Вівчарик: Чи захистить влада журналістів?

Думки навіяні слуханнями у Верховній Раді України

6 листопада у Верховній Раді Україні відбулися парламентські слухання, присвячені безпеці діяльності журналістів. Цікаво, що вони збіглися з Міжнародним Днем припинення безкарності за злочини проти журналістів. Отже, йшлося про проблеми, пов’язані з безпекою працівників медіа і шляхи їх вирішення. Слухання на цю тему не проводилися принаймні десять років. І не тому, що нема про що говорити – журналісти як були незахищені раніше, так і незахищені нині. Та схоже, що для будь-якої влади це не найнагальніша проблема. І от, нарешті… Можливо, дотиснув усіх голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко, для якого безпека колег є пріоритетом у діяльності Спілки.

У Верховній Раді затишно і безпечно

Звісно, було цікаво дізнатися, як нова влада збирається міняти ситуацію на краще. І мені пощастило побувати на цьому заході у складі делегації журналістів Черкащини, почути все, так би мовити, з перших вуст.

На жаль, зустріч залишила більше запитань, аніж відповідей. Хоча Верховна Рада сподобалася. Як приміщення. Я був тут уперше і скажу, що для плідної роботи депутатів, для їхнього комфорту все зроблено на найвищому рівні. Напевне, вони почуваються у цій залі затишно і в повній безпеці. Тож недарма так прагнуть потрапити сюди ще і ще. Не раз чув, як люди казали: і що їм там медом намазано?! Намазано, ще й товстим шаром.

Не дивно, що перший же депутат, якого я зустрів у цьому чудовому приміщенні був парламентський старожил Нестор Шуфрич. Пам’ятаю, як він не пройшов у 2002 році повторно на виборах до Верховної Ради по своєму рідному округу на Закарпатті, та вкусивши вже депутатського хліба, дуже не хотів його втрачати. Аж тут відкрилася вакансія в Черкасах. І у нас він до Парламенту пройшов, зробивши геніальний хід: вручив майже всім виборцям по 20 гривень. Про це багато з них без усякого сорому розповідали на камеру. Таким чином Шуфрич показав усім, чого наші люди варті, ще й став Народним депутатом. А двадцятигривневу купюру ще довго в Черкасах називали „несторкою”…

Скориставшись нагодою, я запитав пана Нестора, який склад Верховної Ради, на його думку, якісніший і професійніший – попередній чи нинішній? Він задумався, а тоді сказав: „Минулий міг, але не хотів, а нинішній хоче, та не може. Як на мене, нинішній таки кращий”…

Між тим, залу заповнював веселий гомін журналістів, які радісно уявляли з себе слуг народу (мається на увазі не однойменна партія, хоча…). Тож хвилин зо двадцять усі завзято фотографувалися. Деяким щасливчикам вдалося навіть зафіксувати себе у кріслі спікера парламенту. Та невдовзі з’явилася якась вагітна жіночка, котра розігнала чергу з бажаючих увіковічнити себе в тому магічному кріслі. Тож я, грішний, зобразив на пам’ять нащадкам з себе тільки депутата, що виступає на трибуні.

Про відповідальну журналістику розповідали не дуже відповідальні політики

Ейфорію зупинив впізнаваний з телевізійних репортажів сигнал, у президії з’явилася заступниця голови Верховної Ради Олена Кондратюк і оголосила про початок роботи. Першим на трибуну для виступу піднявся… звісно ж Нестор Шуфрич. Адже він тепер не просто Народний депутат (наразі від „Опозиційної платформи – За життя”). Шуфрич – голова парламентського комітету з питань свободи слова! Призначенню його на нову посаду не завадило й те, що в січні 2014 року він голосував за „Закони про диктатуру”, тобто фактичне запровадження цензури, що в січні 2018 року голосував також проти Закону про визнання українського суверенітету над окупованими територіями Донецької та Луганської областей, що полюбляє розпускати кулаки. І бив не лише свою дружину, а й колег. Та, мабуть, всі ці негарні, як на мене, вчинки пан Нестор пояснює для себе свободою самовираження і слова. А колеги, мабуть, вирішили, що то ж було раніше. Тому тепер на вигляд дуже сумирний Нестор Шуфрич розповідав журналістам з трибуни Верховної Ради, що за статистикою НСЖУ найчастіше вони страждають від нападів посадових осіб, чиновників і депутатів. Дуже показово, чи не так?

