Розмови в гаражі (оповідання)
Прохолодно надворі і вранішній туман. Мабуть, це погода натякає на прихід зими.
Мишко підкидав у буржуйку якісь сухі галузки, тоді товк просякнуті мастилом ганчірки і врешті обережно вкинув усередину сірника. У металевій буржуйці неголосно, але упевнено, бухнуло і полум’я почало нагрівати гараж.
Цей гараж стояв у старому кооперативі міста, ряди воріт немов шеренги війська вишикувалися непорушно і тихо. В очікуванні. Туман напосідав на них, торкався їх, і вони ставали мокрими. Але біля вицвілих, колись червоних, воріт номер 76 туман став танути, немов цукрова вата на язиці. І чим більше Мишко запихав дров у буржуйку, тим більше танув туман.
Тут майстри працювали вже досить давно. Мишко трудився без перерви вже років із п’ять. Вірніше шабашив, бо мав іще роботу, але то більше для галочки, для стажу, якув старі радянські часи, коли працювали окремо на пенсію, а окремо на щодень заробляли. А тут люди несли реально живі гроші. Приварив гофру – отримав тисячу гривень, поміняв мастила і фільтри – отримай 500 гривень, замінив гальмівну рідину чи поліз до дисків і колодок – ще жива копійка.
Потріскування вогню в буржуйці було якимсь сумним і Ярослав увімкнув радіо. Воно спершу теж затріщало, але потім жвавий голос почав розповідати новини єдиного марафону.
– Ярік, переключи на музику, – попросив Мишко, який не любив новини, вважаючи їх брехливою балаканиною.
Ярослав швидко перемкнув. Йому боліло десь у душі від тих новин, особливо коли ведучий спокійним голосом повідомляв про втрати на війні, абощо. До речі, поряд, біля старого великого магнітофону лежав ряд касет, інколи їх навіть ставили і вмикали. Щоправда, вибір там був ідеологічно ворожий: Газманов, Любе, Коля Басков, інші непристойні сьогодні речі. Касети не спалювали в буржуйці лише віддаючи данину часу, щоби працюючи, відчувати: час іде, не стоїть на місці.
Коли Ярослав тут робив сам, він навіть вмикав Любе. Особливо любив пісню про друзів і Комбата, але зізнаватися в цьому не хотів нікому, бо все таки розумів, що це російська пропагандистська культура. Але ж це пісні його молодості, під гітару... Одним словом, ще ті дискусії тривали в душі Ярослава.
Усівшись нову на дивані, Ярослав ще раз відсьорбнув кави. Біля нього присів Мишко і взяв свою кружку. Обоє цокнулися, немов на якомусь застіллі. Мишко вправно видобув цигарку. Диван зарипів під двома дядьками.
Навпроти на них дивилася з старого вицвілого плакату жінка в червоній хустці, яка прикладала палець до рота. Там російською було написано «Не болтай!» Мишко з Ярославом не багато й говорили. І так одне одного знали, як облуплені, що тут скажеш?
Разом з Мишком Ярослав працював пліч-о-пліч постійно. Та був час, коли Ярославу довелося взяти паузу і сходити на війну. Мишко теж намагався записатися у територіальну оборону, проте його не взяли через вік і купу болячок. І Ярослав був дядьком не першої свіжості, проте його у територіальну оборону взяли, він навіть втрапив після навчань на Донбас, звісно, не аж на нуль, тобто не на передню лінію. Прикривав з хлопцями бійців, які були на передовій, забезпечував їм справність техніки. Такий собі автобат. Це було те, на чому Ярослав добре розумівся. Однак, знову ж таки, чи то через вік, чи брак досвіду, але і його врешті списали, відправили, так би мовити, в тил. Їх бригаду частково розформували, що йому дуже не подобалося.
– Генералам видніше, сиди ото тут і колупайся в машинах, більше користі принесеш країні, – казав Мишко.
Ярослав слухав, заспокоювався, сидів, колупався. Урешті, вони вдвох дійсно безкоштовно полагодили не один позашляховик для хлопців на передок. Першу машину десь дістав депутат міської ради, на другу назбирала вся громада місцевої церкви. А Ярослав з Мишком поремонтували все, як треба. Одну з двох навіть пофарбували. Друга була і так зелена, тож цілком підходящий колір для хлопців на фронті, щоб ховатися серед зеленки. Так називали зелені насадження, лісочки-ярочки між полями на війні.
