Бойова свиня

Коли українські військові почали відтісняти російських загарбників, родина Сидоренків одразу повернулася на деокуповану територію, себто додому. Місця на Дніпропетровщині у далеких родичів так і не пригріли, а тут, на півдні, усе знайоме, усе рідне, усе своє. Тут більші поля, простір, вільні люди. Звісно, вони отримали безліч пересторог, були й вагання, страх. Дядько Микола, старий відставний офіцер, чоловік материної сестри згадував усе, що міг, з часів перебування в радянській армії, повчав, напучував. Та єдине, що запам’ятав Сергій: найнебезпечніше ходити там, де не слід, бо південь зараз дуже замінований край. Усе ж, Сидоренки повернулися додому і відразу неабияк порадувалися. Їх удома чекала жива свиня!

– Диви, он льоха наша іде, – тицьнув старечим порепаним пальцем селянина старший Сидоренко кудись в кінець вулиці.

З кущів, які міцно обступили покинуту хату давно покійної баби Хіврі, гордо і навіть самовпевнено вийшла їхня свиня. Та сама чорна пляма на білому боці, та сама родимка на рильці. Та й весь вираз морди, який господар не сплутає ні з чим. Щоправда, була на ній і плямка крові, напевне, щось вполювала, бідака. Сергій спершу думав кинути батьків з їх лантухами і побігти вперед, та потім згадав застороги дядька Миколи. Тож батьки з сином стояли і дивилися, як льоха біжить до них, вправно переставляючи ратички на коротких ніжках. Їй зраділи навіть більше, ніж чорному котові, який сидів біля двору. Але були й втрати. Бровка ніде не було видно, і як його не кликали, пес не з’явився. Сергій бачив по смартфону відео, як в окупованому селі рашисти знущалися над тваринами, розпинаючи їх на деревах. Тож дуже хвилювався, щоб і Бровкові не вкоротили так нікчемно віку.

– То заводь її в хлів і замикай, буде що їсти, – сказав старший Сидоренко, і всі згодилися.

Бо навіщо та свиня в господарстві? А певно ж, для того, щоб її з’їсти. Так воно в селі заведено. Хоч мати, Сергій помітив, таки проронила сльозу, лиш побачивши льоху.

Евакуйовувалися Сидоренки з дому раптово. Сиділи до останнього, але в якийсь момент обласна влада запропонувала, щоб люди з села евакуювалися, бо інакше потраплять в окупацію, а там може бути все… Ну, Сергія окупанти, приміром, могли взяти до війська і погнати на передову, щоб прикриватися ним, а тоді кинути десь помирати. Але воювати за рашистів він не хотів, не хотіли жити під загарбниками й батьки, тож вони повантажили, що змогли, у червоний напівіржавий «Москвич» і поїхали в невідомість. Поїхали під вибухи «Градів».

Тварини, зрозуміло, від такого ґвалту розбіглися, тому взяти з собою ні кота, ні пса не могли. А хлів відкрили, щоб свиня та кури не вмерли голодною смертю. Хоча всі кури таки зникли. Чи лисиці, чи собаки їх поїли. А може окупанти?

– Давай-давай, – підганяв батько сина, коли все переносили у хату.

Речей було небагато, та все ж ходити туди сюди не випадало. У цей смутний час треба було сидіти вже в приміщенні і не миготіти ліхтариками. На цих територіях панував світломаскувальний режим, щоб ворог не бачив, куди бити ракетами. Хоч дядько Микола, розбризкуючи слину, завжди емоційно доводив, що в тому маскувальному режимі давно немає потреби, бо ракети летять не на світло, а згідно заданих координат.

Проте ніщо на цій війні не було зайвим, і світломаскувальний режим теж. Занісши все в хату, сяк так розставивши, вони завішали штори, але цього батькові виявилося мало, і він з сином став забивати вікна старими покривалами, щоб вже напевно не було видно ззовні.