Він також повідомив, що робоча група очолюваного ним комітету склала рекомендації „щодо змін в системі правоохоронних органів, законодавстві та настанови для самих журналістів”, щоби створити умови для розвитку незалежної та водночас відповідальної журналістики.

Начебто все логічно. Однак мене останні слова з вуст пана Нестора насторожили. Бо я не знаю, який зміст він вкладає у поняття „відповідальна журналістика”. Адже Шуфрич є близьким і давнім соратником Віктора Медведчука, який володіє групою телеканалів, зокрема „112” та NewsOne діяльність яких важко назвати „відповідальною журналістикою”. За даними моніторингу ГО „Детектор медіа” вони систематично відтворюють пропагандистські меседжі, що просуваються російськими федеральними каналами, тобто є ворожо пропагандистськими до України і маніпулятивними.

Як би там не було, Шуфрич у своїй промові навів і конкретну жахливу статистику: з 1993 по 2019 роки в Україні вбито понад 60 журналістів (якщо вже точно, то 68). Тобто це вже не надзвичайний виняток, а звичайне явище…

– 92 відсотки злочинів проти працівників ЗМІ залишаються безкарними, – додав ще пан Нестор. – Лише кожна 12-та справа про напади на журналістів доходить до суду. А підсудні, як правило, навіть після побоїв та псування дорогої техніки відбуваються штрафами – близько тисячі гривень.

Черкащани помітні і в політиці, і в журналістиці

Що тут заперечиш? Кожен нормальний журналіст хоча б раз у житті відчував на собі тиск і несправедливе ставлення. Тож працівники медіа навели у своїх виступах з трибуни Верховної Ради власні кричущі випадки порушення їхніх прав, розповідали і про загиблих колег. Тому, приміром, коли Шуфрич згадував про вбивства Вадима Комарова, Павла Шеремета, Катерини Гандзюк, Олеся Бузини, редактор газети „Черкаський край” і голова Черкаської обласноїорганізації НСЖУ Тетяна Калиновська нагадала, що на Черкащині за роки незалежності через професійну діяльність загинули аж чотири журналісти. Зокрема, Ігор Грушецький, Микола Ракшанов, Василь Сергієчко і згадуваний вже Вадим Комаров. Хід розслідування останнього злочину пообіцяв контролювати Президент Володимир Зеленський.

– Це найбільш резонансні злочини проти наших колег, пов’язані з журналістською роботою, – підкреслила Тетяна Калиновська. – Тут працювали вбивці, найняті кимось із сильних світу цього. А скільки злочинів, проявів агресії здійснено черкаськими стражами порядку, які мають захищати законні права громадян, у тому числі журналістів, котрі виконують професійні обов’язки!

– Погрози у соцмережах і смс, недопуск до публічних заходів, хамство до журналістів з боку чиновників уже навіть не вражають, – продовжувала Тетяна Калиновська. – Зовсім недавно, 2 жовтня цього року журналіст інтернет-видання „Прочерк” Назарій Вівчарик повідомив Черкаський відділ поліції про неправомірні дії з боку колишнього працівника цієї структури. За вказаним фактом проводиться перевірка.

Пані Тетяна, як, власне, і всі притомні люди, переконана: безкарність підбадьорює злочинців на подальші напади на журналістів і не тільки, оскільки вони розуміють, що не постануть перед судом або обійдуться незначним покаранням.