Раптом Ярослав устав і підійшов до дверей гаража, на яких була наклеєна стара політична карта світу.
– А де тут та Австрія? А ось де… Це звідси зараз машину везуть? – запитав немов у себе.
– Ага. Це ж отой фонд якимсь чином допоміг, ну, що гуманітарний центр відкрив у місті. Вони знають вихідців звідсіля, які живуть в Австрії. Тож і допомогли. Машину практично безкоштовно віддали, звісно, щоб перегнати і на ремонт гроші потрібні, – відповів Михайло.
– Та нічого. Хай привозять. Відремонтуємо. Треба ж хлопцям допомагати, –додав Ярослав.
Десь на трибуні, чи в сесійній залі такі слова вважалися б пафосними, до них була б підозра, але тут, перед радянськими плакатами, перед Мишком та вицвілими старими фотографіями родини власника гаража, якого звали Толя, слова Ярослава були цілком щирими і сприймалися без підтексту. Власне, він дійсно так вважав, що треба допомагати. Бо війна. Бо там були його друзі.
– Чув, Мішаня, а Толя не хоче нам за оренду гаража гроші пробачити? – несподівано запитав Ярослав.
Мишко поставив пусту чашку на столик і почав удягати брудні перчатки.
– То ще той жлоб! Сказав, що війна війною, а за оренду треба платити. Отак… При тому, що сам вже давно сидить у Польщі і його війна не обходить, – з цими словами Мишко поліз під не новий «Фольксваген», який стояв у гаражі і чекав свого часу.
– Ану, що тут у нас?! – поцікавився він.
– Подати? – гукнув Ярослав, вказуючи на інструменти.
Мишко підтакнув. Почалася звична робота. Адже треба було впоратися до того, як одна пані привезе свій «Хюндай», у якому щось тарабанить. Що саме, вона звісно не знала. Та байдуже, хлопці розберуться.
– А дарма Толя так до нас. Міг би якось скинути ціну. Ми ж не лише тут працюємо, а й, фактично, стережемо його гараж. Він же в нього як музей його родини, – сказав Ярослав і озирнувся.
Гараж дійсно був непростий. Адже колись Анатолій Іванович, відомий в місті автомобільних справ майстер, працював тут і рятував побиті автівки різних спецслужб: від поліції до рятувальників. Після болючого розводу він і спав тут на дивані, а для затишку поначіплював тоді ще радянські плакати та світлини родини. Колись фото були чорно-білі, а зараз стали то рудуваті, то рожевуваті. З одних дивився малий Толя, на інших він був старшим, а он вже й весілля, і з родиною, і з малою, ще школяркою, Настею.
Мишко виліз з ями, зняв рукавиці, але пальці все рівно були з чорними нігтями: бруд давно не вимивався у з-під нігтів. Від нього пахло солярою, бензином, сумішшю всіх мастил світу. Ярослав вийшов з диму буржуйки і запропонував Мишкові ще одну кружку кави. Той відмовився і пішов курити.
Ярослав побрів за ним, сьорбаючи. Після перебування на війні він постійно намагався запити тривожний стан, але кава врешті виходила з організму, а тривожний стан нікуди не зникав.
– Диви, он, їде, – зауважив напарник.
Ярослав поглянув крізь вранішній туман у кінець ряду гаражів, звідки їхала пані. Звісно, вони бачили лиш чорний «Хюндай», але обоє розуміли, хто за рулем. Чомусь ніхто цю пані не любив, чи то через бізнес, який вона вела не дуже чесно, чи через сестру, яка правдами і неправдами влізла у владу і вже не покидала високі кабінети. А останнім часом Мишко взагалі плювався, чуючи про ту родину. Якби не слово, замовлене одним підприємцем, навряд чи вони взялися б за машину. Тут була дилема: цій бізнес-вумен потрібно було негайно поремонтувати автівку для довгої подорожі за кордон, а надійних майстерень в місті у час війни було не так і багато.