Хата, на диво, була практично неушкоджена, на відміну від сусідньої, вщерть зруйнованої вибухом. Нащо ворогу було сюди стріляти? З ким вони могли воювати в цьому селі? Чи живуть тут фашисти, як про те каже російська пропаганда? Питання риторичне, але факт залишається фактом: якщо деякі хати стояли понівечені, то хата Сидоренків була цілою. Щоправда, немов збезчещена, як порядна дівчина, яку поночі упіймав ґвалтівник. Бо в цій хаті хтось жив, і з не наших пакетиків від їжі, якихось ліках та пачках цигарок, по безладу можна було визначити, що це не українські військові. Так, село захопили московські окупанти, і поки їх звідси вибивали українські військові, відвойовуючи рідну землю, ті встигли напакостити.

Чи не єдине з чого радів Сергій, з чого зловтішався: коли окупанти відступали, то так тікали, що полишили в селі чимало своїх полеглих і поранених. Останні теж згодом померли.

Хлопець моніторив новини у всіх можливих соціальних мережах. Він немовби вів літопис доби про своє село. Тому і став головним ініціатором повернення додому. Попри те, що багато молоді виїжджало з України і до повномасштабного вторгнення росії, Сергій дуже любив свій рідний край і сподівався прожити тут усе своє життя. Він вивчився в райцентрі на електрика, і якби не війна, вже б працював у господарстві місцевого фермера Володі Панченка.

– Та виключи вже те радіво! – сказала мати, чуючи, що Сидоренко старший теж ніяк не засне і все клацає з одного каналу на інший.

Сергій вийшов з хати. Закурив. Дивився на зірки у ясному небі. Холодно. Але дрижаки не брали, бо всередині було тепло від маминої каші, звареної в єдиній уцілілій каструлі. І посуд був весь побитий. Немов чорти тут у хаті танцювали.

У хліву рохкала льоха, здаля почувся гавкіт самотнього собаки. Сергій все чекав, що прийде Бровко. Завтра хотів сходити з матір’ю на цвинтар. Це була його земля, тут лежать його предки. Як він міг покинути цей край і поїхати кудись? Може б і в армію пішов, так пошкодив ще школярем на циркулярці руку, його і в територіальну оборону не взяли.

Несподівано в підсвідомості заговорив дядько Микола. «А якщо на цвинтарі буде розтяжка?» – поцікавився суворо він. І Сергія пересмикнуло. Таки не варто йти на той цвинтар. Вони, їдучи додому, боялися і край дороги спинитися, щоб ненароком не підірватися десь. Такі випадки були, Сергій з новин знав.

З боку школи почувся якийсь гомін, там розміщувалися наші воїни. Слава Богу – наші! Смартфон з павутинням тріщин на екрані весь час показував у додатку «Повітряну тривогу». Чулося далеке гупання. А певно, до фронту з десять кілометрів. Аж дивно, що ще деякі родини вирішили повернутися в село відразу після звільнення. Але дім є дім!

Урешті таки змерз і побрів до хати. З умивальника пахло затхлим, немов з помийної ями. Придивившись, Сергій збагнув, що в ньому запарювали «мівіну» – їжу швидкого приготування. Про те, що в умивальниках деякі російські солдати, зокрема буряти, запарюють вермішель, хлопець читав в Інтернеті, але не вірив. Як можна використати умивальник замість каструлі? Однак, ось неспростовний. З усім цим уранці слід буде розібратися, все вичистити, а з літньої кухні зняти скло і засклити пару вікон в хаті. Хоча, насправді дивно, що не у всіх вікнах те скло вибите.

Наступного дня взялися до роботи. Поприбирали, все помили, спробували прочистити забиті недоїдками труби каналізації. Сергій вигріб з хати зо п’ять відер недоїдків, полагодив вхідні двері, які грубо виламали, засклив деякі вікна. Ходили обачно, щоб не нарватися десь на гранату. Перш ніж зайти в літню кухню, чи майстерню, кидали туди дровиняки і відстрибували, вичікуючи чи не бабахне. Та, схоже, все було чисто.