Чи всі, хто називають себе журналістами, заслуговують захисту?

І подібних фактів з трибуни Верховної Ради було наведено десятки. А що ж говорили з  цього приводу представники влади і правоохоронних органів?

Нестор Шуфрич нагадав, що напади на журналістів у нас прирівнюються до нападів на правоохоронців. Але на посмішки присутніх тут таки додав, що самі правоохоронці не дуже реагують на заяви журналістів про погрози та не завжди розцінюють побиття як напад на журналіста, а кваліфікують його як хуліганство.

Міністр культури, молоді та спорту України Володимир Бородянський наголосив, що потрібен баланс між захистом інформаційного простору і свободи слова. І пригрозив журналістам кримінальною відповідальністю за розповсюдження маніпулятивної та неправдивої інформації. Знову ж незрозуміло, який зміст він вкладає в ці поняття. Адже за таким формулюванням можна відправити до буцегарні чи не всіх наших політиків.

А от народна депутатка Ольга Василенко-Смаглюк говорила про те, що разом із депутаткою Олександрою Устіновою вирішила зареєструвати слідчу комісію, яка буде досліджувати процес купівлі-продажу каналів підконтрольних Медведчуку та їх вплив на українців. „Інформаційні канали – це також зброя і поки не зовсім зрозуміло, в чиїх вона руках”, – додала пані Ольга.

Про необхідність постійного діалогу між владою і журналістами, правоохоронцями і журналістами якось і не йшлося… Добре, що хоч виконавчий директор ГО „Інститут масової інформації” Оксана Романюк закликала владоможців звернути увагу на потребу системного діалогу між представниками правоохоронних органів та судової влади на найвищому рівні.

Цікаву і контроверсійну для багатьох присутніх думку висловила заступниця шеф-редактора порталу „Детектор медіа” Світлана Остапа, яка вважає, що навряд чи заслуговують захисту журналісти, які порушують базові цінності, основи етики, стандарти професії.

Може саме тому і не торкнулися мого серця нарікання журналістки „1+1” Наталії Нагорної на Нестора Шуфрича. Мовляв, дехто з її колег відмовився виступати у Верховній Раді через те, що головою комітету свободи слова є нечемний і проросійський Шуфрич. Але ж і її колеги на минулих президентських виборах не раз порушували не лише стандарти журналістики, інколи вони поводили себе просто непорядно. Тому претензії щодо порядності когось саме від них видаються нещирими. Тим паче, що генеральний директор медіа холдингу „1+1 медіа”, а нині Народний депутат від „Слуги народу”, Голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Олександр Ткаченко, на слуханнях виступав. Він запропонував застосовувати санкції щодо збиткових ЗМІ. А щоб обмежити вплив власників на медіа, всі журналісти, як вважає пан Олександр, повинні отримувати зарплату не в конвертах і платити з них податки. „В новому законі про медіа, який ми збираємося винести комітетом вже до кінця цього року, ця ідея також знайде своє відображення”, – сказав він. Отже, як і більшість промовців, говорив гарно, але як мені забути, що телеканал „1+1”, яким донедавна керував Олександр Ткаченко, регулярно обстоює бізнес-інтереси свого власника Ігоря Коломойського, і під час виборчих кампаній 2019 року надавав посилену підтримку партії „Слуга народу”?! То пан Ткаченко принциповий лише у ставленні до інших власників медіа?

Захищати журналістів будуть і ті, котрі слухання проігнорували…

Щоправда на слуханнях пан Ткаченко заявив і наступне:

– Ми з колегами зі „Слуги народу” будемо пропонувати таке рішення – злочини проти журналістів, оскільки це є четверта влада, мають розглядатися окремо. Принаймні на рівні генерального прокурора Рябошапки ми обговорювали питання створення спеціального прокурорського підрозділу, який буде розслідувати справу проти журналістів. На рівні міністра внутрішніх справ Авакова – про створення спеціальних слідчих груп.