– Привіт, мальчіки, не знаю, чи дзвонив Влад, але дуже потрібна допомога, – сказала пані, вийшовши на світ божий.
Вона, звісно ж, не пахла димом і мастилом, як автомайстри. Навколо неї немов розлилися в повітрі парфуми. Ярослав сильніше втягнув запах кави з кружки. Мишко напружено затяг цигарку.
– Та казав Владислав Боросович… – протягли обоє.
– А я до сестри їду, за кордон, – пояснила навіщось пані.
– Так вона ж у міськраді робить, – чи то сказав, чи то запитав Ярослав.
– Ой, зараз війна, яка міськрада? Вона у біженці подалася. Ви знаєте, яка зима люта буде? А тут війна, тривоги, відсутність електрики. Ні, їй треба там побути, бо нерви. А я вже до неї… Та вона помагає, машину он підшукала там для фронту...
Обоє майстрів мугикнули щось. Виникла пауза. Пані промовисто вказала на «Фольксваген».
– А так-так, він готовий, беріть поки його, а ми тут спробуємо «Хюндай» перебрати за день-два.
Обоє проводжали її поглядом.
– А могла б і пішки від нас піти.
– Такі пішки не ходять. Борисович казав, вона поки може брати цю машину.
Не змовляючись, завезли «Хюндай» у гараж на яму. Взялися до роботи.
– Чуєш, Мишко, але ж у нас тут немає війни, Богу дякувати, ми в центрі України. То від кого ж евакуювалася її сестра і куди?
– Та чув, що в Австрію, там і допомогу отримує… А тут їй місце у міськраді тримають. Плюс до того, вона, бач, ніби якусь машину знайшла там, прижене сюди і буде відомий на все місто волонтер.
– Ну дурдом…
– Я тобі більше скажу, – зауважив Мишко. – Місто маленьке ж, усі знають, що її сестра поки там живе і допомогу отримує як біженка. Вона отримує, і донька отримує. А тут квартиру здає за 8 тисяч гривень переселенцям!
– Як це?!
– А так! Де посій, там і вродиться. Там гроші дають, бо бідна і нещасна, і тут заробляє, а чого квартира простоювати буде?!
– Могла б пустити переселенців безплатно пожити! – Ярослав кинув роботу і просто не знав, якими словами висловити лють і обурення.
– Дурню, це ти он перся в ту територіальну оборону, захищати країну хотів. Та я впевнений, ти б і переселенців пустив безкоштовно. А тут інша порода. Подивися на неї і на сестру. Ці свого не впустять!
– Чого ж ти раніше не казав мені?!
– Ярік, а нащо воно тобі? Щоб ти оце бісився як зараз. Забудь. Завжди були люди і були такі особи, яких і людьми не назвеш. А ти бери ключ і знімай колесо, там же он бачиш, що з диском робиться, я ж поки полізу під капот, бо щось зайве в двигуні тарабанить.
Ярослав нову слухняно став до роботи, але думав про інше, про несправедливість, про щось таке, що геть не клеїлося з цим гаражем і напіврозібраною машиною.
Ураз на дворі вчергове завила сирена. Перша цього дня, але далеко не перша з початку повномасштабного вторгнення. Ярослава пересмикнуло, Мишко залихословив у бік окупантів. А тоді ненароком впустив інструмент у яму під машиною і поліз діставати. Враховуючи, що яма мала хід і переходила в добротний підвал, то Мишкові довелося лізти досить далеко, щоб таки дістати інструмент, який подзенькотів аж туди.
Дядя Толя, власне, і брав колись гараж саме в цьому кооперативі, бо тут під гаражами була велика потужна система підвалів (з претензією на бомбосховище), гаражі отримали насамперед військові пенсіонери, поліціянти. І не лише дядя Толі після скандалу з дружиною жив тут. У деяких сусідніх гаражах теж були подібні історії. Хтось тут пив з кумом, хтось зберігав закрутки на зиму, а заразом і рибальські снасті. Хтось сюди приїздив після нічної зміни і відсипався, щоб мати змогу відгородитися від усього світу. Уагалі, кожен гараж мав свою історію.
Мишко і Ярослав, як правило, не ходили до підвального приміщення, бо це не було потрібно для роботи. Лише на початку великого вторгнення Мишко тут позамітав і заніс велику каністру з водою. Мовляв, хай буде.