Щоправда, знайшли за сараєм подерте скривавлене шмаття. Одежина, з усього видно, належала окупанту, але мала такий вигляд, немовби її пошматували гієни або риби піраньї. Принаймні, їх веселий Бровко такого б не зробив навіть із ворогом. Ех, добрий був пес…

Подзвонив сільський голова, повідомив батькові Сергія, що невдовзі налагодять роботу магазину, просив прийти на суботник щось полагодити в сільраді. Ходили чутки, що має і панотець повернутися. Він у Запорізьку область виїхав з дружиною і купою діточок. Церкви в селі не було, і священик правив у старій хаті. Вона стояла на місці храму, який знесли в селі ще совєти.

Одним словом, скидалося, що життя налагоджується. Аж занадто все добре. Сергій весь час чекав якоїсь халепи, просто не міг збагнути, звідки вона прийде. А вона в цей час рохкала в хліві.

– Ну що, все готове? – запитав батько.

Родиною вирішили таки заколоти льоху. Тобто вирішено це було ніби зразу, але ще раз порадилися. Для годиться. Бо й шкода було якось тварини. Все-таки дочекалася їх. Але ж і їсти треба було. А годувати тварину не було чим.

Сидоренко старший привіз від сільського голови балона, в якому було трохи газу, щоб обсмалити свиню, навзамін обіцяв дати трохи м’яса. Сільський голова дивувався, як льоха вижила в окупації. Тож її прозвали бойовою. Бо як можна було вижити в оточенні ворогів, якщо ти не бойова, а проста свиня?

Батько підготував усе необхідне – дві міцні шворки, щоб прив’язати за передню і задню ноги з одного боку і тоді, різко смикнувши, перевернути тварину на спину. Відразу після того він упевненим рухом колов її в серце довгою загостреною викруткою. Важливо було так втрапити, щоб потім м’ясо і сало було не надто кров’яне, а тварина не страждала, щоб сконала миттєво. Йому це завжди вдавалося. Та Сергій не дуже любив слухати ті поради, бо не вірив, що зможе колись заколоти свиню. Батько називав його м’якушем. Може тому, що не було в нього ні братів, ні сестер, і мати занадто припадала біля єдиної дитини.

Окрім шворок, приготували ножі, щоб шкребти шкіру, сірники, солому, щоб обсмаливши нею тварину, пропахтити сало димком. Шила батько так і не знайшов. А воно було потрібне, щоб постійно штрикати в шкіру, щоб вона не лопалася, а випускала з маленьких дірочок пару.

– Бути, чи не бути?! – пробубонів Сергій під ніс фразу з п’єси Шекспіра, яку пам’ятав здавна.

Ще у школі вони ставили сценку до свята, і він мав вийти наперед та промовити ці слова. Сергій трохи встидався публічності, тому навіть удома перед дзеркалом ніяк не міг вимовити цю фразу як слід. Ускладнювалося все ще й тим, що він мав її вимовити українською і англійською, бо свято було приурочене до якогось обміну культур.

– Га? – перепитав заклопотаний тато.

– Та то я так, давайте вже колоти.

Усе було як завше. Обсмалення свині газом з балону пішло, як по маслу. Але коли діло дійшло до обкурення жмутком соломи, звідкись прибіг військовий з автоматом.

– А що це за дим? – запитав зопалу.

– Та от, свиню свою рідну колемо, – сказав батько.

– Так дим з двору видно за верству! Ви що?!

– Так, а що?

– Звідки ви взагалі тут узялися?

– Як це? Ми тут і жили, тільки евакуювувалися, а коли село звільнили, сказали можна вертатися, – відповів Сидоренко старший.

– Хто?! – входив у шал військовий.

Але проблема була в тому, що Сидоренко старший мав спокійний характер і багато-багато терпіння, тому ніколи в селі ні з ким не сварився. Тож і тут – як військовий не намагався сам себе розігріти до громових словесних баталій, цей звичайний сільський дядько відповідав йому спокійно і по ділу. Словесно обеззброєний військовий з автоматом урешті наказав збиратися до сільського голови. Так і пішли, Сергій лишився за старшого.