Його підтримав заступник Міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко, який додав, що інформація про це висвітлюватиметься окремо.

– Із завтрашнього дня на сайті МВС з’явиться спеціальний розділ про злочини проти журналістів та хід їх розслідування, на якому буде об’єктивно висвітлюватися інформація про статистику і те, на якому етапі розгляду перебувають ці справи, – сказав він.

Антон Геращенко  також висловив сподівання, що такий підрозділ буде створений і в Генеральній прокуратурі. Дав би Бог! От тільки ніхто з прокуратури на парламентські слухання не прийшов і Ткаченка з Геращенком не чув… Хоча я погоджуюся з ведучою „Громадського” Анастасією Станко, яка вважає, що нагромадження структур справі не допоможуть. „Якщо б статтю 171 ККУ (Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів) таки нормально застосовували, цього було б достатньо”, – переконана вона.

І дійсно, що толку в усе нових і нових структурах, якщо влада і судді дуже часто просто закривають очі на злочини проти журналістів. Навіть Нестор Шуфрич, який збирається кістьми лягати на наш захист і той не зміг нещодавно відповісти на запитання, які статті Кримінального кодексу захищають журналістів. Може тому, що про нас влада згадує лише тоді, коли ми їй потрібні, або коли надто дошкуляємо?

Журналісти незахищені. А українці інших професій?

Виступили на слуханнях і гості. Так Голова Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні Матильда Богнар зазначила, що з листопада 2017 року місія зафіксувала 96 нападів та актів залякування журналістів, та активістів в Україні. Вона звернула увагу на те,  що розслідування таких справ часто затягується, і порекомендувала депутатам створити окрему тимчасову слідчу комісію, яка б займалася такими злочинами. Тобто ще одну структуру… Мабуть заразилася у нас цією пошестю.

А директор Представництва Freedom House в Україні Метью Шааф  звернув увагу на відсутність результатів гучних справ проти журналістів в Україні і особливо наголосив на потребі фізичного захисту журналістів в Україні та захисту від тиску на них.

У цьому він повністю суголосний з головою Національної спілки журналістів України, членом виконкому Європейської федерації журналістів Сергієм Томіленком, який діяльність, спрямовану на фізичний захист журналістів визначив, як уже мовилося,  пріоритетною в роботі очолюваної ним Спілки. Треба віддати належне наполегливості і послідовності пана Сергія у відстоюванні цієї лінії. От і з трибуни Верховної ради він не лише процитував слова колишнього голови НСЖУ Ігоря Любченка про те, що цензура кулі і зашморгу – то найжорстокіша форма цензури, а й сказав і таке:

– Воювати з пресою та свідомо не захищати журналістів – означає одне – це свідомо скорочувати термін свого перебування при владі. Починати потрібно з безпеки. Захистіть базову цінність – життя і здоров’я українського журналіста. Спочатку безпека – а потім лякайте.

Говорячи про безпеку журналістів, ми не ділимо їх на своїх і чужих, правильних і неправильних, патріотичних чи неугодних. І ми закликаємо працівників медіа, підтримайте свого колегу, який постраждав від нападу, навіть, якщо ви не розділяєте редакційну політику його медіа. Тоді і вам допоможуть, коли ви будете в біді. Солідарність та слово – це єдина наша зброя, єдиний наш захист у боротьбі із безкарністю.

Він також запропонував Верховній Раді проводити слухання щодо безпеки журналістів щороку, а в МВС, прокуратурі та інших правоохоронних органах визначити повноважних осіб, які будуть нести персональну відповідальність за розслідування злочинів проти журналістів і доведення їх до суду.