Коли він таки підняв ключа і розігнувся, на нього згори з криком упав Ярослав. Звісно, напарник нічого подібного ніколи не робив, але десь у глибині душі Мишко очікував, що з ним може щось подібне трапитися після перебування на війні. Відчував, що той може боротися з внутрішніми демонами, мати загострене відчуття світу... Одним словом, зірватися невідомо від чого. Як там це називають по-розумному? Наслідки стресу, абощо. Але щоб отак раптово! Мишко покотився углиб глибокого погребу-провалля, і вже збирався вилити на Ярослава весь свій гнів за такі дурні витівки, як ураз світ йому гойднувся. Щось засвистіло, а тоді загуркотіло, немов над гаражами хтось помахом чарівної палички проклав ураз залізницю і пустив потяг.
З виряченими очима Мишко хапав повітря, намагаючись зрозуміти, де стеля, а де підлога. Всі звуки злилися в один протяжний гул, пилюка встелила все навколо, а тоді несподівано стало так тихо, мов у вусі комара, як сказав би Євген Гуцало. Але Мишко був простим роботягою, Гуцала не читав, тож до складних художніх форм не вдавався. Він лаявся, намацуючи свій поперек, який криком кричав від болю. Врешті, крекчучи, Мишко встав і одразу ж ударився головою об стелю, яка чомусь стала нижчою, ніж була. Збоку до Мишка підповз Ярослав, теж так-сяк звівся на ноги і щось заговорив, але спершу напарник лише бачив, як у того відкривається і закривається рот, як у рибини, яку викинуло на берег. А тоді Мишко немов вдруге вдарився головою, коли на нього зненацька накотили всі навколишні звуки. Голова так заболіла, що здавалося лусне. Він заплющив очі, потім розплющив. Ярослав уже говорив зрозумілою людською мовою, наполягав, що їм треба вилазити, поки стеля підвалу не завалилася. Поки вони лізли крізь понівечений отвір на світ Божий, звідкись почулося виття сирен. Вилізши з того місця, де щойно був їх затишний гараж (тобто гараж Толіка, у якого вони його орендували), хлопці роззирнулися і зрозуміли, що ракета влучила у сусідній, а їхній гараж пожмакало вибуховою хвилею, і їм насправді пощастило. Та це не змінювало ситуації: привезений їм «Хюндай» мав дуже скорботний вигляд і потребував тепер набагато більшого ремонту, стіни приміщення були пошкоджені, а стеля практично відсутня.
– Обережно! – чомусь кричав пожежник, біжучи до них.
За пожежною машиною миготіла авто карета швидкої допомоги. Мишко витер шмарклі, а тоді збагнув, що це кров, яка текла з розбитого носа. У Ярослава була геть подерта рука. Обоє сірі від пилюки.
– «Хюндай» я робити їй не буду, – сказав Ярослав. – Хай на «Фольксвагені» їздить.
– Але ж… – почав було Мишко.
– Лікаря, негайно! – скомандував усе той же пожежник, хоч жінка в червоному костюмі і так вистрибнула зі швидкої і вже бігла до них зі скринькою медикаментів.
– Як ви тут опинилися? – запитала лікарка. – Тривога ж була!
– Війна війною, а ремонт машин за розкладом, – відповів Ярослав.
Він чомусь уперто намагався знайти поглядом серед всього цього хаосу свою кружку. З гаража на них дивилася з плакату радянська жінка в червоній хустці, прикладаючи пальця до губ.
– Чуєш, – сівши на крісло в медичному автомобілі мовив до напарника Ярослав, – тепер сестра тієї пані привезе автомобіль не військовим, а їй, ну щоб їздила ним, замість «Хюндая».
– І Толіку треба повідомити, що за оренду гаража ми вже не заплатимо взагалі, – замислено проказав Мишко, гундосячи.
Ярославу захотілося кави, Мишку курити. Пожежники заливали водою сусідній гараж і в небо підіймався вже не чорний, а якийсь брудно-рудий стовп їдучого диму.
Назарій Вівчарик, Черкаси (с)
Коментарі
Дописати коментар