Відчувалося, що військовому, який був геть не на лінії фронту, а знаходився у звільненому селі в школі, було нудно і хотілося пригод. Та Сергій не хвилювався, бо вже не раз зустрічав серед військових і напрочуд милих, чуйних і добрих людей. Вірив, що в сільраді все вирішиться мирно. Сільський голова сам позичив газового балона…

Врешті, війна ж, усі на нервах.

А поки десь там тривають нікому непотрібні розбори, він тут займеться безпосередньо справжньою розборкою свині. Тим паче, що вона була фактично готова: обшкрябана, лишалося лиш докінчити справу. Підстеливши навколо більше соломи, підточивши ножа, він узявся до діла, як учив тато: почав з грудини, в якій вирізав квадрат, і вичерпав кров у відерце. Далі – надріз на животі і донизу, щоб зав’язавши шнурком кінець кишечки, звідки свиня випорожняється, вигребти усі кишки в балію. А далі – внутрішні органи, реберця, голова, відрізання сала від м’яса тощо.

За роботою Сергій втратив лік часу. У літній кухні поралася мама. Він лиш носив їй усе потроху і зітхав. Почала боліти спина, а особливо ушкоджена рука. Сергій пригадував, що десь в Інтернеті дивився відео з розбору свиней, але кожен господар учив по-своєму, а під відео відбувалися такі баталії, такі суперечки і сварки, що знайти найбільш правильний шлях обрізання м’яса, розрубування кісток було неможливо. Кожен гадував своє: «А мій тато в селі так робить!» – «Дурний ти, геть неправильно, треба так!» Урешті Сергій запам’ятав, як це робить його тато і на тому вирішив спинитися. Меж досконалості в цьому ділі, мабуть, не досягне ніхто.

Коли повернувся батько, то сказав, що поділитися свинею треба не лише з сільським головою, а й з військовими. Сергій цим особливо не переймався. Він весь заглибився в роботу і сам процес йому був у даний момент цікавіший за результат. Правда, трішки поголосила мати, обурюючись, що так вони віддадуть останнє, але Сидоренко старший цитьнув на неї, та й по тому…

Коли вся свиня була розібрана на запчастини, голова і печінка порубані і варилися на паштет, а газовий балон відвезений сільському голові, тоді батько послав сина до гноярки, де стояла балія з кишками, щоб відібрати хоч трохи на ковбасу. Бо ковбаску зі свині тато Сергія дуже любив. А Сергій, як менший, мав порпатися в тих кишечках, які стануть природною обгорткою для неї. Усівшись на ослінчик, юнак скоса поглядав у куток двору за сараєм, де валялося дрантя окупанта.

Цікаво, ким був той чоловік, яка нужда його змусила йти вбивати людей в іншу країну? І чому його покинули тут свої помирати? Та й, власне, де труп, як так, що залишки одягу є, а практично нічого більше немає? Хоча, з усього видно, що він був розтерзаний тваринами, бо все потоптано, перерито, схоже, поранений пробував опиратися, але сили були нерівними. Проте нормальні тварини лишили б хоч якісь частини тіла…

Про все це думав Сергій, виштовхуючи з кишок паличкою клену перетравлену їжу. Раптом відчув щось тверде. Може то свиня проковтнула камінця чи якусь гайку?

Акуратно виштовхавши однорідну масу і покопирсавшись там паличкою, Сергій побачив зігнуту золоту каблучку. Покопирсавшись іще, побачив щось незрозуміле. Не гидуючись, схопив пальцями, обтер і збагнув, що це золота коронка. Сергія пройняло жахом: невже їх бойова свиня з’їла окупанта?!

Хлопець уже з якоюсь фанатичною одержимістю почав перебирати кишки, не розуміючи, нащо він це робить. Урешті, знайшов ще щось тверде серед маси відходів. Швидко розрізавши кишку, дістав предмет – золотий перстень. Сергій шумно видихнув повітря. Десь далеко гавкнув собака, у небі каркнула ворона, а тоді примостилася на клені, немов чиясь душа. Хлопець збагнув, де бачив цей перстень.