Звісно, безглуздо говорити, що безпека журналіста – то несуттєво. Проте, як би я не поважав Сергія Томіленка, усе ж маю на цю проблему свою, дещо відмінну точку зору. Приміром, мене ще 2015 року пограбували, винесли все цінне з квартири. Злодіїв упіймали, але досі не засудили. Я постраждав як журналіст, чи як звичайна людина?

Звісно, можна припустити, що зловмисники начиталися моїх матеріалів і щось мали проти мене, як журналіста, тож відомстили таким чином. Або, що думали нібито всі журналісти багаті (є ж іще серед нас наївні люди…). Однак гадаю, що цей злочин не пов’язаний із моєю професійною діяльністю. Зрештою, крім мене злодії обікрали ще силу силенну інших людей, не журналістів. Тому, якщо журналіст постраждав під час виконання професійних обов’язків, або йому перешкоджали їх виконувати, – це одне. Але ж нерідко журналісти страждають не тому, що вони журналісти, а тому, що злочинців у нас багато. А правоохоронна і судова система до них на диво толерантна. Тому, як на мене, ми маємо насамперед зосередитися на проблемі беззахисності всіх українців, а не лише власної. Інакше ми розпорошуємо свої сили і в якійсь мірі налаштовуємо проти себе інших людей. Беззахисні у нас всі, хто не у владі, але не всі мають ті можливості, того доступу до ресурсу мас медіа, який маємо ми.

Проте ми навіть не солідарні у відстоюванні своїх прав... Журналісти можуть знищити будь-якого нечистого на руку посадовця, що зарвався, просто „забувши” про нього. Але ми беремо інтерв’ю, запрошуємо в студії політиків і депутатів, які обґрунтовано підозрюються у найгірших злочинах. Цим ніби даємо їм індульгенцію, продовжуємо публічне життя, що є для політика найважливішим.

Ми також не піддаємо справжній обструкції продажних суддів і прокурорів. Більше того, дуже часто ми самі продаємося, то чого ображаємося, коли нас порівнюють з представниками найдавнішої професії?

Між тим, наші сусіди, знайомі, родичі часто потерпають від несправедливості більше за нас. Чи всі з нас уже й пам’ятають, що в країні війна на якій гинуть не лише військові? Навіть міжнародний кримінальний суд (МКС) у листопаді 2016 року постановив, що війна на сході України – це „міжнародний збройний конфлікт між Україною та Російською Федерацією”. Організація об’єднаних націй збільшила офіційно свою оцінку кількості жертв війни на сході України до 13 тисяч, а понад 30 тисяч – поранені. Оцінка кількості загиблих включає близько 3300 цивільних осіб, які були вбиті з часу російської агресії на сході України, яка почалася в квітні 2014 року. Чи багато у наших ЗМІ нарисів, розповідей про Героїв, які рятують країну і дають нам можливість жити спокійно, забувши про війну, проводити слухання і плакатися на нещасну долю?

За 20 років незалежності в Україні було вбито 31 тисячу людей. Не на війні, це постаралися злочинці, а то й правоохоронці. Скільки ж убито за 28 років я знайти не зміг. Мабуть, цифри вже засекретили. А ми говоримо про 68 журналістів. Це теж багато, але хто скаже про решту?

Україна втратила за роки незалежності близько 500 сіл. Нас стало менше на десять мільйонів. І це лише офіційна статистика. Усі ці люди наші брати і сестри, дуже часто вони чекали на допомогу від нас, сподівалися на це. Чи завжди ми їм допомагали? Чи давали належну відсіч медіакілерам найнятим ворожою Росією, чи не чаркувалися з проросійськими пропагандистами?

Тому я згодний із заступницею шеф-редактора порталу „Детектор медіа” Світланою Остапа, котра сказала на слуханнях таке:

– Чи можна вважати перешкоджанням саме журналістській діяльності напад на тих, хто робить так зване розслідування проти бізнес-конкурента власника на замовлення самого власника? На мою думку – ні! І нехай не прикриваються ті, хто постраждав, журналістським статусом.

