоч і є своєрідною родзинкою Донбасу, проте туристів сюди їде небагато – люди бояться війни, яка поблизу. Що ж до фахівців, то вони зараз переймаються не лише збереженням згаданого парку, а й природоохоронними територіями, які зараз на окупованій землі.

– Початок збройного конфлікту практично паралізував багато аспектів природоохоронної діяльності на сході України. Втрачена архівна інформація, нема екологічного моніторингу, забруднюються землі, порушується ландшафт природньо-заповідного фонду. Численні об’єкти природно-заповідного фонду постраждали від будівництва фортифікаційних споруд, вирубки лісових насаджень, лісових і степових пожеж, – каже заступник директора та один з засновників екологічної мережі «Зої» (міжнародної некомерційної організації зі штаб-квартирою у Женеві) Ніколай Денісов.

До слова, «Клебан-Бик» – це чи не єдиний шматочок природи на Донеччині, де можна подихати свіжим чистим повітрям. Вже далі маємо промислові об’єкти, які мають зовсім інший, відмінний від цих місць у парку запах. На екологію області тисне потужне промислове виробництво, адже це техногенно навантажений край. А зараз, через окупацію частини територій, потрібно говорити про можливу катастрофічну ситуацію на сході України. Тож цей парк – такий собі оазис серед пустелі.

Так пахнуть гроші

«Так пахнуть гроші», - кажуть вам, коли ви втрапляєте на авдіївський коксохімзавод. Тут своєрідне повітря. Звідси виходять чорні робітники, тут горить, димить, виходить пара. У повітрі – запиленість, загазованість. Тут працює більше 3,5тис людей.

Площа заводу 370 га. Це один із найбільших виробників коксу в східній Європі. Кокс беруть металургійні заводи. Збоку це схоже на те, як ми уявляємо пекло. За температури 1200 градусів вугілля фактично стає коксом. 8 коксових батарей справляють апокаліптичне враження. Тут чергують карети «швидкої» і є своя пожежна частина.

2014 року завод уперше обстріляли, снаряд втрапив у сховище бензолу, яке, на щастя, було порожнім. Горіло три доби. Страшно подумати, що було б, якби сховище було в цей момент заповнене. На територію потім ще попало 320 снарядів. За час війни 12 заводчан загинуло і двоє з них – безпосередньо на робочому місці.

Завод потребує для роботи багато води. Він бере 255 млн кубічних метрів щороку, 600 кубів на годину. Води бракує: водогін, який проходить через територію окупантів, перебито. Тому доводиться повторно використовувати технічну перероблену воду. Відбувається її засолювання. Тож тут уже б'ють свердловини. Скоро відкриють п'ять... Наразі ж відходи виробництва потрапляють у накопичувачі, які потім так і стоять серед територій як пам’ятник виробничим потужностям.

А поки завод творить тут світ. Він переробляє міські стоки, дає місту Авдіївці тепло, бере собі міське сміття на власне сміттєзвалище, а це тисячі тонн.

Попри небезпеку війни, трудовий колектив зберіг виробництво. Враховуючи, що Авдіївський коксохім є містоутворювальним підприємством, тяжко прогнозувати долю міста, якщо завод припинить роботу.

Про це вже треба кричати: підтоплення шахт регіону впливає на геологічну стійкість ґрунту

Авдіївський коксохім – приклад відкритості підприємства, яке розташоване на підконтрольній нашій українській владі території, регулює свою роботу згідно законодавству. Водночас безліч підприємств, шахт залишилися на окупованих територіях. І якщо порушення природньо-заповідного фонду людей лякає менше, то збої у роботі певних потужних підприємств або затоплення шахт має тривожити кожного. І сторону агресора зокрема. Адже вже зараз, за даними моніторингової місії ОБСЄ, там затоплено 39 шахт. Про це говорить експерт з екологічної безпеки та моніторингу навколишнього середовища Дмитро Аверін.