Селяни, як правило, працюють на землі, або у своїй майстерні, їм не до прикрас. Навіть якби хтось має якісь каблучки абощо, то залишає  їх удома, щоб під метал не набивалася земля, або, не приведи Господи, власник прикраси не зачепився нею за якийсь інструмент і не позбувся пальця. Але колишній сільський голова, колишній голова колгоспу і просто один з найстаріших і найбойовіших жителів села Дмитрович, який до всіх своїх дивацтв на старість почав писати вірші, носив каблучку. Казав що вона від діда-прадіда, ще козацька. Інший варіант побрехеньки, що вона, мовляв, скіфська. Якби той дідуган пив, то вже б давно пропив свою прикрасу, але він був роботящий, непитущий (казав, що весь самогон виписав на керівних посадах і тепер з нього досить) та ще й міцний, як дуб. Очевидно, Дмитрович не схотів евакуйовуватися, і коли прийшли окупанти з нього таки зняли цю каблучку. Напевне з мертвого, він би її нізащо так просто не віддав. Але доля буває хитра. Тепер грабіжника загарбника перетравила свиня, а печатка блищала в руках Сергія.

– Ти там заснув? – крикнув тато з літньої кухні сину.

– Та зараз!

Сергій сховав знахідки до кишені, одразу вирішивши віддати їх колись до музею, а сам швидко доробив роботу. Казати, що їхня свиня людожерка, мабуть, не варто. Чи можна назвати окупантів людьми? Сергій вирішив запитати у священика, коли той повернеться в село. А сам чомусь далі думав про музей: може піти вчитися на музейника? Хм, а де вчать музейній справі? Та чи візьмуть його, електрика, в студенти?

Повернувшись у літню кухню і вдихнувши запах варива та смаження, Сергій відчув нудоту. Згадав чомусь за всі людські гріхи – явні і неявні. «Це ж ми їстимемо м’ясо свині, яка живилася людиною. Ні, я віднині ніколи, скажу, що в мене на свинину алергія», – гупало в нього у мозку. Але якщо сказати про те, що вона витворила, то, по-перше, доведеться всього позбутися, зокрема і того, що було в ній, і прикраси підуть у невідомому напрямку, їх можуть привласнити і про Дмитровича ніхто вже не згадає. А по-друге, це ж усі  гидуватимуть їсти свиню, а їсти ж хоче і його родина, і сільський голова, та й вояки у школі тепер чекають свіжини.

– Та не стій як стовп, а бери он поки, помішуй! – гарикнув батько, натираючи сіллю сало. – Добре, що мішок на горищі заховав, – сказав ніби сам до себе, – сіль завжди потрібна.

Сергій підійшов до плити, взявся за ложку.

– Чуєте, тату, а коли ми переможемо, це ж будуть музеї війни робити? – запитав.

– Мабуть, але спершу дай вигнати з нашої землі цю нечисть, тоді вже точно будуть якісь музеї, напевне й обеліски, не знаю… То не мого ума діло.

– Я б музей зробив, або працював в ньому… – сказав Сергій.

Батько помовчав. У плиті лунко лопнула дровеняка.

– Та з твоєю рукою, то може й не треба весь вік думати про викрутку і пасатіжі. Учитися треба далі та й робити потім десь більше розумом, ніж руками. Ти меткий, аби лиш мати пустила вчитися, бо ще рюмсати почне.

Батько подумав і додав:

– Бачив он, в Дніпрі, як ми були, то скільки людей, скільки діла всякого. З пенсії ми з матір’ю наскладали б, твою інвалідну додали, то може б і подався туди.

– Та я не хочу далеко, я б потім в село міг повернутися, тут би музей зробив.

– Ага, якщо село ще буде на місці. Невідомо, коли та війна закінчиться. Але добре, що ти думаєш про майбутнє, так і має бути. Значить, життя триває.

І батько щедро сипнув солі на товстий шмат сала, що лежав на столі.

У повітрі пахло смаженим і вареним м’ясом. У голові Сергія паморочилося, його вернуло від тих запахів, під ложечкою млоїло, а в кишені гудів телефон, сповіщаючи про чергову повітряну тривогу через ворожі обстріли.

Опубліковано в журналі ДЗВІН

Н Вівчарик (с)

Читайте також оповідання КОЛЕКЦІОНЕР