Влада почує журналістів тоді, коли ми будемо згуртованими

Тут, до речі, постає питання, а кого, власне, можна називати у нас журналістом? На думку пані Світлани журналістом може називати себе той, хто має основний прибуток від журналістської діяльності й дотримується Кодексу етики українського журналіста. Між тим, журналістом у нас називає себе й одіозний юрист Портнов, і дивакуватий, якщо не сказати більше, народний депутат Кива на підставі того, що вони телеведучі. Та якщо хтось з ображених плюне їм в обличчя, то це він плюне журналісту, чи провокатору? Важливою для мене є також думка справжнього гуру української журналістики, голови Комісії з журналістської етики Андрія Куликова. А він теж підкреслив, що спроба надати журналістам привілейоване становища може тільки погіршити ситуацію.

– Якщо журналісти і журналістки опиняються в привілейованому становищі – це викликає з одного боку спокусу в інших людей набути травматичну зброю, полегшений виїзд за кордон, а коли їм це не вдається – тоді виникає агресія, – говорив Куликов.

Він також нагадав, що є мільйони українців, яким ми, журналісти, не байдужі, і ми маємо бути не байдужими до них.

Отже, парламентські слухання щодо безпеки діяльності журналістів в Україні таки відбулися, і це, напевне, найголовніший підсумок цього дійства. Особисто я на ньому не відчув, що влада почула журналістів, а всі ми не почули чогось дуже обнадійливого. Не відчув я і одностайності в рядах працівників медіа, прагнення до згуртованості, солідарності. Це, зокрема, яскраво продемонструвало ставлення колег до ще одного  уродженця Черкащини, власного кореспондента Укрінформу Романа Сущенка, якого нещодавно визволили з російського полону, в якому той поводився дуже гідно. Коли він вийшов на трибуну, більшість присутніх встали, аплодуючи герою. Але деякі журналісти залишилися сидіти… До речі, за його визволення боролися українські та міжнародні правозахисники, але далеко не всі українські журналісти.

Тому і здається мені, що нічого у нас, на жаль, не поміняється, допоки ми справді не згуртуємося, а також не збагнемо, що є частиною великого Українського народу, який маємо гідно представляти і захищати, з яким маємо солідаризуватися. А він тоді з більшою повагою ставитиметься до нас. І тоді усі разом ми, можливо, зможемо захистити себе. Бо, як казала у Верховній Раді Тетяна Калиновська, журналістів переслідували завжди, за всіх влад.

Власне про те, чого варте були ці слухання, переконливо свідчить Указ № 837/2019 „Про невідкладні заходи з проведення реформ та зміцнення держави”, оприлюднений на сайті Президента 8 листопада, тобто вже після слухань. У ньому серед іншого Володимир Зеленський доручив Кабінету міністрів України до кінця 2019 року розробити та внести на розгляд Верховної Ради законопроект щодо врегулювання діяльності медіа в Україні, де передбачити, зокрема, стандарти новин. Хоча згодом Володимир Бородянський і назвав це „термінологічним непорозумінням”, факт залишається фактом, а Бородянський не Президент.

Тому цілком логічно, що очільник НСЖУ Сергій Томіленко в ефірі Українського радіо заявив: законодавче регулювання новин є жорстким обмеженням інформаційної діяльності. Закон не може прописувати стандарти новин. Вони регулюються професійними стандартами.

Уже одне це свідчить, що марне загравати з владою. Влада завжди потребуватиме журналістів ручних і, на жаль, знаходитиме таких.

Найбільша небезпека для діяльності журналістів іде саме від влади, яка, крім заяв, не робить майже нічого, щоби журналісти і справді були захищеними, як і інші категорії населення. Тому тільки солідарною, одностайною позицією ми можемо її змусити рахуватися з нами і виконувати свою функцію. Та, схоже, насьогодні це з області фантастики.

Олександр ВІВЧАРИК

Фото автора