– З початку бойових дій зупинила роботу частина постів контролю якості поверхневих вод, через припинення енергопостачання, руйнування інфраструктури затоплюються шахти, а це, зокрема, призводить до осідання ґрунту, що може призвести до виводу з експулатації об’єктів міської інфраструктури. Найбільше хвилювань через шахту «Юнкор», у якій у радянські часи було підірвано атомну бомбу, і тепер є загроза витоку радіації в шахтні води. 247 підприємств зазначили порушень, серед них – хімічно небезпечні, – звітує Дмитро Аверін.

Фахівці визнають, що до непідконтрольних територій доступу вони не мають. Тож що там насправді коїться з шахтами, говорити важко. А якщо вода в котрійсь з шахт підніметься до рівня 200 метрів, то далі може змішатися з поверхневими водами і потрапити в колодязі тощо. До слова, на кількісному рівні ймовірні хімічні наслідки можливого контакту шахтних вод з природними водами Донбасу поки до кінця не вивчено…

Потенційними джерелами небезпеки є накопичувачі промислових відходів, які уже одним лиш своїм виглядом створюють апокаліптичну картину. Там тисячі тонн відходів, мільйони тонн шламу, а це фенол, сполуки сірки, вуглеводні… Ці об’єкти поділяються на «хвостосховища», «шламонакопичувачі» тощо. І рідина може загорітися, якщо туди втрапить снаряд. Також є ризик забруднення суббассейну річки Сіверський Донець. Далі речовини з хімнакопичувача можуть поплисти притоками річки по Україні та втрапити також в Росію. Подібна ситуація мала місце після Другої світової війни.

Водночас керівник компанії «Екоплатформа» Ірина Ніколаєва каже, що за нормальних цивілізованих умов є можливості відновлення територій – через переробку та нейтралізацію відходів. На таких територіях згодом можна облаштовувати складські приміщення тощо.

– На обговоренні з фахівцями з східного регіону вже звучить інформація, що в Єнакієвому і Горлівці, наприклад, підводні води затоплених шахт піднімаються до рівня ґрунтовихводу знизу. І потім змішуються з водами, які в колодязях, в колонках... Цифр нема. Щоб мати цифри, треба чіткий моніторинг. Це гроші, це політична воля. До окупованих територій не всіх моніторів пускають. Що там робиться - не завжди ясно. Джерела кажуть, води з накопичувачів заливали поля... а це купа назв з таблиці хімічних елементів... Водночас, якщо земля все це бере, то потім стоки йдуть і в Сіверський Донець та його притоки. Далі може йти у води Росії і України... Ви уявляєте масштаб? – каже голова ГО «Твоє нове місто» Володимир Єлець.

Як мовиться у звіті «Оцінка екологічної шкоди та пріоритети відновлення довкілля на сході України», датованому 2017 роком, польові дослідження показали значне, в порівнянні з даними 2008 року, забруднення нерадіоактивним стронцієм і барієм донних відкладів Карлівського і Клебан-Бицького водосховищ; ці речовини використовуються у промисловості, в той же час, вони також відомі як стандартні складові сучасних боєприпасів. Cистематичне перевищення в місцях бойових дій вмісту забруднювальних речовин у ґрунтах над фоновими концентраціями в 1,1 – 1,3 разу було відзначено для ртуті, ванадію, кадмію, нерадіоактивного стронцію і гамма-випромінювання.

На основі досліджень у ОБСЄ пропонують українській владі рекомендації щодо короткострокових та довгострокових дій із подальшого аналізу і оздоровлення екообстановки. Зокрема, радять зміцнювати співпрацю між природоохоронними органами та Управлінням цивільного-військового співробітництва ЗСУ. От лише як вирішити питання з природоохоронною діяльністю в окупованих територіях, у звіті не сказано.

Назарій Вівчарик, дякую координатору проектів ОБСЄ за можливість довідатися багато нового